Михайло Назаренко — український філолог, літературний критик та літератор. Автор книжок «Реальность чуда (О книгах Марины и Сергея Дяченко» (2005), «Поховання на могилі (Шевченкова біографія у фольклорі та фейклорі» (2006, 2017), літературознавчих циклів «За пределами ведомых нам полей: Очерки предыстории фэнтези (по преимуществу англоязычной) с древнейших времен до 1914 года» (2004–2007), «Украинский вектор» (у співавторстві з Тетяною Кохановською, 2011–2012) та «ХХ століття: Канон і поза каноном» (2021).

26 червня цього року на «Книжковому Арсеналі» відбудеться презентація першої частини праці «Крім “Кобзаря”. Антологія української літератури. 1792–1883». Наш постійний автор Кирило Степанян поспілкувався з митцем про його творчий шлях та доробок.

К. С.: Пане Михайле, вітаю! Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про свій шлях у літературній та філологічній царині; зокрема про те, коли саме Ви усвідомили, що безповоротно заглибились в бездонну «кролячу нору» літератури і пов’яжете з нею професійну та творчу діяльність?

М. Н.: Як не дивно, десь за два місяці до того, як подав документи на філологічний факультет. У молодших класах я хотів бути біологом — спасибі Джеральду Дарреллу та радіовиставам «КОАПП» (цикл радіопостановок за сценаріями Майлена Константиновського, що в гумористичній формі знайомили дітей з проблемами біоніки — Ред.), потім — істориком. Так, уроки літератури завжди були серед моїх улюблених: мені ще й дуже пощастило зі вчителями-русистами (з україністами в середній школі, на жаль, не пощастило зовсім). Історія чомусь вабила більше, але вже в одинадцятому класі я писав роботи для Малої академії наук і з української історії, і з російської літератури. З історії, до речі, про Чорну раду — це було значною мірою інспіровано літературою, романом Куліша.

Школу я закінчив 1994 року, і мене попередили, що шансів вступити на історичний факультет нема ніяких: перші роки незалежності, історія в моді (тоді ще, здається, не казали «в тренді»), всі хочуть бути істориками. Залишався філфак — і хоча російська філологія не видавалася аж надто перспективною спеціальністю, все ж таки вона була тим, що я любив і знав, а тут якраз відкрили подвійну спеціальність: «російська мова і література, українська мова і література» — і я подав документи на неї. І не пошкодував.

Зрештою, я таки став істориком — істориком літератури, звісно, але це означає — і культури, і суспільної думки. Куди подітися від позалітературних контекстів? Зрештою, й історики, й філологи працюють із текстами, виробляють принципи розуміння написаного.

Зараз я розумію, що все було визначено ще коли мені було десь чотири роки: мені тоді подарували керролівську «Алісу» в перекладі Заходера і значно менш відому книжку, але теж сповнену мовних ігор — «Язык родной, дружи со мной» Олександра Шибаєва. Ось, виявляється, що можна робити з мовою! Тоді я, звісно, саме такими словами не думав, але певно, що відчував.

К. С.: Хочу спитати про перший Вашого цикл «За пределами ведомых нам полей: Очерки предыстории фэнтези (по преимуществу англоязычной) с древнейших времен до 1914 года», який виходив протягом 2004–2007 років. У ньому Ви повертаєте читача до відчуття містерії, розглядаючи «дотолкінівську» передісторію. Це, зокрема, ламало сумнозвісний стереотип, згідно з яким те, що формує фентезі є певним видом безнадійної мрійливості чи то навіть ескапізму, тоді як Ви змальовували сповнений драматизму контекст епох та вигадані сюжети і світи, в яких відбивається «не збіднена» реальність у її повноті. Або ж — якісь гранично важливі засадничі аспекти психологічної дійсності, які були відкинуті сучасниками, і саме тому зайняли у ній чинне місце. Цикл став провідником у тексти, що заводили «за межі відомих нам полів», стежею, що проводила крізь цей «сад розбіжних стежок». Пане Михайле, розкажіть, будь ласка, як саме відбувалось народження циклу — від появи ідеї до концептуалізації та реалізації. Як зараз Ви оцінюєте результат? Мені відомо, що Ви плануєте доповнити цикл та дещо у ньому переробити. Наскільки масштабним планується нове життя циклу?

М. Н.: Все почалося з того, що в Києві 2003 року почав виходити чудовий журнал — «Реальность фантастики». Тетяна Кохановська — ідеолог журналу, з якою ми невдовзі стали друзями та співавторами, — запропонувала мені написати цикл з історії фентезі. Ідея була чудова, мені здавалося, що я вже «в матеріалі», і я швиденько накидав план циклу на шість статей — якраз для публікації на один рік із перервами. Як ви знаєте, врешті розділів було написано сімнадцять. Так часто буває: не тому, що я аж надто велемовний, а просто матеріал диктує і структуру, і обсяг. Багато важливих сюжетів спали мені на думку геть не одразу — як-от британська колоніальна фантастика, образ бога Пана в літературі чи роль Ріхарда Ваґнера в історії фентезі.

Мені здавалося важливим показати не лише окремі явища, навіть такі яскраві, як Керролл чи Толкін, а процес: ніщо не з’являється на голому місці, ніщо (ну, майже ніщо) не зникає безслідно. Мені докоряли — і тепер я готовий із цим погодитися, — що більшість авторів я так чи інакше порівнюю з Толкіном, ніби світова література існувала лише для того, щоб породити «Володаря Перснів». Так, справді, я розглядав дуже різні явища, від кельтських легенд до вікторіанських казок, під певним кутом зору: як вони творили чарівні світи — і світ Середзем’я виявляється, сказати б, кульмінацією цього процесу. Але я намагався не оминати й такі доріжки в цьому «саду розгалужених стежок», які йшли зовсім в інших напрямках — наприклад, твори Джеймса Бренча Кебелла, напівзабутого американського автора, без якого не було би великої частки іронічно-пригодницького (та й філософського) фентезі.

Коли я писав цикл, багато що з творів, про які йшлося, ще не було перекладено російською (українською, на жаль, і досі присутня лише мала частка). Важко було знаходити англомовні публікації — та й, правду кажучи, навіть англійською тоді майже не було подібних узагальнюючих праць, а в деяких випадках я (скажу без зайвої скромності) взагалі виявився першовідкривачем. Тепер, звісно, у мене напохваті десятки книжок і статей, яких тоді не було або я не міг їх роздобути. Тож переробка циклу мала би стати ґрунтовною, але… Але вже й я не зовсім той, хто писав ці статті. Тепер я би зробив багато що зовсім інакше — або, ймовірніше, не зробив би зовсім через брак часу. Тож, коли я візьмуся за оформлення циклу в книжку, то, радше за все, просто виправлю помилки, зроблю доповнення там, де це абсолютно необхідно (наприклад, доведеться повністю переписати розділ про вікторіанських ельфів), але не більше. Хай уже живе таким, яким народилося.

К. С.: Працю «Крім “Кобзаря”», можна охарактеризувати як безпрецедентне для української літературної культури видання, яке немов алхімічно трансмутує «забронзовіле» надбання в свіже, актуальне, неочікуване, а також розкриє для багатьох відносно забутих або призабутих авторів. Розкажіть тепер, будь ласка, як народився цей другий цикл, який звернувся до самого осердя писемної культури українства.

М. Н.: Я би навіть не назвав це «циклом», хоча до антології входять 49 порівняно самостійних есе та 139 текстів українських авторів XVIII–XIX століть. «Крім “Кобзаря”» я від початку замислював як цілісне висловлювання — якщо завгодно, декларацію. ОСЬ чим була наша класична література, ОСЬ наскільки вона була різною, несподіваною, дивною. Щось із цього ви знаєте за шкільною програмою, але, як я мав нагоду переконатися, навіть для студентів-україністів багато відібраних мною творів або навіть імен їхніх авторів ні про що не говорять.

Відколи я почав вивчати Шевченка та його добу (тобто вже років сімнадцять), мене не полишало відчуття, що я недостатньо знаю українську літературу того часу, а отже, погано уявляю контексти, в яких існував і творив автор «Кобзаря». А далі — простий випадок. Влітку 2017 року, знов-таки, у своїх шевченкознавчих справах, я взяв у бібліотеці збірку творів Ганни Барвінок (Олександри Білозерської, дружини Пантелеймона Куліша), погортав, і виявилося, що вона — дуже талановита письменниця: Барвінок працювала в манері Марка Вовчка, тільки виходило в неї значно, значно краще. І ось таку авторку не перевидавали понад сімдесят років, з 1927 по 2001! А скільки ж іще в нас таких «невдах»… Мабуть, колись хтось збере разом твори, що не увійшли ані до шкільного, ані до університетського канону… І тут я зрозумів, що, по-перше, мені самому це було б цікаво, і, по-друге, що все одно ніхто крім мене цього не зробить — принаймні, найближчим часом.

Я прочитав або перечитав фронтально більшу частину текстів, написаних за 1792–1883 роки (чому саме цей період — читайте в самій антології). Мені стало очевидно, що добірку кожного автора має супроводжувати невелике есе про нього чи про неї — ну, так, на сторінку-дві, — бо інакше читачі не побачать, як виникли ці твори, чому вони саме такі й чому стали або не стали частиною канону. Проте, як і з «Невідомими полями», я планував одне, а матеріал диктував своє, і в результаті мої есе склали десь відсотків сорок від загального обсягу антології — близько 400 сторінок.

«Крім “Кобзаря”» — концептуальна праця, вона поєднує граничну суб’єктивність в доборі текстів (сучасного читача, на мою думку, зацікавить ОСЬ ЦЕ, а не ОН ТЕ), таку ж суб’єктивність оцінок і, сподіваюся, чітке дотримання фактів. Я хотів поговорити з читачами про нашу літературу і наших письменників не академічно, але науково; есеїстично, але так, щоб читачі могли скласти досить об’єктивне уявлення про творців і епоху. «Ух ти! Ось що в нас, виявляється, було!» — я хотів би, щоб реакція на антологію виявилася саме такою.

Майже два роки я працював над книжкою, майже два роки шукав для неї видавця. Не думав, що сам задум і добір текстів можуть викликати занепокоєння, острах чи навіть категоричне несприйняття. Подивимося, що буде, коли антологію прочитають в її цілості. Перша частина виходить у видавництві «Laurus» до Книжкового арсеналу, друга — там само, але трохи пізніше.

К. С.: Які автори та твори справили на Вас найбільше враження та вплив? Що б Ви порадили нашим читачам для широкого ознайомлення із різноманітними течіями в літературі минулого та сучасності?

М. Н.: Тут мав би бути перелік на кілька десятків імен та, мабуть, кількасот назв, але, на щастя, кілька років тому в фейсбуці проходив саме такий флешмоб: «Які сім книжок на вас уплинули найбільше?» Я брав у цьому участь і тому можу тут просто повторити той список. До нього не входять твори, прочитані років до шести, бо тоді на мене впливало все. Першу зі згаданих книжок я прочитав якраз у шість років, останню — в двадцять три: якраз період формування особистості. Підкреслюю: це не перелік рекомендацій, це лише книжки, без яких я (з різних причин) був би зовсім інший.

Кир Булычев. Два билета в Индию

Джон Роналл Руел Толкін. Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Ю. М. Лотман. Роман А. С. Пушкина «Евгений Онегин». Комментарий

Александр Мень. История религии

Карл Поппер. Открытое общество и его враги

Бу-Ба-Бу. Т.в.о. /…/ ри

John Crowley. Little, Big

Перелік, звісно, дуже довільний. Я міг би назвати й «Пикник на обочине», і «Володаря Перснів», і «1984», й «Ім’я рози» з «Маятником Фуко», і «Записи и выписки» Міхаіла Ґаспарова, і «Ворошиловград» Сергія Жадана, і… 

Тож нехай кожен обирає для себе сам. Справді потрібна книжка нікого не омине.

К. С.: Яким Вам бачиться сучасний стан літератури (світової та української)? Які виклики та досягнення Ви фіксуєте?

М. Н.: Відповідаю тезово, бо питання, звісно, вимагає занадто розлогої відповіді.

Я не бачу ознак того, що доба постмодернізму закінчилася. Всі «постпостмодернізми», «метамодернізми», «нова щирість» тощо, тощо або не існують взагалі, або вкладаються в постмодерну парадигму, яку витворив ще Борхес в одному-єдиному оповіданні «Наближення до Альмотасима» (1936). Так само, як образотворче мистецтво не пішло далі «Фонтана» Дюшана (а це взагалі 1917). Тобто сучасна культура й досі живе принципами, витвореними понад століття або майже століття тому. Так може тривати дуже довго — згадаймо хоча б літературу пізньої Римської імперії. Тільки ніякі варвари, що принесли оновлення півтори тисячі років тому, вже не прийдуть, бо західна культура опанувала вже й їх. Що буде далі? Не знаю. Поки — стагнація, під час якої, втім, можуть з’являтися яскраві й талановиті твори.

В Україні доба модернізму не завершилась природним чином (бо й модернізм, і авангард були знищені разом із творцями). Тож і постмодернізм у нас (як і в інших постколоніальних культурах) виявився не зовсім «чистим»: він прийняв на себе романтичну / модерністську функцію націотворення. Результати — у діапазоні від Андруховича до Жадана — дуже цікаві. Що робити тепер? Те ж, що й завжди: осмислювати сучасність, минуле й майбутнє, додавати в культуру те, чого в ній ще немає, але має бути (включно з перекладами іншомовних текстів, канонічних і сучасних). Деякі роблять це надто механістично, просто переносячи на наш матеріал випробувані схеми. Мені це видається дуже вторинним і не надто цікавим. Інші чудово усвідомлюють свою належність до певних традицій — українських і зарубіжних — і знаходять власний унікальний голос. Саме тому найкращий сучасний український поет і прозаїк — Жадан. Найкращий, але, на щастя, далеко не єдиний.

К. С.: Пане Михайле, крім іншого Ви автор вражаючого експериментального тексту «Цейсвіт». Розкажіть, будь ласка, про його концепцію, чи має він аналоги і якою мірою Вас надихнуло місце і час, в якому Ви його написали?

М. Н.: Тут спрацювали два фактори, внутрішній і зовнішній.

Внутрішній: мені хотілося перевірити, чи я можу працювати з українською мовою. Не просто писати українською, а погратися з нею. Я виріс в абсолютно російськомовному середовищі (як не рахувати «Мультфільм на замовлення» та «Катрусин кінозал» на УТ–1), українську почав вивчати лише в другому класі, а думати українською навчився лише курсі на третьому. Саме тому мені було цікаво розібрати слова на елементи, а потім скласти їх по-новому. Я написав «Цейсвіт» у Львові, під час Форуму видавців — певна річ, саме мовне середовище цьому сприяло. Спочатку виникли окремі слова, вони утворили речення, а потім я спробував з’ясувати, хто ж такою мовою думає і говорить.

Зовнішній фактор: я недарма ще в школі приглядався до Чорної ради та любив «Кайдашеву сім’ю». Мене турбувало, чому українська історія сповнена «вражаюче безплідних перемог» (як казав Елронд у Толкіна), чому наші внутрішні чвари призводять до нескінченної danse macabre навколо всохлої груші. Так, ми рухаємося за принципом «два кроки вперед — один назад», тобто все ж таки робимо один крок уперед, інакше Україна давно би зникла, — але чи обов’язково відступати після двох кроків уперед? На цьогорічному врученні Шевченківської премії режисер Сергій Маслобойщиков сказав приблизно так: ми тут усі для того, щоб нашій культурі не доводилося щоразу починати з нуля. От, власне.

Я написав «Цейсвіт» у 2015 році. За кілька років мій близький друг сказав, що, на його думку, оповідання вже застаріло, але 2019 року він визнав, що помилявся. Не застаріло. Танок триває. На жаль.

К. С.: Наостанок хочеться запитати, якими є Ваші подальші творчі плани, якщо це не секрет?

М. Н.: Надто багато планів, надто багато вже наобіцяв, тепер би виконати. Із того, що вже частково зроблено:

давно обіцяна фінальна версія «Невідомих полів» (і, можливо, переклад циклу українською);

шеститомні докладно коментовані «Спогади про Тараса Шевченка», які ми готуємо разом з Олександром Боронем, завідувачем відділу шевченкознавства Інституту літератури;

продовження антології «Крім “Кобзаря”», яке має охопити період від пізнього Куліша до раннього Тичини;

і ще дещо;

і ще.

А там подивимося.

Спілкувався Кирило Степанян