Як психогеографія допомагає відкрити місто по-новому, змінюючи кут зору, точки фокусу та швидкість руху знайомими маршрутами.

Місто формує життя людини з десятків сторін, втручається в її особистий простір. Культурне, психологічне, просторове розмежування особистості та території настільки умовне, що його аналіз вимагає великих зусиль. Всеосяжний вплив міста на людину вивчали теоретики та культурологи минулого століття, зокрема ситуаціоністи. Вони запровадили поняття «психогеографія», «дрейф», «перегортання», «вистава», «ситуації», які й донині впливають на вуличну культуру. Численні послідовники регулярно переосмислюють їхню історичну та культурну значущість.

Історія психогеографічного бунтарства

Психогеографія як напрямок соціальної психології з ухилом у філософію досліджує психологічний вплив міста на людину. Але від початку це поняття мало інше наповнення.

Термін «психогеографія» запропонував у статті «Збірка правил нового урбанізму» (1953 рік) Іван Щеглов, учасник «Леттристського інтернаціоналу» — культурно-політичної течії, з якої виросла митецька група ситуаціоністів. Ситуаціонізм як політичний рух з’явився в 1957 році у Франції та розкрився під час Травневих подій у 1968 році, коли ліворадикальні студентські виступи перетворилися на багатомільйонний страйк.

Спочатку психогеографія була втіленням бунтарства. Але політичне значення поступилося місцем культурологічним, психологічним та урбаністичним сенсам. Утім, ситуаціоністи вважали себе політичним рухом, що протистоїть суспільству споживання. Ситуаціоністський інтернаціонал відійшов від троцькізму у просторі західного марксизму. Сьогодні психогеографія — це не лише історична гілка маоїзму або марксизму. Варто розглядати її як комплекс практичних методів гармонізації міського простору з погляду психології мешканця та його емоційності.

Одним із засновників психогеографії є Гі Ернест Дебор — французький філософ, письменник, режисер. Саме він спільно з молодими прихильниками антидержавних настроїв сформував методики дослідження міста, що виходили за рамки утилітарного сприйняття мегаполісів. Контркультура протиставлялася капіталізму, а суспільство революції свідомості — суспільству споживання.

І анархісти, і ситуаціоністи критикували капіталізм, спираючись на соціальні зміни, пов’язані з революцією свідомості. Індивідуальна свідомість визначалася суспільством і сформованою культурою. Пізніше виникла потреба у контркультурі, елементи якої повинні були змінювати індивідуальність. Тут важливо розуміти, що ідею виробництва (а в більш широкому сенсі — і творення) марксисти вважали сутнісною рисою людини. Той, хто не виробляв, а тільки споживав, був об’єктом критики. Виробництво в межах контркультурних ідей реалізовувалося зокрема і за допомогою мистецтва.

Творці «Ситуаціоністського інтернаціоналу» не бажали бачити в своїх концепціях готову ідеологію. Але саме в межах цього простору на перетині сміливих ідей того часу виникла психогеографія.

«Наш вільний образ життя і навіть сумнівні розваги привертають увагу оточення. Ночівлі в будівлях, призначених для знесенн;, автостоп без зупинки і без місця призначення через Париж в межах транспортного страйку для ще більшого безладу; блукання в засекречених, закритих для простих смертних катакомбах тощо — вираження тієї емоційності, яка нічим не відрізняється від емоцій під час дрейфу. Викладені описи — ніщо інше, як пароль до цієї великої гри».

Стаття «Теорія Дрейфу» Гі Дебора, опублікована в «Internationale Situationniste» No2, 1958 р.

Вистава, ситуації, перегортання та дрейф

Архітектура і ландшафти великих європейських міст що в середині ХХ століття, що зараз організовані приблизно однаково. І тоді, і зараз місто нав’язує людині правила — звичні маршрути, одні й ті самі місця, в яких люди бувають регулярно, один й той самий транспорт. А разом з цим — звичні однотипні почуття. Для творців психогеографії місто було полігоном революції. Ситуаціоністи змінювали підхід до нього, створювали нетрадиційні карти, маніфести, плакати, путівники.

Саме тут можна перейти до філософської суті дрейфу. Гі Дебор вважав дрейф технікою проходження через мінливу атмосферу міста. Звісно, в цьому важко не побачити бодлерівське фланування, до якого у відповідального громадянина доволі сумнівне ставлення. Адже мова йде про «нічогонероблення», відмову від суспільно корисної діяльності.

Ситуаціоністи змінили поняття «flaneur», перетворивши цю особу з поціновувача спокійного розмірного життя на революціонера. Літературний образ нероби-фланера поступово зливається з образом свідомого городянина, і цей союз є цікавим для урбаністики. Індивідуальне несвідоме виходить назовні, стає актом, мистецтвом. Фланер перетворюється на критика ледарства, а його емоції прямо залежать від організованого або стихійного ландшафту міста. Мрією ситуаціоністів був унітарний урбанізм, сповнений вільних середовищ для вільних людей.

Урбаністика існує на перетині десятків наук, а теорію дрейфу як ненаукового явища можна поєднати з математичними принципами теорією графів. Математичний граф — це множина вузлів, які поєднуються ребрами. Теорія графів активно використовується в геоінформаційних системах, де будинки розглядаються як вузли, а дороги або інженерні мережі — як ребра. Завдяки формулам можна розрахувати оптимальні маршрути. Саме цим займалися ситуаціоністи. Саме так роблять сьогодні, коли засівають сквер травою та дозволяють мешканцям району торувати зручні для них стежини, щоби потім по цих слідах викласти доріжки.

Дрейфери помітили, що мешканці мегаполісу щоденно ходять приблизно одними й тими самими маршрутами. Підсумковий «ареал проживання» іноді містить кілька кварталів та вулиць. Одні й ті самі люди гуляють в одних і тих самих парках і скверах, відвідують одні й ті самі ресторани і кав’ярні, їдуть на роботу однаковими маршрутами.

Гі Дебор створив гнучкі правила дослідження міста, засновані на базовій ідеї ситуаціонізму — створенні практичних «ситуацій», які відрізнялись би від звичних мешканцеві міста. Треба було фіксувати відчуття, збирати відомості об’єктивного та суб’єктивного характеру, обговорювати це з супутниками та робити висновки. Поняття «вистава» означало не стільки видовище, скільки відчуження, відсутність участі людей у житті один одного та середовища міста. Їхня концепція «конструювання ситуацій» є передвісником сучасних міських ігрових квестів. Створювалася вона як стратегія боротьби із виставою відчуження, а отже носила радше політично-культурологічний, аніж розважальний характер.

Прямим продовженням дрейфу є перегортання (détournement) — перекодування міських символів у реальні політичні ситуації. Так ситуаціоністи намагалися показати ідеологічність будь-якого міського месседжу. Яскравим прикладом є книга Гі Дебора й Асгера Йорна «Мемуари». Це психогеографічна сповідь про леттризм, створена за допомогою газетних і журнальних статей та політичних цитат, прикрашена плямами фарби. А обкладинка цього твору була створена із наждачного паперу.

Колажі, вирізки з газет і журналів, химерні карти — все це було нормою для подібних витворів, а ключовий метод психогеографії, «дрейф» (dérive), був суб’єктивним інструментом новітнього сприйняття міського простору. Його ідея — відійти від звичного способу руху. Цілей може бути багато: дослідження місцевості, відпочинок, розваги, психотерапія, формування нових маршрутів, бізнес-дослідження території, соціологічне вивчення міста. Сам Гі Дебор подавав психогеографію як «вивчення точних законів і специфічних ефектів свідомо чи несвідомо організованого середовища, що впливають на емоції та поведінку індивіда». Він вказував на необхідність створення синтетичної критичної дисципліни на перетині психології, соціальної теорії, географії та мистецтвознавства.

Ситуаціоністи помічали, що архітектура міст пригнічує, та вважали, що це є її політичною метою. Дебор говорить про підміну реального досвіду та сприйняття життя «виставою масової культури». Адже і сьогодні міста перебудовуються, щоби спростити просування транспортних потоків, мікрорайони перекриваються для вигоди окремих закладів, площі перед державними спорудами забудовуються з метою контролю мітингів, а величезні вулики-будинки важно назвати психологічно комфортними.

Так психогеографія відійшла від ідеологічних концепцій антидержавного марксизму, ввібрала культуру дадаїзму та сюрреалізму. Нині це культурно-філософський інструмент взаємодії з містом, доповнений психотерапевтичними методами. Політичний вплив давно вже на другому плані, хоча для Гі Дебора місто було місцем боротьби із сталістю, лабіринтом протидії переможному капіталізму.

«У період дрейфу одна або кілька особистостей на певний час припиняють всі стосунки, кидають роботу та іншу діяльність, втрачають стимули для активного існування. У цей час суб’єкт милується довкіллям і насолоджується випадковими зустрічами. При цьому фактор випадку грає не таку вже велику роль, як може здатися: з погляду дрейфу, міста володіють психогеографічними обрисами з постійними потоками, з вихідними точками і завихреннями, які заважають входу в певні зони або виходу з них».

Стаття «Теорія Дрейфу» Гі Дебора, опублікована в «Internationale Situationniste» No2, 1958 р.

Відображення у субкультурах

Суб’єктивні та об’єктивні дані, які можна зібрати під час дрейфу, мають прямий емоційний вплив на людину. Так від специфічного бунту ситуаціоністів, сповненого сумнівної філософії, можна перейти до прямих психологічних інструментів взаємодії із містом, та навіть до спорту. У межах новоствореної дисципліни Гі Дебор звертав увагу саме на емоції та поведінку людей у межах міського середовища. Його цікавили точні закони та конкретний вплив об’єктів міста на людину. Учасники дрейфу отримували завдання, а результати їх публікувалися в друкованому виданні Internationale Situationniste.

Вони збиралися та разом гуляли містом, вивчаючи простір та знаходячи нові об’єкти. Сьогодні цим активно займаються стріт-арт гіди та «хантери». Учасники дрейфу також могли створювати такі об’єкти власноруч — листівки, плакати, текстові меседжі актуального для того часу політичного характеру. Під час дрейфу люди мандрували автостопом у межах міста та поза ним, жили в закинутих будівлях, таким чином формуючи витоки сучасного «сквоттінгу», досліджували катакомби та засекречені об’єкти, як зараз це роблять дигери, проходили своєрідні квести містом. Інколи їх заарештовували, що тільки підкреслювало політичний характер їхньої діяльності.

Інтерес до психогеографії час від часу виникав у різноманітних богемних компаніях США, Великобританії, Росії. Сьогодні цими практиками цікавляться не тільки урбаністи й архітектори, мистецтвознавці та філософи, але і прогресивна творча молодь, на яку психогеографія і орієнтувалась від початку. Паркур — яскравий приклад цього явища. Адже мета трейсера — пошук нових маршрутів, пізнання вулиць у плані не краси, а прохідності та складності. Звертаються до ідей психогеографії, іноді не підозрюючи про це, і численні стріт-артери. Саме вони створюють ситуації для випадкового спостерігача або націленого стріт-хантера.

Сьогодні, відзначаючи на Google Maps улюблені пам’ятки архітектури, кав’ярні або найцікавіший стріт-арт, мимоволі ми спираємося на досвід психогеографічних карт. Ситуаціоністи вважали традиційні мапи черговим способом пригнічення людей. Їхні власні розробки повинні були документувати рух і стосунки людей, бажання та почуття. Разом з Асгером Йорном, датським теоретиком абстрактного експресіонізму, Дебор створював колажі та путівники по Парижу, засновані на психогеографічних ідеях і результатах дрейфу.

Для чого фактично потрібна психогеографія? Тільки для того, щоби втомлена увага мешканця мегаполісу прокинулась, а набридлий простір став новим і незвичним. Дослідження простору, відкриття нових маршрутів, створення арт-об’єктів «по ходу справи» — це практичні інструменти дрейфу сьогодні. Дебор вважав термін «психогеографія» доволі невизначеним. Але давайте подивимось на сучасне місто, сповнене неможливої швидкості, окреслене чітко визначеними межами розкладів і ритмів. Суб’єктивне сприйняття міста, відслідковування емоцій і станів для мешканця мегаполісу стає робочим інструментом психотерапії.

Якщо спрощувати ідеї психогеографії до психотерапевтичної «максими» — це методика суб’єктивного знаходження у міському житті незвичних сторін та обставин, а згодом — і створення таких речей власноруч. Про це говорить канадська ілюстраторка та письменниця Кері Сміт, твори якої є своєрідним прикладом психогеографічних ідей. Вона пропонує завершувати її книги власноруч: дописувати, домальовувати, а також виходити на терени свого міста та шукати там щось особливе згідно рекомендацій на її сторінках. Так, у книзі «Кишеньковий сміттяр» авторка пропонує знаходити та зберігати листівки, обгортки, «щось синє», «щось пошкоджене» або навіть «щось вигадане» — таким чином розвивати уважність із фантазією та дивитися на речі по-новому.

Сьогодні завдяки QR-кодам користувачі Google Maps та спеціалізованих програм можуть власноруч створювати квести, описувати об’єкти, формувати власні туристичні маршрути. Відомий паризький стрітартер Invader створив мобільний додаток, завдяки якому гравці можуть знаходити та фіксувати його роботи, розташовані на стінах будинків по всьому місту. У Києві на Андріївському узвозі силами управління туризму КМДА та одного з мобільних операторів зроблено смарт-маршрут. У бруківці можна побачити QR-коди, за якими можна знайти опис цікавинок вулиці. «Стежка Андріївським узвозом» містить 14 об’єктів, серед яких — Замок Річарда, Воздвиженка, Андріївська церква тощо. Існує програма міського гіда Wayme. Численні автори міжнародного проєкту власноруч створюють аудіофайли із екскурсіями у своїх містах, а туристи йдуть містом і слухають їх через мобільний додаток.

Акція, подібна до філософії ситуаціоністів, нещодавно відбулася в Києві. Телекомпанія Discovery Channel випустила документальний серіал «Витоки ненависті», що розповідає про феномен ненависті з позиції науки та психології. Київська креативна студія «Kontora» розробила справжній соціальний експеримент перед прем’єрою цього фільму. На парканах у центрі столиці з’явились постери із запитанням «Що ти ненавидиш?» і місцем для відповіді. На постері був QR-код, що вів до інформації про серіал, а також хештег #whywehate. Уже за кілька днів плакати були заповнені дотепними, сумними або політичними відповідями. Це яскравий приклад взаємодії між людьми та медіа в межах міста, здатної змінити настрій та змусити замислитись.

Як грати у дрейф?

Дуже просто. Зберіться невеликою компанією, оберіть завдання, наприклад, знайти десять музеїв або нових кав’ярень на маршруті чи роздати десяти незнайомцям у червоних пальтах листівки. Меж фантазії не існує, а мета власного міського дослідження — пригода, яка розширює сприйняття світу. Зробіть карту своєї прогулянки, на якій можна позначати що завгодно, хоч кількість котів на пройдених вулицях. Бінго — ви вже один із послідовників методик психогеографії!

Кожен об’єкт у місті має історію, де загальні події змішуються із пригодами окремих людей. Міські інсталяції предметно орієнтованого мистецтва («site-specific art»), створені для динамічного формування міських ландшафтів, є об’єктами уваги не тільки туристів, але і поціновувачів дрейфу. Завдяки художникам місто перетворюється на цілісний культурний об’єкт, відбувається інтеграція мистецтва й архітектури, а мешканці отримують візуальне оновлення із терапевтичним ефектом.

До сфери інтересів психогеографії можна віднести і «стале мистецтво» — напрямок, близький до екологічного мистецтва. Але створені у цьому жанрі роботи висвітлюють не лише екологічні проблеми, а й соціальну несправедливість і насилля. При створенні сталих арт-об’єктів враховується їхній вплив на природу, економіку, історію, культуру тощо.

Післямова

Ситуаціоністи змогли перетворити радикальне мистецтво на політичний акт авангардного пориву. Вони вважали, що суспільство споживання паралізоване нескінченною виставою, і з цією дійсністю треба боротися. Варто розуміти, що вся діяльність ситуаціоністів відбувалася на тлі європейських політичних і соціальних зрушень середини ХХ століття. Чи були вони радше політичними діячами, чи все ж культурними — кожен вирішує для себе.

Дрейф, створений для революційного класу, мав відвойовування влади над власним життям як одну з утопічних, але щирих цілей. Чим це відрізняється від прогулянки? Усвідомленням, метою, емоційністю та процесом гри, на яку перетворюється звичайний маршрут. Дрейфуючи, людина відходить від стереотипного сприйняття реальності, перетворює місто на психотерапевтичний результат, пригоду, дофаміновий тріп із формування власної історії. Це можливість знайти нові грані особистості та розширити коло вражень від міського життя. А ще під час дрейфу людина бачить динаміку змін міста — постійний непомітний рух, який губиться, якщо спостерігати його зі звичного місця. Це дозволяє не лише побачити по-новому  місто і власне життя, але і долучитися до практичних змін.

Текст: Олександра Хортиця