У побуті ми нечасто замислюємося, коли з’явилися ложка, виделка, ніж — «непомітні» предмети, які завжди під рукою. Без них важко уявити хоч скільки-небудь розвинену культуру — і справді, їхня історія сягає ще дописемних часів. Походження найстаріших із побутових знарядь дослідила Віра Степанян.

Давні форми відомих нам столових приборів існували задовго до постання сучасної цивілізації: так, 2012 року в Монголії знайшли кістяний ніж, якому за оцінками археологів може бути до 7500 років, а також кістяну ложку, якій приблизно 3800 років. І це лише верхівка айсбергу.

Візьмемо ніж — найстаріший із цього потрійного комплекту. Ще в середині ХХ століття археологи дійшли висновку, що ніж був відомий ще 40 тисяч років тому і навіть давніше. Найкращим матеріалом для первісного ножа був камінь, але такі ножі мали вигляд важких, грубо стесаних виробів. Згодом почали використовувати кремінь, для цього вибирали найгостріші шматки і добре їх заточували. Такий ніж слугував знаряддям для полювання, обробки м’яса та нарізання їжі. За неоліту ножі набувають більш витонченої форми, стають гострішими, досконалішими, а за Бронзової доби вже виготовлялися столові ножі з міді та бронзи. Відомо, що чи не перші такі ножі виготовлені на Кипрі у IV столітті до н. е. Пізніше у Середземномор’ї звичайний ніж набув форми, близької до сучасного столового прибору, яку зберіг її й понині — змінюються лише модифікації відповідно до призначення. Разом зі спеціалізованою короткою холодною зброєю універсальний ніж міг слугувати в бойових цілях, залишаючись одночасно знаряддям для нарізання їжі. До прикладу, , непальський ніж кукрі, що став знаменитим за колоніальної доби, об’єднує утилітарні якості унікальної холодної зброї та побутового інструменту. За легендою, майстер, спостерігаючи за крилами сокола в небі, створив серпоподібний клинок, що нагадував крило птаха у польоті. Традиційно лезо ножа має виїмку із «зубом», виготовленим з рогу буйвола.

У Середньовіччі раритетні ножі могли виготовляти із золота та срібла, їхні руків’я — із дерева або слонової кістки, і звісно ж, прикрашали інкрустацією. Користувалися частіше ножами з гострим кінцем леза, щоб зручніше було підхопити їжу. Німецькі міста славились високою майстерністю у виготовленні ножів, вмінням різати не тільки м’ясо, але й інші продукти до столу, адже були добре ознайомлені з трактатами по мистецтву нарізання м’яса та приготування страв при королівському дворі. Це мистецтво поширювалось у країнах, де і раніше існувала культура споживання їжі — Італії, Франції. Людовік XIV наказав заокруглити гострий кінчик леза ножа таким чином, аби придворна знать під час трапези не їла з ножа та не вчиняла інших неетичних речей.

У XVII столітті розповсюдився звичай подавати на стіл для гостей набори ложок, ножів і виделок: до цього гості приносили столові прибори із собою. Зберігали їх у спеціальних футлярах для комплектів із шести ножів та п’яти виделок. Дарія Зуб, автор книги «Нариси з історії золотарства Галичини» згадує, що у монастирях уживали ножі з вирізьбленими нотами: у Луврі експонуються зразки монастирського начиння до столу, серед яких спеціальні ножі для тенорів, баритонів, басів тощо.

Кухонні ножі для приготування їжі поділяються на безліч різновидів: фруктовий, картопляний, філейний, хлібний, для сира, масла та інших продуктів. Найчастіше їх виготовляють з легованої сталі, для обробки м’яких продуктів використовують м’які метали — мідь, залізо. Для виготовлення руків’я окрім металу підходять дерево, гума, розмаїті синтетичні матеріали —пластмаси тощо.

Яскравим прикладом можна назвати гостре кухонне приладдя — традиційні японські ножі, яким надають перевагу кухарі не лише в Японії. Зважаючи на це, японські виробники ножів поєднують власні та західні ідеї. Ці ножі заточені лише з одного боку, на відміну від подвійних конічних лез у європейській манері. Серед японських ножів вирізняються спеціальний «овочевий ніж» з прямим лезом; сантоку («три чесноти» — нарізка, долото, фарш); усуба — «тонке лезо», гюто і петті — призначені для шеф-кухарів. та багато інших інструментів для спритних майстрів, що володіють мистецтвом нарізання страв.

Протягом багатьох століть найпопулярнішим і улюбленішим столовим приладдям залишалася ложка. Історик і теоретик кулінарного мистецтва Вільям Похльобкін наділяє ложку такими епітетами як кругла, овальна і тепла, тому що виробляється переважно з дерева. Зокрема це також знак миру, доброти, готовності до згоди і відкритості.

В епоху палеоліту з’являються перші кістяні та дерев’яні ложки, пізніше — керамічні. На Кривинському торф’янику, унікальному комплексі неоліту в Східній Європі, де зберігаються археологічні пам’ятки IV–II тисячоліття до н. е., знайшли першу кістяну ложку епохи неоліту, яка залишилася неушкодженою завдяки стерильності торфу. У Китаї ще в епоху Шан (1600–1000-і роки до н. е.) були відомі кістяні та бронзові ложки. Елліни та римляни користувалися як черпаками особливими мушлями. У Давньому Єгипті в гробницях знаходили ложки із золота і срібла.

Англійський король Едвард І при дворі ввів у вжиток срібні марковані ложки. У Середні віки вони розповсюдилися по всій Європі. У ці часи руків’я ложок почали прикрашати зображеннями Христа, Богородиці, апостолів. З’явились цілі набори з тринадцяти ложок «Тайна вечеря» із зображенням Христа із дванадцятьма апостолами.

Згодом ложки почали дарувати під час християнських святкувань. Вони стали традиційними подарунками на хрестини, на ювілеї, друзям, а також новонародженим — срібну ложечку на щастя у майбутньому. В Уельсі існує традиція, яка має аналог на території Східної Європи та в скандинавських країнах — майбутній наречений дарував своїй дівчині вирізьблену ним дерев’яну ложку, яка мала назву «Ложка любові» (Lovespoon). Гарний і складний візерунок був для юнака нагодою продемонструвати свою вправність, а також мав символічне значення: ланцюг означав пов’язані долі; алмаз — багатство тощо. Найстаріший з таких виробів, що зберігається у Валлійському Народному музеї, датується 1667 роком. У Скандинавії ложка могла слугувати символом дружби і добросусідства, тому срібні або золоті ложки теж дарують друзям на ювілеї.

На Русі дерев’яна ложка згадується в літописі «Повість временних літ». Майстри виготовляли ложки з берези, липи, клену, осики та інших дерев. Перша згадка про ложку із срібла датована 1259 роком. Ножі, ложки і виделки були також важливими предметами у козацькому побуті: археологи знаходили срібні ножі та ложки, двозубі виделки у шкіряних футлярах; серед знахідок було багато і дерев’яних ложок у футлярах зі шкіри, які прив’язувались до поясу та були оздоблені орнаментом.

У селян ложка слугувала особистим предметом, і могла мати спеціальні помітки, аби не переплутати. Ложки також використовували в обрядах, розписували і дарували нареченим на весілля. Особистим предметом ложка була і для багатьох солдатів, які самі й виготовляли фронтові ложки з різноманітних підручних матеріалів, головним чином з дерева. Носити її могли навіть у чоботах. Іноді кінчик руків’я теж був у пригоді — ставав інструментом для відкривання чогось.

У наш час ложки не зазнали яких-небудь значних змін стосовно форми, проте завдяки останнім винаходам ми можемо користуватися багатьма новаціями. До прикладу, мірна ложка регулюється за рахунок пересування кришечки до потрібного розміру: чайна ложка, столова, розміру чаші.

У країнах ЄС заборонено продаж одноразового пластикового посуду — тарілок та столових приборів. У Лондоні відбулася незвичайна виставка німецьких дизайнерів К. Лінке і П. Еккарта — експозиція пластикових столових приборів, назва якої «Археологія ложки» — експонати вже розцінюють як «артефакти».

Варто згадати про ложку в ролі музичного інструменту, зокрема в слов’янських культурах, американській фольклорній музиці та у Британії, в якій арт-рок-гурт «Caravan» відбиває багатозвучний ритм електричними ложками. Зазвичай використовують від трьох до п’яти ложок: дві тримають між пальцями лівої руки, а третю — у правій і, нею б’ють, ковзаючи, з одного черпачка на другий.

Виделка відома тисячі років, але користувалися нею зрідка. Цей столовий прибор складається з руків’я та кількох зубців. У багатьох народів існувало упередження що до виделки майже до XVI століття. На Заході вона з’явилася в Х столітті завдяки дружині імператора Священної Римської імперії Оттона ІІ Феофано Склірені. Наприкінці ХІ століття у константинопольському імператорському палаці в одному екземплярі згадується золота виделка з інкрустованою рукояткою: її замовила вдова імператора Михаїла VII, яка вийшла заміж за Никифора ІІІ; ставши імператрицею вона вважала принизливим їсти руками. Далі виделка мандрує в Італію. Для салатів при дворах італійських патриціїв, наприклад знаменитого роду Медичі, крім ножів та ложок замовляли виделки. Пізніше у Франції виробляли виделку з двома зубцями, але це лише для престижу монархів на офіційних прийомах, тому що і надалі поширеною практикою було під час споживання їжі брати м’ясо руками, а все інше — зачерпувати ложками. У ці часи користувалися розкладними кишеньковими ножами, виделками і ложками, які вкладалися у футляр і підвішувались на поясі. Тим часом церковні служителі вкрай негативно ставились до використання виделки, вважали в цьому «безбожність» та вияв поганого виховання. Папа Іннокентій ІІІ наставляв монахинь відносно того, що вживати їжу виделкою, а не руками і ложкою, є виявом невихованих осіб.

У XVIII–XIX століттях на стіл подавали велику кількість вишуканих страв, які вимагали нових форм застільного етикету. Відтоді й понині виделки продовжують бути звичним предметом загального вжитку.

У наші дні часто відбуваються багатолюдні форуми, міжнародні конференції, зустрічі, які закінчуються святковими обідами, зазвичай на білих скатертинах. Під час сервірування столові прибори кладуть строго симетрично: праворуч від столової тарілки кладуть ложку для супу і ніж, а при повному сервіруванні зліва від ложки кладуть три ножі: для закусок, для риби, а біля самої тарілки ніж для м’ясних страв. Ліворуч від тарілки кладуть три виделки: закусочну, рибну, м’ясну. Ложки та виделки слід класти випуклою стороною вниз, ножі — лезом до тарілки. Але коли зустрічаються друзі або родичі такої кількості приборів не потрібно та й стіл перевантажувати приладдям теж не потрібно —найважливіше це зручність.

Столове приладдя далекосхідних культур — палички для їжі, стає дедалі більш популярним і в західних країнах. Їхнє виникнення пов’язують з легендою про імператора Юя Великого (ХХІІІ століття до н. е.): у польових умовах він якось змушений був дістати м’ясо з котла двома міцними гілками. Найдавніші палички археологами датуються V століттям до н. е. Власне, найдавніші бронзові палички походять з Китаю ще з доісторичної епохи. Палички зі слонової кістки — найдорожчі, вони відомі ще за часів правління династії Шан; пізніше популярними стають спочатку бронзові, а надалі — срібні. Але з самого початку їх виготовляли з розщепленого бамбука у вигляді щипців. Представники кочових культур разом із ножем носили їх у футлярі на поясі.

З ІХ століття нашої ери палички стають основним столовим прибором спочатку в Китаї, а потім в Японії, Кореї, В’єтнамі. У Китаї він отримав назву куайцзи — «швидкий бамбук». Цей матеріал вважається дешевим, не проводить тепла, має антибактеріальні властивості, тому є популярнішим за нефрит, сандал, агат чи слонову кістку. Різновидів паличок безліч, всі вони вимагають вправності в користуванні. Ними зручно підхоплювати шматочки їжі, брати рис і лапшу. Куайцзи із тупими кінчиками їдять рис, овочі, а із загостреними — м’ясо, рибу. З куайцзи пов’язані особливі традиції: їх хоронять разом із господарем; дарують на весілля нареченим з побажанням бути разом назавжди. Їх символічно дарують друзям, хлопець дарує дівчині, щоб бути нерозлучними. А побажання «Смачного!» в китайців звучить як «Їси повільно». Китайська кухня та культура споживання їжі, невід’ємною частиною якої є палички, побудована на трьох принципах: колір (се), запах (сян), смак (вей). У 1988 році в Китаї відкрито музей китайських паличок для їжі, в якому власник музею Лань Сян, володар титулу «Перший колекціонер паличок», зібрав більше 2000 куайцзи з усього світу, серед яких близько шестисот старовинних.

В Японії їдять загостреними паличками-хасі. У Китаї та В’єтнамі етикет дозволяє тримати тарілку під підборіддям і паличками пересувати їжу до рота, однак в Кореї подібне не практикується.

Після їжі палички кладуть кінцями вліво, а тримати їх слід лише в правій руці. Долоні мають бути направлені вниз, небажано тримати палички загостреними кінцями вверх, або стукати ними по тарілці. Що цікаво, прибор не слід класти зліва від тарілки, таке сервірування відбувається під час поминання.

Статистика свідчить, що використання одноразових дерев’яних паличок шкідливе для довкілля: щодня викидають близько 130 мільйонів пар паличок, а експортують приблизно 180 мільярдів пар щороку. За підрахунками, для цього за рік вирубається від 16 до 25 мільйонів дерев.

Авторка: Віра Степанян