Представники київського дискусійного клубу «Лікей» поспілкувалися з представниками креативного класу та молодими філософами Одеси про те, яке значення вкладається в поняття дому та що допоможе влитися в нову спільноту після переїзду

Вони підсилили обговорення теоретичною базою соціальної феноменології за допомогою текстів Альфреда Шюца — австрійсько-американського філософа та соціолога, засновника феноменологічної соціології.

В обговоренні взяли участь Михайло Козаков, культуролог і аспірант кафедри філософії в ОНУ імені Іллі Мечникова, Катерина Моцарт, антропологічна дослідниця, магістр філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка, Олена Козакова, культурологиня, аспірант кафедри філософії в ОНУ імені Іллі Мечникова, Володимир Бурковець, бакалавр філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка.

До них також долучилися Євгенія Селезньова — попередня головна редакторка часопису «Про|стір» та її наступниця Євгенія Іванова, яка також є кандидатом філософських наук, доцентом кафедри філософії в Одеській морській академії. Свій вклад у дискусію вніс і Одесит — інкогніто-особистість із почуттям гумору та запасом історій про Одесу.

Ділимося основними тезами дискусії.


Михайло Козаков: Що таке дім? Там зароджується те, що ми можемо потім нести через усе життя, і куди хочемо повертатися знову і знову. Дім — це простір, який обов’язково ділиться з іншими. Це місце, де я живу в тому, що можна назвати «ми-група».

Мені цікаво, що би Шюц написав про дім та ми-групу зараз, в епоху сучасних технологій та соцмереж. Ми проєктуємо поняття ми-групи на чимало тих речей, що маємо у віртуальному світі, і непогано виходить. Та все ж, замінюючи живе спілкування соцмережами, ми відчуваємо, що нам чогось не вистачає — приналежності до цієї ми-групи. Саме завдяки їй ми можемо дивитися на світ і оцінювати «зовнішні» стосовно неї процеси. Саме ця група наближає нас до відчуття чужого, іншого; це — дім. Потрапляючи у простір дому, проживаючи цей простір із іншими людьми, я сам стаю людиною.

Із чого починається дім? У Шюца — з колискової матері, з бабусиних пиріжків, із казок, які розповідав тобі на ніч батько, з теплого молока. Шюц згадує ветеранів. Чому? Це одна з найяскравіших ситуацій. Світ, із якого повертається ветеран, — екстремальний, діаметрально протилежний. Ветерани розповідали, що у них із домом пов’язаний запах молока із їхньої ферми, смак бутерброда, теплий одяг. З мого досвіду спілкування з іншими, у багатьох із домом пов’язаний запах згущеного молока.

Дуже часто дім несе в собі певні відчуття світлого щастя. За них ми готові боротися та помирати. Дім викликає бажання  жертвувати. Це дуже цікаво у нашій ситуації. Що ми в Україні розуміємо під словом «дім», коли говоримо про країну? А коли говоримо про Одесу? Київ? Що ми маємо на увазі коли кажемо «я є частиною ми-групи у цьому домі?»

Катерина Моцарт: Шюц у своїх працях багато грає з минулим, теперішнім і майбутнім. Згідно з його позицією, чи може Одеса стати домом для людини яка приїхала туди та не знає історію цієї ми-групи, частиною якої тепер хоче стати?

Михайло Козаков: Зараз я часто чую, що Одесса «уже не торт». Мовляв, колись вона була справжньою, а те, що є сьогодні, — уже не Одеса. Але ж ті, хто приїжджає сюди, не знає тієї «справжньої» Одеси. Вони проживають те, що є зараз, зі своїми плюсами та мінусами, які існують завжди.

Коли ми говоримо про чужинця, який зі сторони спостерігає за певною ми-групою, виникає думка: «Чи може він адекватно судити про неї?». Ні. Для цього в нього нема категорійного та понятійного апарату, який допоміг би сформувати ці судження. Він живе в іншій групі, яка існує та мислить по-своєму. Його погляд на нове середовище все одно походитиме із поглядів його власної групи.

Коли я почав вивчати латинь і грецьку мову, то став краще володіти українською. Вивчаючи чуже, ти краще починаєш розуміти своє. Але щоби добре пізнати нутрощі, ти мусиш жити тут і бути частиною цієї групи. А для цього перш за все потрібне бажання.

У нас із дружиною є приятель-американець, який живе в Одесі близько 5-6 років. Він не знає ні російської, ні української, тож його коло спілкування досить обмежене. Він дивиться на все зі своєї американської дзвіниці, скаржиться, що сумує за якимись стравами. Насправді йому не вистачає не певних продуктів, а дому в цілому. А він продовжує жити та страждати в Одесі. Хоча і одружився тут, але зовсім не намагається включитися у спільноту.

Чи може група відштовхнути? Так, якщо поводитимешся як сторонній спостерігач. Якщо ж намагатимешся стати частиною групи, тоді усе зміниться. Як казав сам Шюц, можна вивчити англійську мову, але ви ніколи не станете носієм, поки не зможете писати нею любовні листи.

 

Що треба, аби стати одеситом? Полюбити це місто з його минулим і майбутнім.  Наприклад, коли я приїхав до Одеси із Житомира, нічого не складалося. Але коли за 5 років мені треба було вирішувати, їхати звідси чи ні, я зрозумів, що у мене ні з одним містом не було таких стосунків — бурхливих, пристрасних, дуже цікавих.

Катерина Моцарт: У Житомирі ти мав свої способи взаємодії зі світом, звичні культурні практики, повсякденні ритуали тощо. Коли ти переїхав сюди, ти був стороннім зі своєю інтерпретаційною схемою Одеси, сформованої у межах ми-групи Житомира. І ось, коли ти став діячем, а не спостерігачем ми-групи Одеси, чи можеш ти піднятися над цим і проаналізувати відмінності цих двох ми-груп?

Михайло Козаков: Коли я приїхав до Одеси, мене здивувала різниця культур. Північний захід України відрізняється від півдня. Наприклад, у Житомирі більш гомогенна спільнота, а в Одесі — гетерогенна: тут більше національностей, менталітетів, мовних груп.

Житомир — невелика адміністративна одиниця із переважно україномовним населенням. Усе крутиться навколо сільської місцевості та усього, що з нею пов’язане. Існує радянський контекст: люди ностальгують за своїм минулим у СРСР — тим, що вони вважають домом. З іншого боку присутня навколопатріотична позиція.

Є місто Одеса як центр, точка тяжіння, але смисли, які у це вкладаються, у кожного свої. У когось це буде проросійська Одеса, у когось — націоналістична, у одних європейський міф, у інших — радянський. Ми також не говоримо зараз про те, що думають інші члени спільноти, які не надто гучно висловлюють свої позиції. Наприклад, мусульмани: що для них Одеса?

Одессит: От ви сказали про міфи, а у мене таке враження, що Одеса зараз охоплена якоюсь ідеологією комерції. Ставлення до міста схоже на «приїхати, взяти та поїхати; приїхати, узяти та вивезти деінде». От раніше було навпаки — усі тільки привозили сюди: французи, турки, молдавани.

Постійно змінюються обличчя. Раніше я приходив до магазину чи якихось установ, і там були одні й ті самі люди. Тепер щопівроку чи частіше з’являються нові співробітники. Я уже втомився налагоджувати із ними зв’язок. Тільки-но комунікація стабілізується — людина йде звідти. Не встигає вибудувати стосунки, і вже потрібно починати заново.

Катерина Моцарт: А можна деталізувати одеські практики? Щоби не обговорювати глобальні настрої та політичні переконання, а відштовхуватися саме від мікросоціології, про яку розмірковує у своїх роботах Шюц? Щось на кшталт повсякденних практик, наприклад оплата за проїзд при вході.

Михайло Козаков: Чому я почав із глобальних тем? Я не згоден із мікросоціологією Шюца в тому, що це має бути або макро, або мікро. Наші маленькі життєві міфи будуються в межах більших міфів, які борються за нашу свідомість. Мені цікавіше, як великі міфи, у яких ми живемо, впливають на наші повсякденні практики.

У Житомирі, де менш ніж 300 тисяч жителів, у неділю на вулицях нікого нема. В Одесі 300 тисяч — це один мікрорайон. Наступна відмінність — мовна. В Одесі людина чує різні мови. Переважно, звісно, російську, але за останні 2-3 роки української стало набагато більше. Чимало англійської чути, арабських мов. У Житомирі ви такого не зустрінете.

Житомир — архетип поля. Ви виходите на вулицю, а у вас «лани широкополі», простори, ліси. В Одесі багато людей, ми тут усі ближчі один до одного фізично, але далі емоційно. Щоправда, завдяки віртуальній реальності це тепер всюди однаково.

 

Олена Козакова: А у мене своя думка щодо простору та того, як стати десь «своєю». Треба створювати власні традиції із новим містом. Із маленьких традицій на новому місці починається нове життя, будується дім.

Євгенія Іванова: Думаю, зв’язок із домом тебе тримає, допоки ти спрямовуєш туди енергію та час. Неможливо ніде створити дім, доки у тебе ще міцний зв’язок із попереднім місцем, доки ти не почнеш постійно приділяти увагу новому дому.

Михайло Козаков: У Шюца, коли ти виходиш із дому, ти для нього втрачений. Дуже дивна ситуація виходить, парадоксальна — ти асоціюєш себе із домом, який знаходиться у твоїх спогадах, у свідомості, але його вже немає у реальності. А люди, яких ти асоціюєш із домом, там і живуть, але вже без тебе. Нова реальність, нова родина, де тебе приймуть, — це вже буде щось зовсім інше.

Катерина Моцарт: Я думаю, що Шюц радше песимістично налаштований щодо можливісті набуття нового дому. Могили наших пращурів завжди лишаються на одному місці, куди б ми не переїхали. Ти перебираєшся туди, де поховані чужі люди, предки місцевих жителів. Тобто, існує щось, що ти не зможеш перевезти із собою, і те, що ніколи не стане твоїм. Він пояснює це на прикладі емігрантів. Припустимо, українці, що переїхали до США, можуть влитися у ми-групу і не помітити цього. Утім, у них все одно залишаться деякі речі та звички що уособлюють зв’язок із батьківщиною.

Євгенія Іванова: Письменник Габріель Гарсія Маркес казав, що людина приростає до землі, коли там уже похований хтось із родичів. У такому випадку мене не можна вважати одеситкою, адже мої батьки переїхали сюди з інших міст.

Одесит: Мене цікавить цей феномен переїзду. Чому взагалі існують «понаїхавші»? Чому люди кидають свій дім та їдуть світ за очі? Чому не лишаються і не створюють щось нове там, де народилися?

Катерина Моцарт: Якщо говорити про бачення Шюца, то людина з’їжджає, найімовірніше, через те, що не було можливостей повністю реалізувати свій потенціал, досягнути своїх цілей.

 

Михайло Козаков: Людина стає надто широкою для свого простору. Певна група може тобі не підходити за окремими позиціями, і це нормально, її можна змінити. Чому би не переїхати туди, де тобі вистачить простору? Все одно хтось приїде на звільнене тобою місце.

Шюц описує чисто традиційну культуру. Ми ж сьогодні живемо у ситуації постмодерну, умовно нетрадиційного суспільства. Коли він говорить про пращурів, ми розуміємо, що він не жив у глобалізованому світі. У нас буває набагато більший культурний розрив між різними поколіннями українців, ніж, припустимо, між ровесниками із сучасних України та Нідерландів.

Катерина Моцарт: Давайте проведемо мисленнєвий експеримент. Людина живе у селищі, де всі читають і знають лише про українську літературу і нічого про будь-яку іншу. Ця ж людина начиталася німців, знає їхню мову і «вариться» в їхній культурі. У неї виникають непорозуміння із сусідами, тому що людина більше не вписується у їхнє середовище. Питання в тому, чи реально самоізолюватися від оточення та його впливів? І чи можливо стати частиною ми-групи, до якої ти не належиш фізично? Як у такому випадку знайти відчуття дому?

Михайло Козаков: Тільки через створення чергового міфу. Приклад тому — стиляги у Радянському Союзі, які створили власний міф і субкультуру, нову реальність для себе. Через це тебе можуть вважати диваком. Ти продовжуєш жити у цій групі, тебе приймають, але із застереженням: «Це ж наш Іванко-дурник, він Шевченка не читає, він читає Гете». А ти читаєш і думаєш, що німці живуть саме так, як написано у Гете. Таким чином ти випадаєш і з цієї спільноти.

Шюц теж так каже: або суспільство приймає тебе, і ти стаєш його частиною, або ти маргіналізуєшся. Він не згадує про це у «Поверненні додому», але позиція схожа. Якщо ти повернешся до свого дому та не сприймеш його таким, яким він тепер став, усе, що в ньому змінилося, — ти перетворишся на маргінала.

Катерина Моцарт: Що ж може бути особливістю Одеси як дому для людей, які тут живуть? Оскільки я буваю тут проїздом і не збираюся залишатися, я сприймаю це місто крізь мереживо стереотипів київської ми-групи. Було би дуже цікаво протестувати, наскільки моє стереотипне сприйняття співпадає із баченням місцевих жителів.

По-перше, мені кажуть, що в Одесі гетерогенне суспільство, а мені здається, що навпаки. В окремих соціальних групах, наприклад, серед представників креативного класу, усі один одного знають. Може не особисто, але в цілому це одна тусовка.

Євгенія Селезньова: Я би сказала, що це не тусовка, а ралше якийсь прошарок. Усі один одного знають, али при цьому лишаються поляризованими, навіть відносно тих самих міфів.

 

Євгенія Іванова: Те, що ви фейсбук-френди, ще нічого не означає.

Катерина Моцарт: А у вас немає відчуття цього «чужого», наче туристи прийшли та відібрали у вас красиві місця у центрі?

Одесит: У нас нема такого «любимо чи не любимо це місце». У одеситів нема часу, їм такі роздуми нецікаві. У них свої маршрути, своє місце у цьому місті. Їм не потрібно нічого пояснювати, вони просто кажуть «Я вас знайду», якщо необхідно зустрітися.

Михайло Козаков: Коли обійшов усе місто, коли із кожним кутком пов’язані спогади, тоді воно стає по-справжньому своїм. Є місця, які для інших будуть непримітними, але цінними для тебе.

Євгенія Селезньова: Колись я часто ходила через Дерибасівську, бо жила на сусідній вулиці. Мене дратували не туристи, а люди, котрі постійно там намагаються контактувати із туристами, — промоутери, жебраки тощо.

Одесит: Парадокс Одеси — у поєднанні курортного селища із культурно-діловим світом, коли у транспорті одні їдуть у костюмах на роботу, інші — на пляж у бікіні та капцях. Одеса за останні кілька років перетворилися із провінції на щось на кшталт мегаполіса. Я побоююся, щоби усе це не розсипалося незабаром. На будівлях більше оголошень «здам», аніж «куплю», і в усьому цьому відчувається пустота.