Іконічні образи муралів Сергія Радкевича вкорінені в поточному просторі й часі. Так контраст сакрального та мирського, хвилинного й, сказати б, впадаючи в патос, вічного виходить на-гора. Важливо, що, працюючи із сакральними образами, художник наголошує на помірній релігійній прив’язці. Для нього вони — радше універсальна форма мовлення та пластики.

— В якийсь момент я одночасно малював на вулиці, розписував храм і вчився на кафедрі монументального живопису. Одна робота змінювала іншу — після розписів брався за графіті. Малюючи на вулиці, зазвичай пишеш або свій нік, або назву команди Зрозумів, що таке мічення території — тотальний егоїзм, і задумався, навіщо воно мені потрібно. Прийшов до розуміння того, що крім екстриму це заняття мені нічого не дає та стало відносно нецікавим.

У той час відбулися мої приватні духовні навернення і я зрозумів, що мене цікавить те, що лежить поза матеріальним виміром. Для того, аби їх проговорити, вибрав мову сакральних символів та образів.

Будь-який образ — це рефлексія художника, вона починається із вибору об’єкта. Приміром, я не міг би написати ікону Костянтина Великого чи Володимира Великого, бо для мене історії святих — це передовсім історії людей, а шлях цих людей мені не близький. Малюючи святих, я дуже часто не зображаю німби, щоби глядач максимально наблизився до розуміння того, що перед ним реальна особистість, історичний персонаж.

Бути художником - бути алхіміком: змішувати та розсіювати

Я не асоціюю свою творчість ані з модерною, ані з візантійською іконописною традицією. Те, що я роблю, має певний зв’язок із класичною візантійською іконою, проте досить далеко від неї відійшло. Наприклад, для класичної ікони (особливо яскраво це проявляється у Феофана Грека) характерні «движки» — легкі світлі завершальні штрихи, я перевів їх у кола — для мене це концентрат світла, котрий асоціюю із «фаворським сяйвом». До речі, акценти білим також характерні для графіті. Загалом іконопис і графіті мають чимало спільного. Перегукується навіть послідовність виконання. У графіті спочатку «заливають» локальну форму, потім пропрацьовують розтяжки та фактури, «витягують» світлі місця, щоби виділити зображення на стіні, активним кольором, наприклад, рожевим, зеленим чи жовтим, обводять контур. Тож мої пластичні ходи пішли не із сакрального живопису, а радше з графіті. Деякі елементи, котрі використовую, контрастують із тими, з якими асоціюють сакральне мистецтво, приміром, часто застосовую чорний колір, щоби досягнути напруги між темою та виражальними засобами. Це привертає увагу, спонукає зупинитися та задуматися над зображенням.

Я працював на вулицях у Франції та Німеччині, там до мене часто підходили люди, ми спілкувалися, я пояснював задум, і вони одразу пробували віднайти свій контекст. Якось малював у Парижі святого Дениса, він же Діонісій Паризький, із відрубаною головою в руках. Роботу виконав на вулиці, де відбувся теракт. Важливо було проговорити теми насильства й наруги над людиною. До мене підходило чимало перехожих, частина з них була атеїстичного налаштування, але вони сприймали цей образ, його значення та концепцію.

У Франківську створив стінопис «Фрагменти візуальної маніпуляції» — це була реакція на події 2015–2016 років у цьому місті, коли мурали цікавих та специфічних художників не сприйняли й на рік наклали вето на стінописи. Мій мурал складався з малюнків рук у графічній, реалістичній та іконописній пластиці. Частина стінопису — графік, де показано, як люди реагували на побачене. Чорно-біла агресивна рука була першою, вона викликала певну бентегу. Люди напружилися, бо хтось бачив дракона, інші печінку — версій було багато. Потім малював червону іконописну руку і всі одразу розслабилися. Коли почав малювати руку в реалістичній пластиці, котра поєднує ознаки попередніх, отримав дуже позитивні коментарі. Ця робота доводить, наскільки легко задовольнити візуальні потреби середньостатистичного глядача в публічному просторі — намалювати щось легко впізнаване та непереобтяжене символами й відсиланнями. Я розумію, на що погоджуються люди, але я не хочу це приймати.

З винайденням фото та відео відпала необхідність фіксувати реальність. Пізнання людини набагато глибше, ніж пізнання її зовнішньої оболонки. На жаль, люди звикли бігати поверхнею зображення. Мені ж не подобається прямолінійна комунікація.

Один із універсальних знаків, з яким часто працюю, — це руки. Залежно від пластики виконання, він може мати різне значення. Через цей знак можна проговорити широкий спектр тем. Найбільш актуальна для мене тема — супротив насильству. Мене дивують тваринні інстинкти, котрі досі штовхають людей до насильства. Також мене цікавить поняття часу та нейронних зв’язків, що пов’язано з роботою мозку.

Теми та акценти виникають залежно від контексту. У Бенксі є робота, де котик бавиться з арматурою. На вулицях іншого міста це було б просто симпатичне зображення. Але це графіті намальоване на стіні напівзруйнованого від вибуху будинку в секторі Гази й тільки там воно спрацьовує. У чотирнадцятому році, під час революції, створив чорні образи у центрі Львова та Луцька. Ці роботи були важкими емоційно й тим, яке смислове навантаження несли, паралелями, котрі створювали. Зображення резонували та працювали із ситуацією та місцем, бо розташовувалися біля МВС. Тоді взаємодіяли час, локація та образ, а сьогодні такі твори вносили б радше неспокій.

По образу и подобию: как создается сакральное пространство иконы

Ти приходиш у простір, де малюватимеш, як «чужинець». Роботу не тільки потрібно вписати у контекст місця, а й самому у нього влитися, стати своїм. Тому важливо знайти спільну мову із тими, хто мешкає на цій території.Так часто й трапляється, потім місцеві переймаються тим, що ти робиш, приносять каву та солодощі, та діалог налагоджується.

Робота впливає на місце настільки ж, наскільки не впливає. Якби графіті було небезпечним, його заборонили б. Мистецтво виконує багато функцій, проте не вирішує важливих питань — ані військові конфлікти, ані жорстокість чи бідність воно не зупинить.

З іншого боку, практика створення муралів, щоби зняти соціальну напругу, досить розповсюджена. Робота у публічному просторі — поштовх до нових рефлексій над містом, переоцінки його образу та значення конкретної точки.

Я живу в районі Підзамчого, це досить специфічне місце, де традиційно мешкали робітники, поруч колись було єврейське гетто. Місце зберегло специфічну похмурість. Разом із друзями зробили серію муралів, аби вони розряджали середовище, й простір зазвучав легше. Ми працювали безкоштовно, люди приходили дивитися, що ми робимо, спілкувалися з нами. Вони побачили, що середовище можливо змінити власними силами, що кожен може вплинути на місце, де мешкає, та дбати про нього.

Сергій Радкевич народився 1987 року в Луцьку. Мешкає та працює у Львові. Займається монументальним розписом, стрітартом, живописом і графікою. Художник закінчив відділення монументального живопису Львівської національної академії мистецтв. Отримав II Спеціальну премію PinchukArtCentre, потрапив у шорт-ліст PinchukArtCentre Prize-2018 та МУХі-2017. Його роботи представляли українське стрітарт-середовище у документальному фільмі The New Explorers для CANAL+. Також Сергій Радкевич — співзасновник стрітарт-фестивалю Black Circle Festival та резиденції Granny Hall. Твори митця зберігаються у приватних колекціях Франції, Німеччини, США та Польщі, збірках International Fine Art Fund і Street Art Museum. Останні в часі виставки: персональна «В межах свідомого/персональний міф» у 4/8 gallery; колективні проєкти: «To be ruїned, Мистецтво переходу», Equilibrium, Local Art Sale.

Записала Анна Золотнюк.

Фото надав Сергій Радкевич

Slider