Периферії часто можуть розповісти про місто та його жителів більше, ніж центральна частина. Утім, нині вони змінюються просто на очах внаслідок експансії хмарочосів та торгово-розважальних центрів. Дослідник Семен Широчин під час Фестивалю живих історій розповів про недавнє минуле віддалених районів столиці. Пропонуємо добірку найцікавіших фактів.

«Масивне» мислення

Історія периферій як повноправних частин міста зовсім нещодавня, адже вони увійшли до складу Києва буквально на очах поколінь, які ще живуть. Віддалені райони цікаві ще й тим, що вони подекуди зберегли структуру старих поселень попри більш-менш сучасну забудову. Досі можна простежити межі хуторів та селищ.

На генплані 1935 року добре видно напрямки зростання Києва. Місто розросталося двома шляхами. По-перше, через включення населених пунктів, які були поряд, що створювало проблеми їхньої інтеграції через відсутність там інфраструктури. Друге – забудова вільних територій. На цьому генплані ще нема Оболоні, а Лівий берег відведений під промислову забудову. План же 1966 року, який був розрахований на далеку перспективу, аж до 2000 року, передбачав створення кільцевої дороги і мислив масивами (Троєщина, Осокорки). Сучасне місто ще не зовсім підтягнулося до цього бачення та обсягу.

Лівий берег: готові зразки та невтілені проєкти

Троєщина. Фото: Семен Широчин

Перша локація прогулянки периферіями Києва – Лівобережжя. На генплані 1935 року воно мало діагональні проспекти (зараз частково зберігся один). Саме тут планувалося Соцмісто. На відміну від ХТЗ у Харкові чи Шостого селища у Запоріжжі, воно було прив’язане не до одного промислового об’єкта, а до Дарницької промзони в цілому.

Основна маса забудови території Соцміста, що збереглася донині, – післявоєнна, у стилі сталінського ампіру. Існує міф про нібито німецьке проєктування робітничого селища після війни, але жодні джерела цього не підтверджують. Зараз Соцмісто поступово зникає, а замість нього з’являються 25-поверхові «свічки». На Лівобережжі є й свій «Великий китайський мур» – напівкруглий будинок, що складається із 24 секцій.

Справжнім зразковим мікрорайоном стала Русанівка, яка проєктувалася у 1960-тих. Тривалий час через повені цю територію не розглядали як перспективну. Лише розвиток будівельних технологій дозволив уперше звести тут багатоповерхівки на намивних ґрунтах. Русанівку можна було побачити на багатьох тогочасних листівках та фотоальбомах, її називали «Київською Венецією», вона радувала око радянського туриста, а її родзинкою стали будинки на «ніжках», яких у Києві всього чотири.

Русанівка. Фото: Семен Широчин

Анекдоти про троєщинське метро досягли навіть Харкова, а все тому, що Троєщина відразу планувалася з урахуванням наявності метрополітену. Про це, зокрема, свідчать кільцеві розв’язки, на яких мали б бути виходи до метро. Троєщинський масив «народився» на початку 1980-х і відразу зростав угору: це були 16-ти й 18-поверхові будинки. Крім цього, будівлі тут мають цікаве кольорове оформлення.

Цей житловий масив розташований на півночі лівобережної частини міста, а на півдні знаходяться Осокорки, забудова яких розпочалася відносно пізно – 1985 року.

Один із проєктів, який так і не був реалізований повністю, – це відділення лівого берега від правого, зокрема, створення суспільного центру із концертними залами, готелями, театрами. Найцікавішою архітектурною спорудою мав би стати ресторан на Південному мості, але через технічні складнощі його не вдалося збудувати. Так само на папері залишився й суспільний центр, окрім декількох реалізованих об’єктів, – готелю «Інтурист», поштамту.

Харківський масив. Фото: Семен Широчин

Правий берег: поглинені слобідки та хутори

У Солом’янському районі було багато простору і мало споруд.  Із 1925 року тут почалася хаотична кооперативна забудова, з якої зараз залишилося п’ять будиночків. Із часом старі будинки зносили, щоб звільнити місце для нових. Але у сучасному районі і досі можна простежити структуру колишньої Олександрівської слобідки.

Цікавий парадокс вийшов із Караваєвими дачами: там, де була стара забудова, зараз висотки. А та малоповерхова забудова, яку зараз називають Новокараваєві дачі, – це вже сучасна колонізація.

Сучасна Борщагівка виросла на місці Микільської Борщагівки, яку повністю знесли. Борщагівський житловий масив будувався дуже швидко: 40 будівель на рік.

Голосіївський район одразу після формування був названий Сталінським. І на генплані 1935 року ще не було Голосіївського проспекту, він же – 40-річчя Жовтня, який з’явився лише у 1947 році. Тоді планувалося, що головною вулицею буде Васильківська. Цей район – величезний, його територія майже дорівнює Ліхтенштейну. Тут — велике скупчення наукових установ та університетських корпусів, і навіть житло тут має нетипову архітектуру, адже проєктувалося для інтелектуальної еліти. Саме тут можна побачити знамениті мозаїки на Інститутах раку, кібернетики, ядерної фізики.

Голосіївський масив. Фото 1967 року

Із Голосіївським районом пов’язаний цікавий проєкт обсерваторії архітектора Щусєва, який чимось був схожий на храм. Але його не втілили в життя. Житловий масив тут не дуже багатоповерховий: в глибині – п’ятиповерхівки, по краях – восьми та дев’ятиповерхівки. На Теремках, які містять часові шари 1960-х, 1970-х та 1980-х, є будинки-фрактали, збудовані в 1985-ті роки.

Поруч Конча-Заспа, де збудували Будинок відпочинку для партійних діячів, елітну лікарню, що згодом стала санаторієм. Тут навіть їдальня виглядає як непоганий ресторан.

Теремки. Фото: Семен Широчин

Таким чином, нові технології та методи будівництва дозволили змінити до невпізнаваності обличчя колись прилеглих до Києва територій, а нині — його повноправних частин. Радянські житлові масиви, які вже не є такими затишними та зручними, контрастують із яскравими сучасними житловими комплексами. Нові мікрорайони з’являються і на місці колишніх промзон, які втратили свою актуальність. Місто продовжує рости, тож цілком імовірно, що за 10-20 років ми вважатимемо околицями зовсім інші території.

Текст: Анастасія Боженко