Співзасновник видавництва «Мальопус» Дмитро Данилюк, професорка та докторка філософських наук Оксана Довгополова й авторка коміксів та ілюстраторка Євгенія Олійник розповідають, які питання та проблеми піднімаються у графічних романах, що почитати, аби зрозуміти культуру коміксів, і що представлено на українському ринку.
Комікси — це справді для розумних?
Дмитро Данилюк: Як на мене, це те саме, що спитати: «Фільми — це справді для розумних? Серіали — це справді для розумних? Анімація — це справді для розумних?» Комікс або мальована історія — це один із інструментів, який здатен і розважати, і піднімати важливі питання. Це може бути як простий гумористичний стріп на 2 кадри, так і твір про Голокост який отримав Пулітцерівську премію. Мальовані історії називають дев’ятим мистецтвом. Комікси поєднують в собі кінематограф і образотворче мистецтво, створюють власну візуальну мову. Їх люблять за цікаві художні рішення, роботу з кольором, захоплюючі сюжети, нові всесвіти.
Коли читаєш комікс, працюють обидві півкулі головного мозку. Спершу складно зосередитись і на тексті, і на картинках. Але через якийсь час починаєш сприймати графічний роман наче фільм або серіал. Мозок сам домальовує динамічну картинку та кадри, які відбуваються між наявними панелями.
Про особисте
Євгенія Олійник: Я завжди працюю з темами, які турбують мене персонально. Часто робота над коміксом — це спроба розібратися із власними сумнівами та думками. Наприклад, у мене немає однозначного ставлення до власної двомовності. Я розумію, що домінування російської в Україні має моторошну історію, але відмовитися від неї у спілкуванні зі своєю російськомовною родиною не можу. Цю парадоксальність я спробувала відтворити графічно.
Мальовані історії — це моя спроба повернутися до писання, тільки у більш комфортному та гнучкому для мене форматі. А гумор — це захист від дидактики. Я люблю складні теми, але не хочу бути занадто серйозною. У мене є постійний страх, що закінчаться цікаві теми з життя, і я не матиму, що малювати. Утім, як сказала моя подруга-ілюстраторка, тоді я зможу створити комікс про те, як у мене закінчилися історії.
Щодо впливу, то думаю, для історії не має значення формат, важить лише винахідливість і чутливість оповідача. Існують і захопливі та проникливі романи, написані в телеграфному стилі, і абсолютно нудні комікси на тисячу фреймів.
Комікси та колективна пам’ять
Оксана Довгополова: Головна проблема рефлексії пам’яті про Катастрофу — це неспроможність її репрезентувати. Відтворити катастрофічне минуле неможливо, бо тоді глядач збожеволів би. Водночас постає питання: чи не спаплюжить пом’якшення історії справжню істину про жахіття, наприклад, Голокосту?
Я спробую пояснити це в контексті коміксу через відомий графічний роман Арта Шпігельмана «Маус» (Maus), що виходив поступово протягом тринадцяти років у журналі RAW. 1985 року перші 6 частин були номіновані на National Book Critics Circle Award, а 1992 року «Маус» отримав Пулітцерівську премію. Цей твір є реперною точкою (основою для шкали оцінки — Ред.) в історії коміксів, які увійшли до респектабельного мистецтва під іменем «графічного роману» великою мірою в контексті діяльності Шпігельмана.
«Маус» — це історія на тлі Голокосту, де батько розповідає сину про своє виживання в Аушвіці та еміграції у США. Це спроби відрефлексувати та засвоїти історію свого батька, паралельно додаючи діалоги, які вони вели у дитинстві автора. Ми бачимо декілька рухомих часових шарів, що розгортаються в різних десятиліттях і просторах, поєднуючись у намаганнях зрозуміти Голокост. Євреї тут представлені мишами, німці — котами, поляки — свинями, американці — собаками, тощо.
Як зауважує арт-критик Стівен Больхафнер, парадокс Шпігельмана полягає в тому, що «хоча він працював над тим, щоби привести комікс до дорослішання та респектабельності, він свідомо вирішує використовувати як медіум те, що більшість людей вважає дитячим і безвідповідальним». Тому «Маус» часто вважають нетравматичним способом введення дітей у тему Голокосту. Але, як на мене, комікс розрахований саме на доросле сприйняття.
Що почитати?
Дмитро Данилюк: У мене є улюблений український комікс «Серед овець» від Олександра Корешкова. Графічний роман підіймає складні питання, яких ми часто уникаємо. Головний герой — пес, що живе серед овець. Тут і елементи антиутопії, й алюзії на комуністичний лад, і політична сатира. Конфлікт розгортається з нетипового ракурсу — індивід-хижак проти отари.
Новачкам можна почати із класики на кшталт «Громадянської Війни», «Росомахи. Старого Лоґана» чи «1602» Ніла Ґеймана. Класний гумор знайдеться у коміксах «Скотт Пілігрим», «Печемо з Кафкою». З українських — «Голуб Геннадій» або «Троє Проти Зла». З авторських графічних романів раджу «Маус», «Орду», «Чорний Молот», «Клауса», «Місто Гріхів», «Хеллбоя», «Blankets», «Underwater Welder».
Євгенія Олійник: Мені дуже подобаються роботи карикатуристок Рубі Еліот і Ліани Фінк — вони майстерно працюють із найдрібнішими щоденними спостереженнями та почуттями. Щоби переконатися, що комікс — це серйозний жанр, можна прочитати щонайменше «Палестину» Джо Сакко та «Персеполіс» Маржан Сатрапі.
Текст: Лілія Галка
