«Якраз пишу детальний план роботи на наступні півроку, а ще готую публічний звіт про те, що зробили, відколи прийшла нова команда. Насправді, багато всього, але це не такі значні речі, як нам би хотілося», – каже мені Олександра Ковальчук, заступниця директора з розвитку Одеського художнього музею, коли я заходжу до неї в кабінет. Домовилися поговорити про те, що сталося і що ще має статися з музеєм, відколи і доки його очолюватиме один з найвідоміших сучасних художників України, Олександр Ройтбурд.

Очевидно зараз те, що з березня цього року музей став частиною життя багатьох одеситів. Чим з того, що втілили, пишаєтесь найбільше?

Ми отримали дозвіл на ремонт даху в «Серебряківській» залі музею. Він почав протікати після снігопаду, всю зиму зі стелі текла вода. 30 шедеврів були під загрозою. Зараз маємо всі дозволи, аби усунути проблему. З вересня починаємо.

В чому була складність з ремонтом?

Законодавство. Ідея добра – хочуть, щоб кожен розпорядник архітектурної пам’ятки затверджував дії, що планує робити, і отримував дозвіл. Ми маємо піти і замовити акт дослідження, за яким підтвердять, що тече стеля, хоча це і так очевидно. Це коштує 45 тисяч грн і багато часу. Потім треба надіслати пакет документів до Мінкульту, їх там мають перевірити і зробити висновок – дозволити чи ні. Згодом треба отримати кошторис від підрядника. Краще отримати декілька, провести внутрішній тендер. Ми робимо ремонт за кошти меценатів, тендеру робити не маємо. Проте хочемо його провести, аби ефективніше використовувати гроші. Отак ми рухаємося від стелі, яка тече, до моменту ремонту.

Ми одразу почали з господарської частини. Але музей тепер у всіх на слуху через активність команди і велику кількість подій.

Музей став частиною життя сформованого кола одеситів. Працюємо також з людьми, які приїхали на відпочинок. Щосуботи робимо екскурсії до гроту. Ми думали, що з часом відвідувачів стане мало і екскурсії закінчаться. Але насправді людей все більше, і у нас зараз додаткові екскурсії в грот по середах. Скоро вони будуть щодня. На них приходить 50-30% одеситів, інші – гості. Ми таким чином заробляємо гроші. А гроші нам кажуть, що порівняно з минулим роком квитків продаємо втричі більше.

Звідки такий сплеск інтересу?

Реклама, івенти. Вони приводять дуже багато людей. Раніше в музеї було 3-4 лекції на місяць. Зараз – 2-3 на день по вихідних, в робочі дні також. За місяць – до 20. Це привертає увагу. Ті, хто приходять на певний захід, пам’ятають, що до музею можна повернутися. Роботу по залученню відвідувачів роблять 8 людей, раніше її робили двоє наукових співробітників, які не фахівці з продажів і реклами, вони просто робили, що могли.

Крім того, ви залучаєте до екскурсій медійних людей, наприклад, Бориса Бурду.

Так, лідерів думок, які знають історію мистецтв і Одеси. От, наприклад, Дмитро Сікорський. Навіть не могли уявити, що він не просто архітектор, а й колекціонер фарфору. Людина, яка знається на чомусь, може прийти і показати свій погляд на нашу колекцію, так, як це бачить і відчуває. Це не екскурсія, яку затвердили науковці 20 років тому, це щось людяне і зрозуміле середньостатистичному відвідувачеві. Це наш експеримент і ми задоволені результатом.

Найближчим часом кого запросите до таких екскурсій?

Скільки може бути поглядів на лекцію? Та безліч! Нам дуже подобається, як наша завідувачка відділу мистецтв XVI-XIX ст. проводить екскурсії, які починають на Приморському бульварі і ведуть через 10 адрес, пов’язаних з Айвазовським в Одесі – де жив, де виставлявся. Потім люди приходять до музею та закінчують екскурсію в залі, де експонується художник. Це теж цікавий формат, який інтегрує музей до міського контексту і навпаки.

Давайте поструктуруємо, які є напрямки у діяльності музею і що у них відбувається.

Є наукова діяльність – дослідження, пошук нової інформації, підготовка статей, монографій, розробка екскурсій. Виставкова діяльність – окремий напрям. Плануємо виставки з наших фондів і з колекцій інших музеїв, наприклад, сучасного мистецтва. Робота з донорами і меценатами – залучення грошей, розробка спонсорських пропозицій. Господарська діяльність спрямована на функціонування пам’ятки архітектури і на модернізацію музею, який наповнює цю пам’ятку.

Взагалі це величезне протистояння – все, що треба зробити для збереження пам’ятки архітектури, суперечить тому, що треба зробити для модернізації музею. Аби покращити умови зберігання постійної експозиції, потрібно провести вентиляцію і контролювати рівень вологості. Для цього треба щось проломити, чи провести шахту вентиляції посеред залу під стелею, як ми звикли це бачити у ресторанах. Але в інтер’єрі палацу це дико і неприпустимо. І от маємо вигадати, як поєднати дві задачі, це креативне завдання. Ми від нього хочемо викинутися з вікна по декілька разів на тиждень і радіємо, що сидимо на першому поверсі. Це дуже допомагає в розрядці (сміється). Потрібно довго ламати голову з інженерами, архітекторами, вихід не очевидний.

Але очевидно, що багато цінних картин не виставляють, бо немає для цього місця.

Олександр Ройтбурд, директор музею, говорить про це на кожній зустрічі з меценатами, на кожній екскурсії. За його словами, треба втричі збільшити площу. І це також проблемно, бо пам’ятка архітектури. Можна закрити вікна і зробити більше площі для картин, але це нереально, якщо хочемо зберегти пам’ятку. Навіть якби ми придумали фальш-стіни на перехідний період, це не вирішить питання глобально.

Кожен член команди має свій погляд на те, як має розвиватися музей. Я би хотіла, щоб з’явилася нова будівля, яку збудують з нуля, за проектом міжнародного архітектурного бюро. Щоб там було усе передбачено для зберігання фондів музею, для архіву, щоб лекційні простори заздалегідь були в проекті. Теперішню будівлю купив Маразлі і передав його товариству вишуканих мистецтв, яке зробило тут музей. Ми не можемо порушити волю Маразлі. Тут має бути музей, але це може бути, наприклад, музей меценатства. Для нас це вже тупик – Художній музей ще років 30 тому дійшов до своєї скляної стелі. Тут не можна показати експозиційну історію.

Ройтбурд ламає голову над цим щодня. Треба більше місця і це реально. Як варіант – отримати від міста, чи від обласної ради, чи від меценатів і донорів, землю, розробити конкурс на архітектурне рішення і почати фандрайзинг, аби будувати музей. Це також може бути будівля, яка вже існує в Одесі, і скоріше за все це буде пам’ятка архітектури – мені персонально не хотілося б цього. Досить клопоту з цією будівлею. Дві пам’ятки архітектури для одного музею – це вже занадто.

В Одесі між музеями існує конкуренція – чи, навпаки, співпраця?

Намагаємося співпрацювати з усіма. Склалося так, що наша ініціатива «Museum for change» перші 2 роки працювала не тільки з Одеським художнім музеєм, а в чомусь допомагала Музею Західного та Східного мистецтва, Музею особистих колекцій імені Блещунова, Музею сучасного мистецтва. Наші конкуренти в Одесі – це City Center, Рів’єра, Ігроленд, кінотеатри. Щодо музеїв, то можемо тільки підсилювати одне одного. Вже рік розробляємо нову музейну мапу. Благодійний фонд «Друзі музею» та «Museum for change» розробляють зараз дитячий путівник.

А як щодо музеїв за кордоном, обмінюєтеся досвідом?

Є багато програм від різних фондів, що працюють в Україні. Наші співробітники подають гранти, але, на жаль, у нас не так багато людей знають англійську, а це головна умова. Ми плануємо подати цієї осені заявку на вступ до ICOM – Міжнародної ради музеїв. Ще жоден український музей не вступав туди, ми будемо перші, це коштує 300 євро на рік. Тоді наші співробітники зможуть відвідувати усі музеї світу безкоштовно і приймати участь у конференціях і стажуваннях. Ми за те, щоб інтегруватися у міжнародний контекст та отримувати досвід best practiсe.

Що ще музей зробив вперше в Одесі, чи в Україні?

У нас перший білетний принтер, з травня маємо реальну статистику відвідувачів музею. Коли ви приходите до кінотеатру, отримуєте квиток з інформацією, куди та коли йдете. Для музею треба придбати принтер і програму, яка дозволяє друкувати квитки. Програмне забезпечення найдорожче у цьому процесі. Нам його безкоштовно надали донори на 3 роки. Білетні заготовки коштували 24 тис грн за 50 тис квитків. Це дорого для пересічного музею. Ми замовили їх за позабюджетні кошти і це дає реальну статистику, скільки людей прийшли на виставку, скільки – на екскурсію чи лекцію. Завдяки цьому ми можемо робити аналітику, розуміти, хто і навіщо до нас приходить. Ми єдині такі в Україні з державних музеїв.

Як вам вдається залучати і формувати довкола себе активних людей?

Це було людям потрібно, треба було тільки створити доброзичливі і дружні умови. От випадок – до нас прийшов власник великої будівельної компанії, побачив наш буксус у дворі і каже: «Можна я його підстрижу восени, будь ласка!». Це така можливість проявляти себе, допомагати музею у різних формах, свій час інвестувати, відчувати що цей простір – не просто будівля, де законсервовані картини.

Коли змінилося керівництво, оновився менеджмент – але лишися люди, які в музеї працювали давно. Чи вдається їм інтегруватися до нової схеми роботи?

Лишися усі, ми звільнили тільки фотографа, бо нам потрібно було більше наукових співробітників, тож ми змінили цю посаду. Нам дуже допомагають фотографи Одеси, які на волонтерських умовах працюють. А працівники знали, на що йшли. Більшість колективу підтримувала Ройтбурда під час конкурсу, вони знали нас, хто ми такі і як працюємо. Тому не можу сказати, що для когось це був шок. Наукові співробітники за традицією – повільна та замкнена робота, а наша робота зараз – це дуже відкритий формат і всі кайфують. А позитивні відгуки підбадьорують і дають енергію працювати на посадах, де платять копійки.

А як йде комунікація з владою – від Управління культури до міністерства?

Усі допомагають, нас цінують за те, що ми наполегливі і вимогливі на етапі консультування, але потім все готуємо самі. Для місцевого Управління культури це важливо, бо ми показуємо результат на всю Україну. І це не тільки наш результат, це і їх результат.

Наскільки Україні інтегрована у світовий музей контекст?

Ми рухаємося в цьому напрямку. Спочатку змінюватимуться великі музеї, бо у них більше ресурсів. Згодом змінюватиметься уся сфера. Зараз надзвичайно багато змін відбувається. Цього всього не було 5 років тому. За останній рік ми бачимо, як багато виставкових проектів проводять за кордоном за участі наших музейних фондів, це і є інтегрування в міжнародний контекст.

Я поїду у листопаді на конференцію MuseumNext у Нью-Йорку. Це передова музейна конференція, де збираються керівники таких музеїв як Лувр чи Метрополітен. Це буде перший візит когось з України на цей захід. Крім досвіду, це можливість познайомитися з іншими людьми, запланувати спільні воркшопи чи виставкові проекти. Квиток на конференцію коштує 500 доларів, це майже недосяжно для пересічного музею України. Я їду за свої гроші.

Якою має бути музейна реформа в нашій країні?

Для початку достатньо ліквідувати кілька архаїчних пунктів закону, наприклад, специфікації посади. Є перелік посад і ми не можемо назвати їх по-іншому, це смішно, бо ми хочемо найняти куратора чи дизайнера, але маємо обирати тільки серед тих назв, що затверджено. Плюс категорії – завжди музеї намагалися показати вищі, ніж реальні, показники відвідувачів, щоб отримати вищу категорію, і значить – більшу кількість працівників у штаті. Це повна дурня. Яка категорія? Як може залежати розвиток музейної інституції від кількості відвідувачів за рік? Це кількісний показник, як ми можемо на нього спиратися у сфері культури?

Чого бракує у законі, що вам зв’язує руки?

Бракує одного.

У кожної державної інституції є директор, який має нести відповідальність за все, що він робить. У нас зараз процес організований так, що керівник не може нічого зробити, не узгодивши це з купою інших структур. Потрібно контролювати, але за результатами, перевіряти їх та робити висновки.

Якщо все згідно з законом, це прекрасно, навіщо робити музей зв’язаним по руках і ногах? Контролювання відбувається до того, як ви щось зробите. Я вважаю, що має бути навпаки.

Є твердження, що людям більше не цікаві музеї, які розповідають історії суспільства, націй, чи держав. Від них втомилися. Натомість історії звичайних людей мають шанс привернути більше уваги, ніж історії всіх народів, разом узятих. Погоджуєтеся з цим? Як взагалі зацікавити сучасних людей музеєм?

Музей – це простір необмеженого сторітелінгу, це не історія умовного мистецтва. Це усе особистості і це дуже цікаво. Я зараз читаю книжку зі статтями художника Російської імперії Льва Бакста. У них відбувалися ті самі «холівари», що у нас зараз у фейсбуці. Але у них це протистояння було у газетах і журналах. Вони були схвильовані тим, чим і ми зараз. Жалілися, що суспільство хоче коротких історій, не хоче читати великі романи, дивитися складні театральні постановки, а хоче ходити до кіно і все спрощувати. Пройшло 100 років, так, щось спрощується. Але культура пережила усе це, і запит на неї залишається.

За якими музеями майбутнє – це має бути публічний простір з кав’ярнями, де люди невимушено спілкуються і дізнаються про мистецтво, чи які формати актуальні?

Музей має бути комфортним і відповідати на запит суспільства й часу. 100 років тому було складно уявити, що у музеї проектується лекційний простір чи крило для дитячих програм . Я оптимістка і вважаю, що за будь-якими музеями – майбутнє.

Саша, у мене прохання – вийти до гостей, – стукає у вікно Олександр Ройтбурд і ми всі розуміємо, що на тому наша розмова завершена.

На ходу питаю, якою має бути ціна на квиток.

– Вищою, ніж зараз. Зараз це 70 грн, але також мають бути безкоштовні дні і знижки для усіх соціально незахищених громадян.

Один з таких днів був 26 серпня – екскурсії були безкоштовні, але за реєстрацією.

Розмовляла Христина Петрик