Простіше за стіну, здається нічого нема. Все ж, без неї не уявиш, ані дім, ані місто. Стіни впливають на те, як ми почуваємося у просторі — і тому, що можуть мати вуха, і тому, що можуть стискатися, як у фільмах жахів, і тому, що можуть бути символом свободи, і тому, що домашні стіни лікують, а крім того, мають не менше політичне значення, ніж закони. Про вплив стін, історію стін, сакральність й побутовість розповідає Анна Золотнюк.

Перше, про що думається, коли говоримо про стіну, це розділення. Це те, що відділяє свій простір від чужого, позначає зовнішнє та внутрішнє. Зрештою, мабуть, наше тіло, а крім того, й одяг є певною стіною, бо ж виконує те саме завдання: відділяє, структурує, означує. Стіни є різні — та, котра у кімнаті, і та, котра Стіна плачу, Велика китайська стіна чи Берлінська, або стіна із «Гри престолів» та інші міфічні стіни. А ще варто згадати про метафоричні стіни: стіна нерозуміння, стіна дощу, стіна байдужості.

Стіна як затишок: винаходи

У книзі «Стіни: історія цивілізації в крові та цеглі» американський історик Девід Фрай розповідає про практики минулих тисячоліть у зведенні стін. Вчений говорить, що люди будували стіни приблизно з десятого тисячоліття до нашої ери. Давні стіни зводили з метою захисту. Перші міські стіни відомі з біблійного Єрихону. Чи не всі міста стародавнього світу були убезпечені стінами. Девід Фрай умовно ділить людей древності на два типи. Перші — застінники. Вони створюють речі, ідентифікують себе зі своїм заняттями. Вони хочуть підтримати той лад світу, який їм близький, а тому оточують себе стінами, аби стримати хаос і загрозу зовнішнього, іншого, світу. Інші люди — не-стінники, ті, котрих у загальному зазвичай називають варварами, тобто гуни, готи, монголи, неприв’язані до певної території. Застінники дивилися на них зі страхом, саме цей страх спонукав будівництво перших стін.

Саме стіни, на думку Девіда Фрая, стали тим, що дало людям відчуття захищеності, а це уможливило опцію сісти та подумати. Саме відчуттю захищеності, можливо, ми й зобов’язані інтелектуальним винаходам. «Складно уявити роман, написаний у світі, де кожна людина — воїн. Доти, поки суспільство досягне почуття захищеності, воно не думатиме ні про що інше, крім зовнішньої небезпеки. Як наслідок, таке суспільство буде обмежене», — сказав Девід Фрай у інтерв’ю National Geographic.

Є й інший погляд на стіни. Приміром, американський лінгвіст Джон Локк у книзі «Підслуховування: Історія інтимності» пов’язує винайдення та впровадження стін у повсякденність із когнітивним навантаженням. Саме стіни, на його думку, дають можливість позбавитися від нього. Спостереження за іншими — частина ритуалів безпеки, а розуміння того, що за тобою спостерігають, приносить занепокоєння та постійний стрес. Стіни, з одного боку, позбавляють необхідності стежити за іншими, а з іншого — позбавляють інших можливості стежити за нами.

Адріанів вал і стіна Трампа: що спільного

Одна із найдавніших стін — Адріанів вал. Римські легіонери проклали його через усю Велику Британію по лінії Карлайл-Ньюкасл, у вузькому місці острова, за наказом імператора Адріана. Загальна довжина стіни Адріана — близько 117 кілометрів, ширина — два з половиною-три метри, висота — до трьох метрів. Вона мала відокремлювати південну, завойовану, частину острова від північної, названої римлянами Каледонією, звідки на римлян нападали «варвари» — місцеві кельтські племена. І, як говорить, Девід Фрай, зведення цієї стіни поклало початок масового будівництва стін. Але важливе політичне значення цього жесту відокремлення. Властиво, потім його продовжать інші, політично вмотивовані стіни.

Як ось Берлінська стіна. Одна із причини її зведення — стримати потік мігрантів зі Східної до Західної Німеччини. До 1960 люди могли вільно переміщатися з однієї частини в іншу, але, коли економіка східної Німеччини опинилася на межі колапсу, в серпні 1961 року за ніч з’явилася перешкода із колючого дроту, що змінила культурний, соціальний та візуальний ландшафти. Деякі західні лідери сприйняли цю з’яву, як полегкість, зокрема, Джон Кеннеді сказав, що стіна набагато краще, ніж війна. Автор книжки «Стіни: історія цивілізації в крові та цеглі» називає Берлінську стіну одним з найвідоміших архітектурних творінь. Проіснувала вона до 9 листопада 1989, протягом понад двадцяти восьми років її багато разів добудовували й розширювали. Ця стіна була одним з найвідоміших символів Холодної війни та поділу Німеччини.

Популярність стін сягнула піку зі стіною Дональда Трампа на кордоні Америки з Мексикою. Прикметний момент у тому, що слоган кампанії її зведення (спершу це був пункт передвиборчої програми) — «Стіна вже скоро», що відсилав до «Зима вже скоро» із «Гри Престолів». У серіалі за мотивами циклу романів Джорджа Р. Мартіна, стіна розміщується на північному кордоні Семи Королівств, її охороняє нічна варта. За стіною живуть дикуни, а також білі блукачі, що за своєю суттю є зомбі. Праобразом стіни став Адріанів мур. Історія міцно тримає свого хвоста.

Приватність та соціальні норми

«Стіни укріплюють, а, можливо, й формують соціальні норми, — пише у книжці «Середовище існування» американський вчений, спеціаліст у галузі когнітивної нейропсихології та психогеографії Коллін Еллард. Він говорить про те, що не тільки у традиційних давніх помешканнях, а й у плануванні мегаполісів проявляються уявлення про персональні кордони між людьми різного віку, статусу та статі.

Американський теоретик та історик архітектури Вітольд Рибчинський в книзі «Дім: коротка історія ідеї» пов’язує еволюцію житла: від простого приміщення до багатої багатокімнатної садиби — з поступовим усвідомленням важливості комфорту. Приміром, окремі спальні стали важливим кроком усвідомлення приватності. Американський соціолог Пітер Уорд у книзі «Історія житлових приміщень» висунув гіпотезу про те, що складна організація житла західного типу з великою кількістю простору і розділенням на приватні кімнати, зробила внесок у розвиток західної тенденції цінувати індивідуальність більше, ніж групу.

У нас зі стінами своя історія. Чи не найяскравіший приклад стін як інструментів поділу, дроблення, переосмислення та перевинайдення простору — це ущільнення житлового простору в часи Радянського Союзу. «З часом величезні квартири площею 30–40 квадратних метрів було розділено за допомогою тоненьких фанерних перегородок, і в таких кімнатках також жили сім’ї. Розміри цих комірок не перевищували п’яти-шести метрів квадратних, подекуди люди облаштовувалися у них у два-три поверхи», — читаємо в «Археології комунізму» Карла Шльогеля. У комуналці витворився особливий, ущільнений та сконцентрований триб життя, це банальна повсякденність, протиставлена «світові надзвичайного, на противагу героїчному наративу та справам державного значення…» (там само). Детальніше про це розповідає американська антропологиня та теоретикиня культури Світлана Бойм у книзі «Громадські місця»: «Якщо існувало таке поняття як радянське колективне несвідоме, то воно своєю структурою нагадувало комунальну квартиру із тоненькими перегородками між громадськими та приватними просторами, між дисципліною та пиятикою. Комуналка — це мікрокосм радянської цивілізації. Основний архітектурний елемент комунальної квартири — перегородка… Вони могли бути найрізноманітнішими — фанерні, перегородки-стіни, завіси, портьєри чи ширми. Спершу, при поділі квартир, перегородки затверджували житлові комітети, але потім нові господарі зводили нові, напружуючи уяву та створюючи місця уявної “приватності” в мінімальних радянських комунальних умовах».

А що з громадським простором? Ми не говоримо про масштабні стіни у містах, на штиб Берлінської, а радше про маленькі приватні мури, різноманітні забори, паркани тощо. На цьому детально зупиняється польський і англійський соціолог та філософ Зигмунт Бауман у книжці «Плинні часи»: «Мури, рови й частоколи позначали межу між нами та ними, ладом і дикунством, миром і війною… Відокремлення та дистанція стає найтиповішою стратегією в міській боротьбі за виживання… Огорожі ділять цілісний простір на простір всередині та ззовні, однак всередині, для тих, котрі опинилися по той бік огорожі, є назовні для тих, котрі перебувають по другий бік… Огорожа відокремлює «добровільне гетто» сильних світу сього від вимушених гетто, що їх заселяють злидарі. Для осельників добровільного гетто інші гетто є місцями, куди «ми не підемо». Для осельників вимушеного гетто територія, якою їх — вилучених із решти місць — обмежено, є простором, звідки «нам не дозволено піти». Нен Елін, яку цитує Зигмунт Бауман, акцентує: «Чинник страху в будові та відбудові міст напевно посилився, про що свідчить зростання кількості замкнених автомобілів, зачинених дверей будинків, а також системи безпеки та популярність огороджених і захищених спільнот». Аби переконатися в тому, що дослідники мали рацію, варто згадати сучасні мікрорайони — їхня архітектура може різнитися, проте відгородженість від решти світу — те, що єднає їх.

Що ж маємо в результаті? Стіни, ці універсальні інструменти створення інтимності, захисту, комфорту, домашнього затишку такі ж універсальні інструменти відділення, підкреслення різниці, втілення неприязні.

Автор: Анна Золотнюк