У кожному місті, районі чи навіть мікрорайоні є простори, які ми свідомо не помічаємо. Викреслюємо зі свого сприйняття і частково втрачаємо картину світу. Наприклад, потворні великі балкони – скільки їх на вашій вулиці? А де є найближчий цвинтар, які там могили? Чи можете ви вказати, де є найближча функціональна громадська вбиральня? 

Навіть після трьох «так» ці простори залишаються в ізоляції від людей. Чому так сталося і що із тим робити – шукали відповіді на ІІ Українському урбаністичному форумі, що відбувався в Запоріжжі наприкінці червня.

Заховати не можна приходити

 «Є думка, що після смерті ми всі станемо рівними. Але просто подивіться на цвинтарі уважно. Військові – стримані та лаконічні надгробки. Але більшість кладовищ сформована так, що вони мають сектори, і видно, де поховані багатші, а де – бідніші. Наприклад, на Личаківському є сектор «Пшонка стайл». Там здоровенні гробівці, з велетенськими мозаїками. Бачиш і думаєш: «Вау, у цих людей була купа бабла!».  А трішки нижче – поховання 60-тих років, там дуже скромні та знакові хрести», – розказує Галина Герасим, дослідниця та викладачка соціології УКУ.

Простори, які ми (не)помічаємо

Цвинтарі формуються політично. Прикладом є Третій рейх. Тоді кладовища перетворили на певну мистецьку форму – некрополь. Це були парки, де розвіювали прах померлих німців. Їхні рештки мали підживлювати землю, яка б від того ставала «більш німецькою». Солдатів ховали на тих територіях, які Німеччина намагалась захопити, таким чином намагаючись легітимізувати свої посягання на ці території.

Зараз у тренді біопоховання – екологічний спосіб. Тіло запаковують в капсулу та хоронять, а тоді з/замість тебе росте дерево. Але для України це радше є політичним. Адже проблема не настільки нагальна, як, наприклад, у США. Там популярна практика бальзамування. Вона набула попиту після смерті Авраама Лінкольна: його тіло забальзамували і повезли «в турне» по Штатам. Така методика є доволі шкідливою для довкілля, адже головний компонент бальзамування – формальдегід. Але у ХІХ столітті використовували миш’як, тому ті кладовища є небезпечно токсичними і зараз.

Інший варіант – сегрегація просторів (витіснення). Наприклад, в Берліні виділили окрему територію для єврейських тіл. Цвинтар слугував прихистком: у великих гробівцях єврейські родини могли ховатися від переслідувань. Сегрегація на цвинтарі є і у Львові – наприклад, на Пагорбі слави. Те, як ми поводимось зі своїми мертвими, може багато про нас  розказати. Ми прикидаємось, що не чуємо, виштовхуємо в окремий простір. І це не зовсім правильно, бо тоді цю смислотворчу територію почнуть захоплювати інші. А по-друге, політики впливають на нас і тут, в такий неочевидний спосіб. Чи не занадто? Ми можемо зробити ці місця безпечними, якщо станемо про них говорити.

Туалетна культура

Простори, які ми (не)помічаємо

З одного боку, піти в туалет – це природня потреба і доволі делікатна тема. Але вся ця делікатність закінчується в той момент, коли «притисне». Тоді всі культурні та соціальні аспекти можуть постати далеко на задньому плані, бо думаєш лише про одне – комфорт, і як цю потребу зреалізувати.


Про туалет не можна замовчувати, бо туалет має бути за замовчуванням


«Про туалет не можна замовчувати, бо туалет має бути за замовчуванням, – пояснює Алла Петренко, соціологиня та спікерка Запорізького урбан Форуму, – Тому наскільки зреалізована така послуга в міському просторі, настільки й цивілізованим є місто».

«Чи є вбиральня?» – здавалося б, нескладне питання. Але постає багато додаткових питань щодо зручності та комфорту:

Гендерний аспект та маркування. Наприклад, з 20-тих років минулого століття персонал прибиральниць складався переважно з жінок. Наявність жінок-прибиральниць нікого не бентежила, і це підтверджує думку, що туалетні простори можуть бути спільними. Адже що робити татусю з донькою або мамі з маленьким синочком – куди їм бігти? Або чому пеленальні столики є тільки у жіночих вбиральнях?

Безпечність. Туалетний простір є пограничним між приватним та публічним, тобто поваги та самоповаги.

Інклюзивність. Не тільки люди з інклюзивними потребами, але й туристи з валізами. Куди вони мають їх подіти? Або дитячий візочок? Або милиці? Або треба перевдягтись чи зробити гігієнічну процедуру. Тому туалет – це не тільки щоб «сходити по нужді». Він виступає комунікативним простором. В книзі урбаніста Таунсенда «Smart Cities» згадується декілька випадків, коли містяни через туалет спілкувалися з міською владою, або людина могла побачити необхідне повідомлення (приміром, про мітинг).

Зараз доволі затребувана тема додатку, наприклад, з картою найближчих вбиралень – для туристів, які погано розуміють місцеву мову, або для людей, які з етичних міркувань соромляться про таке питати.

Балкони: хто зверху

Простори, які ми (не)помічаємо

Одні дослідники вважають, що балкони з’явилися з розвалом СРСР у 90-тих, а інші – що балкони були закладені в планах. Це вічна боротьба архітектури, комфорту та жадібності.

За часів окупації була заборона розміщувати будь-що на балконах, а на «хрущовках» вже натягували мотузки для білизни та дашки. У кінці 60-тих з’являються засклення. З ними змінюються і основи для засклення – від дерева, через метал, алюміній – і до пластику в євро-ремонтах. Балкон став екстра-простором для різних потреб.

«Нещодавно я бачив проект французького архітектора «недобудований будинок». Суть в тому, що він не створює йому спільний фасад, а дають волю жителям. Тому як він виглядатиме, як буде трансформуватися в просторі і часі – невідомо. Наші балкони вже «доросли» до такого», –  розказує Олександр Бурлака, урбаніст та дослідник.

Тож жителі самі формують обличчя міста. Через балкони намагаються самовиразитися. Це є протестом проти однакової забудови. Це непогане явище, але зовсім не структуроване. Тож якщо архітектура – це портрет соціальних відносин, нам варто почати діалог.

Записала Вікторія Андрєєва