Віртуальна реальність – хороший інструмент для вдосконалення міського простору. Наприклад, можна сканувати пам’ятки архітектури, створювати 3D-моделі будівель, таким чином даючи їм шанс на збереження. Це один із напрямів діяльності Pixelated Realities – громадської організації родом з Одеси, яку ще називають стартапом віртуальної реальності.
Її мета – просувати цифрові методи для збереження культурного спадку. Практичне втілення цього можна зараз побачити на Думській площі – там встановили макети історичних будівель. Їх для проекту «Одеса на дотик із закритими очима» виготовляли зі сканів Pixelated Realities. Засновники організації, Федір та Яна Бойцови, розповіли для «Цілителів міста» про моду на діджиталізацію, адвокацію фотограмметрії, 18 терабайтів піксельованої реальності і свій погляд на сучасну Одесу.
Чому вирішили оцифровувати реальність?
Федір Бойцов: 10 років тому після пожежі у будинку Русова згорів купол. Я співпрацював із компанією, яка мала робити реставрацію. Поцікавився – це зараз візьмуть із бази даних 3D-модель, роздрукують на 3D-принтері, і все відновлять як було? На мене подивилися, як на дурника – які моделі? Старі креслення максимум. Я задумався: чому цю базу ніхто не робить? Далі були думки про 3D-друк, почав заглиблюватися в тему. У цій роботі й познайомився з майбутньою дружиною Яною.
У якийсь момент доля занесла мене у стартап по віртуальній реальності, де я вчився розробляти комп’ютерні ігри. Паралельно був 3D-друк. 3D-друк і 3D-сканування – це як хліб і масло, вони дуже добре одне одного доповнюють. Те, що ми можемо відсканувати, можемо і надрукувати.
У той момент я зрозумів: можна не тільки відсканувати навколишню реальність, а й помістити її у віртуальну у вигляді комп’ютерних 3D-моделей із реалістичною текстурою. Метод фотограмметрії, де ми використовуємо фотоапарат, дає таку можливість.
На цьому базується основна концепція того, чим ми займаємося, і назва звідти ж походить. Pixelated – це піксельована реальність. Ми всі віримо у Всесвіт, який складається з багатьох інших Всесвітів. Немало вчених вважають, що ми живемо в симуляції, лишилося тільки це довести. У якомусь сенсі це референс. Коли ми одягаємо VR-окуляри, бачимо реальність, яка була оцифрована, і мозок її сприймає фактично за справжню. Бачиш 30-тиметровий обрив, і тобі здається, що помреш, якщо стрибнеш туди. Це стовідсоткове відчуття реальності.
Ми обрали форму громадської організації, щоби вкласти туди місію покращення реальності через віртуальність. Ми популяризуємо культуру, яка сьогодні збереглася, і маємо намір зберегти цю спадщину в цифровому вигляді для майбутніх поколінь. Зберігаємо сьогодення для завтрашніх людей. Банальний приклад – із семи чудес Давнього світу залишилися тільки єгипетські піраміди. Жоден інший образ не дійшов до нас в оригінальній фізичній і віртуальній формі. Сьогодні вже оцифровані чимало пам’ятників. Зберігаючи щось у цифровому форматі, даємо йому шанс на відновлення.
Чи потрібні точні копії?
Федір: Це філософське питання. Кожен реставратор, архітектор може мати інший погляд. Я за класичну реставрацію, коли ми нічого не вигадуємо. У історії з Нотр-Дамом всі говорять про шпиль, який згорів, але він не був аутентичним, його додали під час реконструкції ХІХ століття. Реставратори кажуть: де починається гіпотеза, закінчується реставрація. Але все влаштовано так, що має бути компроміс. У нас могли би на даху Нотр-Даму розглянути проєкт супермаркету і ще кілька поверхів додати, щоб квартири здавати.
У цифровій моделі є достовірність. Такі бази дозволять людям майбутнього приймати рішення зважено. Ми допомагали реставраторам Воронцовської колонади. Я бачив, яку кількість матеріалу збирала наукова група під керівництвом Анатолія Ізотова. У них дуже багато даних, вони робили страшні речі – їздили до Петербурга, надсилали запити до Криму, Києва, в Одеський художній музей. Потім знайшли документи, що у 20-х роках там мав бути зоопарк, відкопали всі креслення.
Якби був повністю оцифрований Воронцовський палац чи колонада, працювати сьогодні було б набагато простіше. Не треба було б читати переписку графа Воронцова, аби дізнатися про верхнє освітлення в якомусь із залів.
Це довга робота, а у нас популярна, як ми це прозвали, «датська реставрація». Вона не має жодного стосунку до Данії, але має до дати. Ось дата, здавай об’єкт. І результат не виправдовує очікування.
Має бути загальнодержавна комплексна програма оцифрування. У нас на обліку 20 тисяч пам’яток архітектури, а їх насправді значно більше. Реставраторів в Україні менше ніж 70, половина з них пенсійного віку.
Усе це оцифрування цікаво звучить, але на практиці не використовується. Норми, яка б зобов’язувала ці роботи додавати до проєктів, немає. Якщо ми відкриваємо ДБН (державні будівельні норми) по реставрації, там є заміри з лінійкою. Так і написано: «заміри з драбин». Тобто ставлять драбини, вилазять, вимірюють – і «все круто». А потім обведення тушшю. 2019 рік – а у ДБН є обведення тушшю креслень! Усе це робиться вже у цифровому вигляді і зменшує бюджет проєкту. Навіть «найдоросліші» спеціалісти використовують AutoCAD (система проектування і креслення) як цифрову лінію.
Адвокація діджиталізації
Яна Бойцова: Коли ми почали пропонувати сканування і використання цифрових даних у різних сферах, то зрозуміли, що рівень неприйняття технології настільки високий, що єдине, чим ми можемо займатися зараз, – адвокацією фотограмметрії. Створювати їй впізнаваність як технології.
Із Європи прийшла мода на діджиталізацію, потім з’явилася можливість – децентралізація. Український культурний фонд, незважаючи на всі його недоліки, дав гроші на дуже багато проєктів. Частина пішла на справжні оцифровування і сканування. Були роботи, які лягли в основу веб-сторінок, турів для музеїв, аудіогідів із доповненою реальністю. Це те, що допомагає наблизити культуру до споживача і одночасно створює крутий цифровий архів. Наше завдання ми бачимо як адвокацію та розвиток ринку. А розвиваючи ринок, отримаємо можливість реалізувати свої ідеї.
Федір: Діджиталізація – хороший вектор і для сучасного розвитку країни.
Як виглядає процес оцифрування? На перший погляд – складно. Є рутинні завдання, які можуть бути непростими, бо складний сам об’єкт. Важко сканувати будинок, де багато елементів. Зверху ми знімаємо дронами та квадрокоптерами, знизу – фотоапаратами, для точності використовуємо лазерний сканер. У мене зараз 18 терабайт даних. Ми інколи знімаємо датасет – тисяча чи дві фотографій, і він може лежати, поки знайдеться час на опрацювання. Це Одеса, Львів, Київ, Харків. Є інші країни – Рига, Польща, багато Індії. Наш співзасновник там живе, ми жартуємо, що він — наш індійський філіал.
Як сприймається сучасна Одеса?
Федір: Моя думка про місто банальна: відсутність розвиненої інфраструктури. Це і стан порту та його розміщення, сполучення житлового масиву Котовського і району Таїрова. Багато говорили про трамвай, міст через Пересип – класний проект, але де він? Будуємо висотки, а дороги ті ж самі, паркінги не з’являються. Не кажу вже про навантаження на водопровід, каналізацію, школи, садочки, лікарні. Наслідок – автомобіль навіть в центрі міста домінує, керує простором. Не можу сказати, що Одеса – місто, орієнтоване на людину.
Яна: Я прихильниця радикальних методів пішоходизації – захоплення парковок, примусове витіснення авто з центру, розвитку пішохідної та велосипедної інфраструктури, яка буде доповнюватися крутим громадським транспортом. Смішно, що трамваї в Одесі – маргінальний вид транспорту, яким гидують користуватися, бо вони брудні та обшарпані. Це останнє місце, де ти хочеш опинитися. Зрозуміло, чому всі пересідають на машини. Коли транспорт комфортний, коли можна скористатися міською мережею велосипедів, то все стає веселіше і приємніше. Недавно пережила поїздки з візком та дитиною, і можу сказати, що це найжахливіше в місті – постійно на пішохідних переходах паркуються, і об’їхати неможливо.
Федір: До речі, розширення туристичного центру – також повністю реальне завдання. Є недооцінені райони, як-от локація Нового ринку.
Яна: Коли я тільки приїжджала до Одеси, вважала, що тут центр – це Дерибасівська, Катерининська, Воронцовський провулок і Приморський. Мені здавалося, що історичний ареал на тому закінчується.
Федір: Останнім часом відчуваю деяку провінційність Одеси через відсутність яскравих субкультурних груп молодих людей. Я вважаю, що саме вони породжують культурне середовище. Це говорить, мабуть, про відтік цих людей із міста. Я займаюся музикою, це досі моє хобі. 5 років тому було біля десятка різних місць, де можна було прийти, пограти чи поджемити на сцені. Сьогодні таких місць два-три.
Яна: У культурі, як і в будь-якій індустрії, потрібні всі елементи інфраструктури – від розвитку талантів до місця, де можна спілкуватися і обмінюватися думками. Коли думки і таланти сходяться, мають бути ресурси, які б їх підтримували. У деяких сферах ця інфраструктура вже з’являється, а в деяких – не дуже.
У Одесі є пробіли. Місто, безумовно виграє від великої кількості культурних інститутів і університетів, але вони не завжди актуальні, як і вся наша освіта. Дуже мало в місті локацій, де просто можна безкоштовно провести час.
Різні тлумачення права власності
Яна: Одеса виграє своїм плануванням. Тут великий пішохідний низький центр, який є взірцем кращих урбаністичних мрій. У теорії, якщо будинок має не більше 6 поверхів, мешканцеві доступна комунікація з сусідами, перехожими, містом. Смішно, що тут із урбаністикою проблеми. Жити тут могло би бути мегакомфортно.
Федір: У нас кожен сам собі урбаніст. У людини магазин на першому поверсі – вона бере рожеву фарбу і фарбує шмат стіни. Поряд інший фарбує в бежевий. Як одесита мене це смішить, і плакати хочеться.
Яна: Наш культурний радянський спадок і складність історичних міст в тому, що розуміння права власності на місто, на будинок, на двір у людей забрали. Хто може реставрувати? Тільки місто, тільки певні спеціалісти. Але мені треба відремонтувати вікно, з якого зараз дме. Що я зроблю – відремонтую, але реставрувати не буду.
Федір: Поставлю металопластиковий балкон із вагонкою. Буде мені тепліше. Треба, щоб науковці вивчали, які драйвери керують свідомістю людей, які обшивають на пам’ятках архітектури балкони вагонкою. У радянську епоху примушували об’єднуватися в комуни. Тепер люди хочуть від зовнішнього світу відгородитися. Їх не хвилює, як це впливає на вигляд міста та на перехожих.
Яна: Тут допоможе не демонтаж, а програма кредитування. Співфінансування по відновленню історичного вигляду. Ми як суспільство повинні прагнути до відкритості. Це дарує більше задоволення від життя. Але цьому, як не дивно, треба вчити.
Переосмислити міські міфи
Федір: Я бачу, що одеський міф усіх влаштовує, деякі речі спеціально роздувають, роблять міф реальнішим, ніж він є. Одесу так і будували помпезно – із дорогими архітекторами, з дешевих будматеріалів. Це код міста, навряд чи він кудись дінеться.
Яна: Якщо говорити про одеський міф із погляду комунікації чи культурного менеджменту, то будь-яка історія, міфологія, креативна ідея потребує регулярного переосмислення, критики, референсів, того культурного нашарування, яке буде постійно його утримувати актуальним.
Зараз є вже нова, хіпстерська Одеса. Прийшовши до Зеленого театру, ти будеш зовсім в іншому культурному оточенні. І воно не буде таким, як у Києві чи у Львові, ти відчуватимеш, що це одесити.
Федір: Міф треба розвивати та пушити. У нас є символи – морячок, Гуморина. Але ніхто з одеситів не ходить туди. Усі виїжджають. Я ходив у дитинстві декілька разів і не пригадую, щоби мені багато задоволення приносила Гуморина. Я вважаю, що одеський міф можна качати, але все дуже легко зіпсувати купою машин, відсутністю доріг, «екстремальними» поїздками на страшних трамваях і тролейбусах.
Яна: Міф змінюється, коли є можливість якісно його переосмислити.
