Час є одним з невід’ємних і визначних для нашої реальності явищ. Але водночас, що ми насправді про нього знаємо? Як усвідомлюємо його? Чи існує він як щось фізичне? Дискусії на цю тему не вщухають.

Кандидатка філософських наук, доцентка ХНУ імені В. Н. Каразіна Дар’я Зіборова розповідає, як філософи різних напрямів XX століття розглядають час з позиції сприйняття людиною самої себе та інших.

Філософія часу: від космосу до свідомості

Питання про час таке  ж одвічне, як і питання про походження світу. Від міфу про Кроноса –– бога часу, який пожирає власних дітей, до сучасної науки людство винаходить пояснення, теорії, метафори, щоб описати час, проте його вхопити і описати його суть не вдається.

Втім, незалежно від нашого розуміння, усі ми продовжуємо існувати в часі, і він визначає надто багато всього в нашому житті. У тому числі наші можливості стосунків з іншими людьми. Тобто те, як ми сприймаємо інших людей, залежить від того, як ми сприймаємо час. Навіть категоричніше: наше внутрішнє відчуття часу обумовлює стосунки з іншими. Мир чи війна, прийняття чи відторгнення, взаємопорозуміння чи конфлікт –– цей вибір багато в чому обумовлений нашим внутрішнім відчуттям часу, яке ми не помічаємо, а отже не можемо критично побачити наслідки його роботи. 

Щоб зрозуміти, як саме час може зумовлювати внутрішню психічну реальність, треба відповісти на питання: де і як ми можемо спостерігати час?

Аристотель одним з перших у філософії присвятив темі часу сторінки своєї «Фізики». І в нього час пов’язаний з рухом небесних тіл і сам є «числом руху». Так час став тісно пов’язаним з числом, ліком і рухом тіл, і такий його опис міцно закріпився в науці –– насамперед у фізиці. Але наприкінці XIX століття з’явилася теорія, яка активно заперечувала таке розуміння часу як хибне. ЇЇ автор –– Анрі Бергсон. Він виступає проти того розуміння часу, яке дає фізика.

Для фізики, що йде від Аристотеля, час –– це число, яке вимірює процеси, як, скажімо, рух небесних тіл. Але ж тіла просторові, і рухаються вони у просторі, і це означає, що ми описуємо час як простір, а не сам по собі. Такий опис Бергсон називає часом науки, або часом-кількістю, оскільки він пов’язаний з ліком і рядом натуральних чисел. Але це штучний опис, а не час як такий. Це наша умовна конструкція, яка, звичайно, допомагає щось зрозуміти, однак це більше опис простору, ніж часу.

Годинники теж не вимірюють час –– це просто результат угоди: вони вимірюють заряд батарейки або силу стиску пружини, та й потрібні вони для координації дій у просторі. Тобто класична теорія часу –– це радше про простір, ніж про час.

Якщо ми хочемо зрозуміти, що таке час, треба відшукати, де він існує у чистому вигляді, без домішки простору.

Ще ранньохристиянський  філософ IV століття Августин Аврелій казав, що час існує лише всередині души, і ніде більше він його не бачить. Чистий час –– це тривалість, і ми це можемо спостерігати, занурившись у себе. Там у самій глибині ми знайдемо певне базове явище: щось триває, і це ми самі, наші стани свідомості, або наша душа триває в часі. Оце і є базовий і найчистіший досвід споглядання часу.

Бергсон назвав це чисте відчуття  часу тривалістю, вона є і середовищем перебігу всіх наших внутрішніх процесів, і водночас тканню цих процесів. Тобто цей потік станів і є найбільш глибинним рівнем нашого життя, його базою.

Якщо це так, і суб’єктивний час –– це середовище і ткань нашого душевного життя, тоді всі зміни у відчутті часу суттєво впливатимуть на всі процеси нашого внутрішнього життя.

І це справді так: різні можливості спілкування пов’язані з різним відчуттям внутрішнього часу.

Свідомість людини виділяє три модуси часу (вони ж –– граматичні часи, які є у кожній мові — це базовий рівень). Минуле, теперішнє, майбутнє –– ці категорії є в будь-якому досвіді. Теперішнє –– просто зараз, момент сприйняття; минуле –– те, чого вже немає, але зберігається пам’яттю. Майбутнє –– те, чого ще немає, але існує у вигляді сподівання, очікування, побоювань, передбачення.

Однак річ у тім, що хоча ми й знаємо, що в часі є ці три виміри, ми в кожний конкретний період свого життя акцентуємо один з трьох часів.

Завжди є певний акцент у нашому сприйнятті часу, і себе в часі –– або на минулому, або на теперішньому, або на майбутньому. Ось цей акцент і впливає на можливості взаємин. Щоб показати це, розглянемо три моделі суб’єктивного часу і їхній вплив на комунікацію.

Модель перша: Бергсон. Пам’ять розгадує знаки

Це сприйняття часу може бути описаним кількома тезами: «Людина –– це її минуле» або «Людина –– це її пам’ять, її досвід ».

Анрі Бергсон (1859–1941) вважає, що наш внутрішній час випливає з минулого, адже саме минуле дає можливість розуміти й оцінювати теперішнє. Коли ми сприймаємо щось у теперішньому, ми асоціюємо, порівнюємо це з тим, що ми знаємо з минулого, з нашим попереднім досвідом, і таким чином даємо новому оцінку, класифікуємо його. Ми беремо з минулого, наче зі сховища, підходящий спогад,   підходящий досвід, який допомагає нам зрозуміти те, що перед нами, і «накидаємо» образ минулого на теперішнє. У цій моделі величезну роль має пам’ять, яка є і сховищем нашої особистості, і допомагає нам пізнавати, і вибудовує наш досвід часу. У відчутті часу минуле може набути для людини дуже великого, навіть вирішального значення у її житті, у щоденних життєвих рішеннях.

Що ж дає такий акцент на минулому, таке сприйняття себе –– як результату минулого? Як вплине такий стан на спілкування з іншими?

Інша людина –– унікальна особистість, і ця її унікальність не може бути зведена ні до чого, як би ми не пояснювали її, як би не аналізували –– у ній все одно є таємниця, до якої не проникнути. Однак при акценті на минулому Іншому буде підшукуватися визначення, виходячи з нашого минулого досвіду, і обов’язково буде знайдене щось із наших попередніх пережитих ситуацій. Але проблема в тому, що зараз перед нами інша людина, а не та, що в минулому була джерелом цього досвіду. І «накидання» на неї наших попередніх схем –– це найкращий спосіб не зрозуміти і не побачити її унікальності, її «іншості». При акценті на минулому усе нове порівнюється зі старим, «підганяється» подумки під щось вже пережите, вже зрозуміле, і таким чином нівелюється, заміняється проєкцією. Інший при цьому сприймається як ребус, який потребує розгадки. І якщо прикласти зусилля, то розгадку завжди підкаже наш попередній накопичений досвід. Та чи розкриватиме ця розгадка суть Іншого? І чи буде можливою справжня зустріч із ним?

Така неможливість зустрічі з Іншим, що переростає то в конфлікт, то просто в нерозуміння, якраз є наслідком акценту на минулому в нашому внутрішньому досвіді. Якщо намагатися, спираючись на досвід минулого, зустрітися з Іншим тут і зараз, ми не побачимо цього Іншого, тому що або накинемо на нього свої проєкції з минулого, або настільки заглибимося в свій попередній досвід, що навіть не помітимо іншої людини, її несхожості з усім тим, що було з нами раніше.

Людина, обтяжена власним минулим, не здана на зустріч, проте їй прекрасно вдаються монологи з самою собою, самопізнання і художня творчість, оскільки найкраще в неї виходить виражати себе. Однак для справжньої зустрічі з Іншим потрібне ще щось. І якщо для людини важливішою виявиться зустріч з Іншим, а не розуміння себе, вона може опинитися в другій моделі взаємин.

Модель друга: Бубер. Час Діалогу

Картина часу представника філософії діалогу Мартина Бубера (1878–1965) схожа з бергсонівською: він також описує час як тривалість внутрішніх станів. От тільки акцент у нього не на минуле і пам’ять, а на теперішнє, тому що Бубера цікавить зустріч і спілкування –– а це те, що відбувається не в минулому, і не в майбутньому, а просто зараз. Ще й надто, він навіть вважає, що стосунки  є визначальним моментом і для власне особистості –– адже особистість вибудовується в стосунках, виникає у відповідь на них.

Стосунки, на думку Бубера, бувають двох типів: Я-Ти і Я-Воно. Я-Ти –– це справжнє діалогічне спілкування. Діалог –– це відкрите, взаємне спілкування, в якому немає присвоєння і використання, а Я відкрите своєму Ти, з яким воно зустрічається. Не намагається його підкорити, пригнобити, чи якось використати, а відкривається своєму Ти, перебуває в спілкуванні та взаєминах навіть за межами слів. Важливо, що ця зустріч не може бути відкладеною ані в минуле, ані в майбутнє, вона можлива лише тут і зараз. І завдяки спілкуванню наше теперішнє стає наповненим, наша особистість знаходить свою справжню сутність.

Звичайно, таке діалогічне ставлення передбачає, що людина сконцентрована на теперішньому в своєму суб’єктивному потоці часу. Це означає визнання цінності моменту «тут і зараз», концентрацію на ньому, а не на попередньому досвіді, і усвідомлення того, що попередній досвід далеко не завжди може бути помічником у мить зустрічі з Іншим. Також це означає здатність відкриватися новому, іноді непоясненному, тому, що не може гарантувати наш попередній досвід. Це позиція готовності до вразливості, тоді як опора на попередній досвід –– це спроба гарантувати свою невразливість, знизити всі можливі ризики. І такий варіант стосунків адекватний, коли ми маємо справу з предметами, там наш попередній досвід справді дозволить добре орієнтуватися. Однак не у випадку зустрічі з Іншим.

Варіант взаємин, цілком адекватний з предметами, але не з іншою особистістю, Бубер називає Я-Воно, і це стосунки аналізу, використання і присвоєння. У разі установки Я-Воно ми керуємося власним досвідом, який зберігається в пам’яті, тобто акцент знов зміщується на минуле. Наш досвід підказує нам, чим предмет є і як його краще застосовувати.

Таким чином, якщо нам важливий діалог, як взаємне і симетричне спілкування, необхідно акцентувати момент у теперішньому. І якщо людина нездатна це зробити –– наприклад вона сконцентрована на своєму минулому, або на тому, як краще скористатися іншим у  своїх інтересах, діалогу не буде. Для справжнього і глибокого спілкування потрібно, щоб особистість перебувала в теперішньому, де можлива зустріч з Іншим.

Зустріч з Іншим відбувається тут і зараз, і її так легко пропустити, зосередившись на досвіді минулого. І якщо людина нездатна відсторонитися від свого минулого, перебувати в теперішньому, це унеможливлює справжню зустріч.

Але є ще й майбутнє –– найбільш туманний час. Як акцент на майбутньому може змінити наші комунікативні здібності? Відповісти на це питання нам допоможе філософія Іншого Еммануеля  Левінаса.

Модель третя: Левінас. Майбутнє –– це час Іншого

Еммануель Левінас (1906–1995) у своїх працях називає минуле «часом самотньої свідомості, зануреної в себе». Для самотньої свідомості теперішнє буде несправжнім, неповним часом: це буде продовженням минулого: людини, як її попереднього досвіду; «протягування»  цього досвіду в теперішнє, яке Левінас називає «тривкістю в бутті». «Я продовжуюся й одразу ж згасаю, мені нікуди продовжуватися, це як досвід безсоння, коли я наче зависнув у часі теперішнього і не можу перейти у майбутнє» –– так Левінас описує цю самотню тривалість.

Однак це не повнота існування, і в цій картині часу чогось бракує.

Для повноти часу людина має відкрити щось інакше стосовно себе самої. Тоді час відкриється для неї в усіх своїх трьох вимірах. Таким абсолютно інакшим є смерть –– єдина подія в майбутньому, яка нам абсолютно ясна. За всієї своєї очевидності смерть лишається простором таємниці, не піддається розумінню. Усвідомлення власної смертності відкриває нам майбутній час –– але це майбутнє скінченне; майбутнє, яке зустрічає перешкоду, звідки час припиняє хід. Для повноти відчуття часу, та й нашого існування в цілому потрібна зустріч з Іншим як з інакшим.

У роки Другої світової війни, будучи євреєм за походженням, Левінас потрапив до концтабору, і його врятувало від загибелі лише те, що це був концтабір для полонених французів, а потрапив він туди як офіцер французької армії. Але цей досвід перебування в концтаборі змусив його поставити під сумнів пропозицію Бубера. Що як інший і не збирається ставати до діалогу з тобою? Навіть більше, він дегуманізує тебе, цілком скасовуючи можливість взаємного виходу назустріч як таку. Чи скасовує це ставлення? Це питання привело Левінаса до побудови асиметричної етики.

Якщо Інший, як у відомій цитаті Левінаса «жене мене або наводить на мене нудьгу» з’являється можливість асиметричної позиції, коли я вибудовую своє ставлення до Іншого незалежно від його намірів і ставлення. Це ширше, ніж запропонований Бубером діалог, оскільки він може включати чи не включати взаємність. Але при цьому для мене ставлення може відбутися як асиметричне, не взаємне, яке однак дозволяє збудувати свою особистість у ставленні.

У зустрічі з Іншим я стикаюся з чимось абсолютно відмінним від мене, і ця зустріч здатна змінити всю картину часу, тому що зустрівши Іншого по-справжньому, відкривши його неповторність, я зовсім інакше побачу своє майбутнє, я побачу його як час Іншого, час, який триватиме після мене. І важливо, що ця зустріч може бути навіть не діалогічною, тобто не взаємною, як у Бубера (адже діалог обов’язково передбачає взаємність і взаємну свободу).

Така асиметрія пов’язана з акцентом у нашій внутрішній картині часу на майбутньому, що характеризується відкритістю до невідомого, непередбачуваного, готовністю зустріти щось інакше порівняно з тим, що я вже знаю і розумію. Адже тільки такий акцент дозволяє помітити й оцінити Іншого саме в його іншості, непередбачуваності, несхожості на мене й мої уявлення, прийняти його інакшість, навіть не розуміючи її. Напевне, це і є найважливішим, що дає нам відкритість до непередбачуваності майбутнього –– здатність прийняти, не розуміючи, інакшість іншої особистості, її таємницю. Адже й майбутнє, якому ми відкриваємося –– це таємниця, це щось інше стосовно вже відомого теперішнього. 

Таким чином вибудовуються три типи акцентування нашого суб’єктивного сприйняття часу: акцент на минулому сприяє самопізнанню і самовираженню, але не дає можливості повноцінно вийти назустріч Іншому, відкритися йому; акцент на теперішньому часі призводить до можливості взаємного діалогічного спілкування з Іншим, але він пов’язаний з необхідністю  взаємності з боку іншого, тобто з його вільним виходом назустріч мені (котрий ніяк не гарантований); акцент на майбутньому як на часі невизначеності відкриває можливість асиметричного, невзаємного ставлення до Іншого і до прийняття його інакшості як його основної сутнісної характеристики.

Текст: Дар’я Зіборова

Переклад з російської: Міла Кац