Заснувати місто, якщо ти король, легко: тицьнув пальцем в карту, відсипав золота зі скарбниці, зігнав підданих на будівництво… Інша справа, якщо ти звичайна людина, якій з дитинства торочать, нібито «побудувати будинок, посадити дерево і виховати сина» по житті цілком достатньо.

В нашій добірці розповімо про тих, хто ризикував власним капіталом, репутацією і комфортом та доводив зворотне (адже всі міста тоді треба було будувати з нуля).

Від Заболоття до Івано-Франківська

Будівництво міст для «чайників»

Польський шляхтич Анджей Потоцький – найбільш знатний з нашого списку. В добу середньовіччя деякі феодали були зайняті тільки війнами, турнірами й балами і не вважали за потрібне рахувати гроші та розвивати економіку. Якщо ж і закладали міста, то такі, що виконували, передусім, роль укріплень і військово-адміністративних центрів, і лише потім – ремісничих і торговельно-економічних центрів, як звикли уявляти міста ми.

Та граф Потоцький був не з таких, хоча теж міг похизуватися військовою славою. Зокрема він брав участь у Конотопській битві у 1659 р., коли українсько-польсько-татарські війська під керівництвом гетьмана Виговського розгромили війська московського царя. А в 1662 р. він на місці села Заболоття заснував місто та назвав його на честь свого сина Станіслава. Доволі скоро місто отримало Магдебурзьке право.

Потоцький запросив до Станіслава вірменських купців і ремісників, надав привілеї ремісничим цехам. Крім того, він забезпечив вільний розвиток для релігійних громад (не лише для католиків, до яких належав, а й для православних та іудеїв), що було досить прогресивно для тих часів. Яскравим свідченням того, що Потоцький дбав про місто, а не лише про військову славу, було заснування колегіуму релігійно-освітнього філіалу Краківського університету.

І все ж в ті часи жоден засновник міста не міг переставати бути військовим. Саме завдяки міцним мурам Станіславської фортеці і військовій звитязі Анджей Потоцький в 1676 р. захистив місто він нападу турків і татар.

Помер засновник Станіслава в 1691 р. В 1771 р. місто придбала у Юзефа Потоцького (праонука графа) Катажина Коссаківська. Оскільки вона теж належала до роду Потоцьких, місто залишилось у його власності аж до 1801 р., коли його через банкрутство Потоцьких викупив австро-угорський уряд. Це ще раз свідчить, що володіти містами були спроможні лише  монархи. До історії Станіслава лишається додати, що в 1883 р. його вперше відвідав Іван Франко, на честь якого місто і перейменували в Івано-Франківськ у 1962 р. В 1919 р. місто стало столицею ЗУНР, в 1939 р. обласним центром. В 1960-ті під час ремонтних робіт з родинної крипти зникли рештки князя і його нащадків.

Валлійський світ Донбасу

Засновником ще одного обласного центру України був валлієць. Народився Джон Г’юз в 1814 р. в валлійському місті Мертір-Тідвіл у Великобританії в родині інженера. Син пішов батьківськими стопами і спочатку працював на нього. В 28 років купив суднобудівну верф, в 36 вже став власником ливарного заводу у Ньюпорті втім, продовжував працювати інженером. В 50 років він сконструював лафет для важких гармат, який був взятий на озброєння. Також для ВМС Г’юз розробив захисну броню.

Будівництво міст для «чайників»

В 1868 р. Мілволський завод, на якому працював Г’юз, отримав замовлення на броню від Російської імперії. Г’юз поїхав в Росію для організації виробництва металу на місці й побачив величезний потенціал, не реалізований через відсталу феодальну систему. Тоді він вирішив придбати землі в Катеринославській губернії. Оскільки для металургійного заводу було потрібне вугілля, він заснував «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізоробного та рейкового виробництв».

Так, у 1869 р. навколо заводу і вугільних шахт виникло робітниче містечко Юзівка на місці села Олександрівка. Спорудження залізниці Костянтинівка-Ясинувата-Юзівка-Оленівка дало поштовх розвитку не лише міста, але й всього регіону. Після цього Джон Г’юз прожив в закладеному ним місті ще 20 років, поки не помер у 1889 р.

В 1924 р. Юзівку перейменували в Сталіно. В 1932 р. Сталіно став обласним центром. В 1961 р. Сталіно знов перейменували місто назвали Донецьком. У 2001 р. в Донецьку встановили пам’ятник його засновнику Джону Г’юзу.

Осавул Іловайський вмів не тільки воювати

Іван Григорович Іловайський народився в 1831 р. в родині генерала. Початок свого життя він присвятив армії: закінчив школу прапорщиків і юнкерів, взяв участь у Кримській війні 1853-1856 рр., дослужився до осавула. Шанувальники творчості Лермонтова можуть уявляти собі життя російського офіцера як «карти, п’яні гулянки з циганами, адюльтери з баринями й дуелі через них». Іван Іловайський зміг здолати всі ці спокуси, тому він єдиний із великого списку засновників міст на Донеччині, хто не продав родові землі, не здав їх в оренду, а самостійно розвинув.

В 1859 р. колишній військовий заснував Макіївський кам’яновугільний рудник, а в 1866 р. – механічний завод в Зуївці. Обидва робітничі поселення виникли на місці слобідок, до яких колись дід промисловця генерал Дмитро Іловайський переселив 50 селянських родин із Саратовської губернії. Пізніше в Зуївці було закладено винокурню і кінний завод.

Іловайський був першим підприємцем, який почав використовувати у шахтах парові машини. В 1874 р. він став одним з ініціаторів скликання Ради промисловців Півдня Росії, яка була створена для відстоювання інтересів промисловців перед російським урядом. Помер Іловайський в 1883 р. Наступного року Макіївка стала частиною Криворізької (Катерининської) залізниці, що пришвидшило розвиток регіону. А місто Іловайськ хоч і отримало назву на честь роду Іловайських, на землях яких в 1869 р. було закладено залізничну станцію, що з’єднувала Харків і Таганрог, але за життя Івана Іловайського так і залишалася станцією. Піднесення цього міста почалося набагато пізніше, в 1930 рр.

Алчевськ: містобудування до банкрутства доведе?

Олексій Кирилович Алчевський народився в 1835 р. в родині купця в м. Суми. В 33 роки став співзасновником першого приватного акціонерного банку в Російській імперії – Харківського торговельного банку. Через два роки заснував ще один, Харківський земельний банк. Спочатку Алчевський виконував роль управлінця банків, але згодом став власником контрольного пакета.

Будівництво міст для «чайників»

Банківські капітали Алчевський став вкладати в землю. Так, в 1895 р. він заснував Донецько-Юр’ївське металургійне товариство біля станції Юр’ївка. Але на цьому Алчевський не зупинився і заснував заводи в Маріуполі й Олексіївці (Торез), а також шахти.

Подальша доля Алчевського свідчить про те, наскільки ризиковано приватним особам самотужки зводити міста. В 1899 р. в Російській імперії почалася криза. Алчевський намагався отримати дозвіл на випуск облігацій під заставу майна, сподіваючись на велике держзамовлення. Але міністр фінансів Вітте своєю забороною довів Алчевського до банкрутства. 7 травня 1901 р. Олексій Кирилович загинув під колесами потягу. Його смерть офіційно визнали самогубством, але поховали його все ж на церковному кладовищі, а не межами, як це робили з самогубцями.

Після смерті Алчевського Вітте видав кредит братам Рябушинським, і до них перейшли його підприємства. Все це підштовхує істориків до думки, що смерть першого приватного банкіра імперії була вбивством. Дітям Олексія Кириловича довелося найняти найкращого адвоката імперії, Федора Плєвако, який блискуче спростував в суді, що банкрутство Алчевського було шахрайством. В 1903 р. в пам’ять про засновника станція Юр’ївка, навколо якої виросло робітниче поселення, була перейменована на Алчевськ. В 1926 р. місто перейменували на Ворошиловське, в 1959 р. – назад, на Алчевськ, в 1961 р. знов перейменували – в Комунарськ. Нарешті в 1991 р. місту повернули початкову назву.

Знов Потоцькі. Благовіщенськ – справа поколінь

І знову Потоцькі… Історії Благовіщенська передувала історія поселення Грушка, яке належало роду Потоцьких. Станіслав Потоцький відомий тим, що скоротив панщину кріпакам до 36 днів на рік, поширював нові агротехнології, налагоджував фабрично-ремісниче виробництво. В 1805 р. Грушки успадкував його син Мечислав (Михайло після прийняття православ’я), який ще в 1850 р., за 11 років до скасування кріпацтва звільнив селян та перевів їх у стан зобов’язання.

Але звільнення від кріпацтва не дало швидкого результату: селянам не вистачало тяглової худоби, якісного насіння, агротехнічних знань. По-справжньому Грушка стала розвиватись, коли Марія Строганова, племінниця Мечислава Потоцького, заснувала цукровий завод біля висілку. Жінка була дружиною одного з найвідоміших колекціонерів Російської імперії, більше часу проводила за кордоном, а тому її життя більше відоме з пліток і пересудів. Сучасники стверджували, що вона ненавиділа все російське, постійно сварилась з чоловіком і з’являлась на публіці з чічісбеєм (тобто коханцем). В останні роки життя збожеволіла. Тому Благовіщенськ, який виріс завдяки цукровому заводу поруч з Грушкою, був скоріше результатом плідної діяльності місцевих управителів.

А от донька, Марія, дійсно стала справжньою бізнесвумен. Але звернула свою енергію на розвиток Немирова, де було засновано горілчаний завод, який збагатив її ще більше. Але в 1920 р. старенька спадкоємиця роду, який заснував не одне місто, була розстріляна більшовиками разом з її дітьми. В 1924 р. містечко було перейменовано в Ульянівку (на честь Ульянова – Леніна), але в 2016 р. йому було повернуто історичну назву.

Асканія-Нова: коли баранів більше, ніж людей

Будівництво міст для «чайників»

Після переходу Бессарабії до складу Російської імперії російський уряд взявся за колонізацію цих земель. Зокрема, сюди запросили німецьких колоністів, які отримували безвідсотковий кредит, звільнення від податків на 10 років, самоврядування і релігійні свободи. Під німецькі колонії було виділено 150 земельних наділів. На запрошення відгукнувся герцог Фрідріх Фердинанд з Ангальт-Кетенської династії (в ХІХ ст.. Німеччина була роздроблена на герцогства, князівства, королівства і навіть окремі міста).

В 1828 р. з Кетена відбула перша партія переселенців. На 25 осіб (15 чоловіків, 4 жінок, 6 дітей) припадало 2886 овець цінної породи мериносів, а також інша худоба. В 1829 р. відправилася друга партія – 47 осіб і 5000 овець. В 1830 р. – 50 осіб і 2500 овець. Тож в новоствореній колонії  скотини було більше ніж людей. У 1832 р. їй була дана назва Нова Асканія (графство Асканія – родові землі Ангальт-Кетенської династії).

В 1856 р. спадкоємець династії продав колонію, й Асканія-Нова стала родовим маєтком барона Фальц-Фейна. Фрідріх Фальц-Фейн – засновник першого екологічного заповідника – народився через 7 років. Коли Фрідріху виповнилося 17 років, батько подарував йому за гарні оцінки 8 десятин землі, на яких він створив свій перший вольєр для степових тварин. В 1882 р. Фрідріх Фальц-Фейн вступив в Дерптський університет, під час навчання об’їхав всі найвизначніші ботанічні сади і зоопарки світу. В 1889 р. зробив перші кроки зі створення заповідника. З часом на заповідник він став витрачати всі прибутки від продажу овець і вовни. Заповідник стали відвідувати відомі науковці та дослідники. Барон-природозахисник використав свої статки також на водогін, телеграф, телефон, електрику, збудував пошту, лікарню й бібліотеку.

В 1917 р. Фрідріх Фальц-Фейн був вимушений емігрувати. Помер в 1920 р. в Берліні. Родовий маєток більшовики зруйнували, а от заповідник все-таки пережив революцію. Втім, втративши свого покровителя, Асканія-Нова втратила темп розвитку, і сьогодні вважається селищем міського типу. Приклад Асканії-Нови доводить, що стимулювати розвиток міста може не лише промисловість, транспортні артерії і курортно-рекреаційні зони, але й відданість науці.

Сарата – місто, засноване втікачами

Якщо Асканія-Нова завдячує своїм становленням німецьким герцогам та баронам, то Сарата виникла завдяки німецькому втікачу. Її батько-засновник Іґнац Ліндль народився в 1774 р. в Баварії. Закінчив єзуїтську колегію та у 25 років став католицьким священиком у своєму рідному селі. Через участь Ліндля в русі «Відродження», який пропагував повернення католицької церкви до апостольської простоти, а також спільної власності, його приход в 1818 р. був закритий.

Будівництво міст для «чайників»

Продовжити проповідницьку діяльність Ліндль зміг завдяки російському імператору Олександру І, з яким він зустрівся під час візиту того до Німеччини. Іґнац Ліндль скористався пропозицією Олександра І і виїхав в Бессарабію, де в 1822 заснував колонію. За допомогою багатого торговця Крістіана Фрідріха Вернера із Вюртемберга до Бессарабії почалося переселення селян. Кожна родина отримувала по 60 десятин землі, капітал для будівництва і звільнялася від податків на 50 років.

Вже наступного року в Сараті почала діяти школа, а в 1844 р. на кошти Вернера почало діяти педагогічне училище. В 1846 р. Іґнац Ліндль помер. Оскільки першопоселенцями Сарати були надзвичайно релігійні люди, то ця колонія на початку діяла як єдина християнська спільнота (або навіть комуна). Колоністи з Сарати намагалися відмежуватися від гріховного світу. Сучасне містечко Сарата навряд чи сподобалося б Ліндлю, адже воно давно не відрізняється від решти сучасних поселень. Тим не менше, засновника колонії шанують і по сьогоднішній день.

Текст: Олександр Вітолін