Місце, яке не має місця, — так можна перекласти слово «утопія». Це мережа островів, міст і різних населених просторів, яких не існує в цьому світі. Вони присутні лише в уяві, уві сні чи на іншій планеті, примарно втілюючи там ідеальний суспільний устрій.

Він виражається в утопічних текстах через опис не лише відносин, а й забудови. Розташування кожної споруди, відстань від однієї будівлі до іншої, способи пересування — усе це утворює публічний простір непросторових міст-утопій та допомагає унаочнити ідеї авторів.

До чого тут розенкрейцери?

Титульним твором утопічного змісту була «Утопія» сера Томаса Мора, надрукована в 1516 році. Але справжній вибух такої літератури стався у XVII столітті, коли були надруковані «Нова Атлантида» (1624) сера Френсіса Бекона, «Християнополіс» Йогана Валентина Андрее (1619) та інші тексти. Згадані автори об’єднані не лише жанром утопії, але також і близькістю їхніх поглядів до однієї з найцікавіших течій того часу — розенкрейцерської літератури.

Розенкрейцери – це члени таємного теологічного товариства, що було засноване в Європі у пізньому Середньовіччі. Саме напередодні виходу згаданих утопій публікуються та набувають значного розголосу в Європі розенкрейцерські маніфести «Fama Fraternitatis» і «Confessio Fraternitatis». Андрее вважається одним із імовірних авторів цих маніфестів, оскільки йому належить ще один відомий розенкрейцерський трактат «Хімічне весілля Христиана (Крістіана) Розенкрейца року 1459», а ідеї Бекона щодо емпіричних досліджень та прогресу наук істотно збігаються з програмою розенкрейцерських маніфестів.

Згаданий Беконом в оповіданні орден «Дім Соломона» багато в чому за функціями схожий на описи Розенкрейцерського ордена в маніфестах. Мета діяльності Ордену сформульована так: «Пізнання причин і прихованих сил усіх речей; і розширення влади людини над природою, доки все не стане для неї можливим». Фактично, члени Ордену намагаються відтворити штучно природну реальність у більш довершеному порядку, для чого проводять численні досліди з металами, рослинами, тваринами, світлом, звуком, погодою та іншими предметами.

Як і розенкрейцери, члени «Дому Соломона» оперують не магічними й богословськими, а природничо-науковими методами. Загалом, «Нова Атлантида» Бекона демонструє, як би виглядала європейська країна, якщо б ідеї послідовників Христиана Розенкрейца були взяті на озброєння.

Як потрапити в місце без місця

Публічний простір непросторових міст: сакральна географія Нової Атлантиди

Перша географічна ознака Нової Атлантиди — її перебування поза координатами. До острова Бенсалем можна потрапити лише випадково, адже він не позначений на картах. Тих, хто потрапляв туди раніше, або не відпускали додому, або просили не розповідати про побачене.

Перше уявлення прибульців — головне (не надто велике), чудово збудоване місто, що знаходиться біля моря, на березі зручної бухти. Тобто, ззовні воно не має надто відрізнятися від європейських приморських міст, бо інакше вже перші враження видавали б нерозуміння та здивування автора.

Власне, перша зустріч із місцевим населенням відбувається в морі, оскільки атланти не налаштовані дозволяти прибульцям заходити в місто. Море є запорукою недоступності міста, а прибережні води є додатковою захисною смугою, далі якої чужакам вхід заборонено. Лише наполегливість і надзвичайно поганий фізичний стан команди дозволяють їй потрапити на берег.

Іншим важливим фактором є мирний характер місії. Морякам дозволяють зійти на землю лише якщо вони протягом останніх 40 днів не пролили крові. Така вимога може означати, що земля острова розцінюється його жителями як священна, дотик до неї можливий лише в стані ритуальної чистоти. Інша вимога — не бути піратами — більше стосується моральності прибульців.

Сакральний карантин

Перший будинок у місті, з яким знайомляться мандрівники, — Дім Чужоземців. Це водночас готель, карантинна лікарня та, до певної міри, в’язниця. Триденне перебування у цьому будинку є своєрідною ініціацією, яку мають пройти чужинці, аби мати змогу виходити з нього в місто. Протягом карантинного періоду їхня поведінка ретельно відстежується, до них приходить священик — капелан Дому Чужинців, який знайомить команду з місцевими звичаями. Із офіційними посадовцями вони стикаються лише на початку перебування на острові.

Законом давнього короля Соламони заборонено допускати чужоземців на острів, окрім випадків допомоги постраждалим під час шторму, як це сталося із автором та його командою. Закон діє вже кілька тисячоліть, тобто, є розділення повноважень світської влади, яка зберігає острів від вторгнення чужих поганих звичаїв, та духовної влади, яка забезпечує дотримання звичаїв місцевих і розвиток наук.

Інакший простір

Публічний простір непросторових міст: сакральна географія Нової Атлантиди

Лише після своєрідної ініціації через ув’язнення та тривале спілкування зі священиками моряків допускають до прогулянок островом та участі в суспільному житті. І знову ж таки, єдина докладно описана подія зустрічі з автохтонами — це відвідування Свята родини, яке не є суто релігійним, але залишається частиною ритуального життя. Тобто, увага автора зосереджується майже повністю на сакральному житті мешканців острова, тоді як ритуал все ж пов’язаний зі створенням специфічного хронотопу, окремого від часу та простору світського життя.

Інакшість важливого на острові простору підкреслюється в розмові з членом Ордену, який одразу ж переводить увагу на глибокі шахти та високі вежі, де відбуваються досліди. Обидва типи локацій — екстремальні, недоступні для побутового використання, є місцем здійснення специфічних практик. А виходячи з того, що ці практики здійснюють члени релігійного ордену, хоча вони і пов’язані з фізичними дослідами, ми знову повертаємося в сакральний простір.

Із огляду на роль священиків у публічному житті та необхідність ритуальної чистоти для перебування на острові можна припустити, що змальований Беконом ландшафт є виключно сакральним. Побутові ситуації трапляються зрідка, під час прогулянок, і обмежуються взаємним привітанням із місцевою публікою. Наприклад, під час спілкування з купцем автор дізнається, що на острові відсутні публічні будинки, і це ще раз наводить на думку про необхідність дотримання ритуальної чистоти на сакральній території.

З іншого боку, на острові є певна кількість господарських споруд, наприклад, шахти, аптеки, лікарні, фабрики з виробництва зброї, техніки, паперу, тканини тощо. Утім, ці потенційно брудні виробництва підпорядковуються священикам, а відтак захищені від ритуальної нечистоти. До певної міри, релігійній меті відповідають і наявні на острові музеї — один присвячений винаходам, зібраним членами ордену «Дому Соломона» по всьому світу; другий є портретною галереєю відомих винахідників.

Чому Атлантида Бекона — це утопія?

Публічний простір непросторових міст: сакральна географія Нової Атлантиди

Отже, Бенсалем сера Френсіса Бекона є місцем без місця не через власну уявність. На відміну від, наприклад, локації з оповідання «Сон» Йогана Кепплера (1634), у позапросторове місто Бекона можна потрапити в тілі. Але простір цього місця принципово інакший, ніж звичне середовище європейських міст. Найголовнішою його рисою є сакральність. Відвідування його можливе після низки ініціаційних процедур, у стані ритуальної чистоти та з благими намірами.

Місто гарно розплановане, побутові звички місцевих жителів підкреслено впорядковані, але це складає лише зовнішню частину ландшафту. Справжнє життя відбувається в екстремальних, потойбічних локаціях — під землею чи водою, на високих вежах, поза межами острова. І за це життя відповідальні представники ще більш закритої спільноти —«Дому Соломона», для яких фізичні досліди та творче перетворення матерії світу є духовною практикою.

Відтак, на відміну від інших романів-утопій, Бекон майже не приділяє уваги міському плануванню, лише побічно згадує повсякденні звичаї та побут атлантів, а після розкриття ключових характеристик життя Ордену раптово закінчує текст, навіть не повідомивши про повернення додому з острова.

Текст: Руслан Халіков