Цьогоріч вийшла нова поетична збірка Василя Махна «Одновітрильний дім». Анна Золотнюк поговорила з письменником про значення простору, дому і міста в його творчості.

 У збірці простір проступає тактильно, що здається, його можна намацати. Втім цей простір фатаморганатичний — у ньому українські крайобрази пермінюються на американські чи інші простори. То закономірно, бо народився письменник на Тернопільщині, нині — нью-йорківець. Лише слово — й терени українські перетворюється на терени екзотичні, де океан і серпневі кити.

Простір віршів 2018–2020 років вливається до просторів попередніх книжок — прозових і поетичних, бо питання перетину й взаємовпливів простору й часу, а відтак їх впливів на людей та події цікавить автора віддавна, наймасштабніше утілення отримавши у романі «Вічний календар», що входить до переліку найкращих українських книжок 2019 року за версією Української громадської організації «ПЕН». Те ж можна сказати й про поняття дому — від есеїв та інтерв’ю «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» початку двотисячних, контрапунктної збірки оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов» , котра перемогла у конкурсі «Книга року ВВС» у 2015 році — і, властиво, дотепер.

Тому-то й нині багнеться мовити саме про простір, про території, про локоси й топоси, про метафізику просторів, фізику часу; а ще про слова, які то все формують. Про те, як місця перетікають одне в одне, зберігаючи при цім гостроту індивідуальних рис, тактильність й виопуклість вражень. А ще про те, що ці місця створює, що надає їм ідентичності й автентичності, що допомагає зануритися в них.

Простір

— Доброго дня, пане Василю. Здається, нам пороблено говорити про простори, але як без них, коли і в цій збірці, і в попередніх, а ще романах та есеях, простір проступає особливо гостро. Здається, він має щонайпряміший вплив на героїв, властиво, є одним із них. Чи рефлексували ви про те, як від тексту до тексту з часом змінюється простір — а властиво його значення?

— Кожна нова книжка — це упорядкування простору. Кожен новий вірш — це спроба абсолютизувати мову. В «Одновітрильному домі» я якось більше занурився у стихію води, в океанічні пейзажі, в музику, яку Арво Пярта назвав метафорою. Мені хотілося написати про поетичне життя при Атлантиці, але також не проминути урбаністику (Венеція чи Тбілісі), поговорити про вірші під час Прінстонського міжнародного фестивалю чи створити уявні діалоги з Філіпом Ларкіним та Дереком Волкоттом, до цього ж, додати кілька біблійних ремінісценцій. Тож простір у книжці насправді багатовимірний.

— До збірки увійшли вірші останніх років, але чимало місць уже знайомі, образи — як ось пси, річки, кропива, кульбаби, океани, — здається, віддавна оселилися у ваших творах. Що становить основні точки вашого поетичного світу?

— З роками поетика зцементовується. Основні точки мною, гадаю, уже розставлено. Поетичний світ — це, по суті, дім, в якому ти мешкаєш роками й помічаєш багато знайомих тобі предметів, про які хочеться ще раз сказати, або бачиш звичний пейзаж, який підсвічуєш різними емоційними станами. Я навіть не знаю як відповісти на запитання, чому ті чи інші образи зринають у віршах, але точно можу сказати, що їхня природа складається з двох констант — візуальної та мисленнєвої.

— І коли йти вглиб метафор, то через що пролягає вісь поетичного світу?

— Вона пролягає через бажання зафіксувати змінний світ, роздивитися його дрібні деталі: чи то білу чаплю, джмеля, серпокрильця, чи то міську історію Бучача, Венеції або Стамбула, чи то нічне плавання яхти і самотнє — катерка, й говорити про це, схоплюючи відповідні стани живих і мертвих предметів.

Дім

— Океан, річка, дощ — часті образи збірки. Пригадую, ми говорили про річки в контексті «Вічного календаря», й тоді ви сказали, зокрема: «Вода — один із елементів, із яких створено цей світ. Річка, принаймні для мене, це алгебраїчне рівняння з багатьма невідомими». У цій збірці постав образ води як універсального простору, де риби, котрі запливають на венеційську площу Марка, ті ж, котрі у Джуринці, а мілководні карасі у Стрипі, і риба-кит, срібний карась, що крає річку. Але то мені так виглядає. А про що йшлося вам?

— Життя при океані привчило мене вдивлятися в безмежні морські простори й помічати там глибину, або ж придумувати неймовірні історії, зокрема — політ китів. Ось чому, для прикладу, у Венеції канали і лагуни для мене — вічна боротьба води і каменю, вічне протистояння життя і смерті.

При океані погода — змінна, дощі й урагани часті гості, тому це постійне відчуття стихії, яку нічим не спинити, налаштовує твій зір і вухо на особливу хвилю. Вірші, що пахнуть солоним океанічним повітрям, можуть наштовхнути читача на внутрішні відкриття, подібно як біблійні стихи. Усе залежить від гостроти сприйняття.

— Розмова про річку неминуче переходить у розмову про дім. Останній вірш, він же однойменній назві збірки, говорить про одновітрильний корабель, що вільно йому плавати будь-де «і ваш корабельний дім // вітри — на чотири сторони // дощівкою по бороді», а водночас «але дім твій вкорінений якорем // між стеблом маяка і бакеном // між морським й прибережним населенням». Як виник цей дім-корабель. Де він зараз пришвартований?

— Одновітрильний дім — це вірш, це метафора поезії. Я так уявив собі, що процес писання — це ніби будівництво дому, а читання вірша — це його плавба. Для того, щоби написати вірш, взагалі що-небудь написати, потрібен час, життєвий досвід, роздуми від побаченого, блискавична уява. Але цього всього замало, якщо ти не вдихнув цілюще повітря мови. Уся штука саме й полягає у тому, що мова прив’язує тебе до усього навколишнього.

— Читаючи збірку, спостерігала за словами, котрі позначають дім, його присутність, чи роблять певну територію домом — кропива, кульбаба, кукурудза, молоко. Але хотіла б почути — які слова асоціюються вам із домом?

— Дім завжди наповнено голосами, запахами і звуками. Але тут я хотів сказати, що перетворення дому в одновітрильну яхту, китів — у велетенських птахів, Баха — у бджоляра це одна із можливостей поезії описувати дивовижні й несправжні, з точки зору реальності, моменти буття. А оскільки у поезії можливо все, то всі слова, які ми вживаємо на щодень належать домові, тобто вони всі можуть описати місце, в якому протікає частина нашого життя. А вірш, так мені видається, завжди тимчасовий прихисток для поета.

— Прикметно, з домом також пов’язані ключі, замикання «я ж не маю й найменшої гадки // що отут замикати крім хатки?», «я забув від „тойоти“ і дому ключі», «в лопушиній хатці без стелі — // без дверей без замків і ключів». І таким чином дім сприймається як відкритий простір, а яким його замислювали ви?

— У книжці дім і справді відкритий простір, але у віршах повинні існувати й так звані темні місця: щось, що одразу не розгадується, щось, що становить мовну й смислову таємницю, тоді ця сконцентрована мовна субстанція укладена з кількох десятків слів може уважатися поезією. Ключі потрібні не тільки для дому, але й для прочитання вірша.

Місто

— В кількох віршах ви згадуєте мандрівця-Одіссея, зокрема «берег поміж яхтою й Ітакою // ці ощадні невловимі такти — // інтервали збитих півтонів», він той, котрий об’єднує простори, нотує у бортжурналі. Якими властивостями має володіти простір, аби потрапити до ваших текстів?

— Він мусить бути наповнений багатьма речами: книжками і рибами, будинками і мостами, кривими прибережними лініями і далеким світлом маяків, він мусить бути живим і деталізованим, але основне — він мусить збуджувати уяву.

— Бо ж чимало віршів мають чіткі та конкретні прив’язки місця — є поезії про Стамбул, Париж, Єрусалим, Франкфурт, Тбілісі… Іноді вірші нагадують нотатки про подорожі, десь важлива людина, десь вулиця. Чим вам цікаво досліджувати географію через вірші?

— Я люблю урбаністику, люблю міста. Для мене місто — це також подія, рух, зустріч, прощання, пам’ять. Це не просто географія, з кожним у мене пов’язано якесь переживання, спомин, чиєсь ім’я. Кожне місто для мене персоніфіковане, воно живе і пульсуюче, тому й придатне для віршів.

— І наостанок. Що отримує місто/місце, перепущене через рими та образи?

— Принаймні перетворюється на потік мови, стиснутий римами і упорядкований відповідними ритмами.

Спілкувалася Анна Золотнюк

Фото Володимира Івченка та Василя Махна