Вже у вересні завдяки мистецтву та VR-технологіям українським містам запропонують нові, експериментальні рішення у сфері Public Art. 10 художників створять об’єкти для площ, скверів, публічних просторів Києва та Харкова. Разом з урбаністами, архітекторами, громадою та девелоперами буде знайдено нестандартні рішення, що змінять навколишнє середовище на краще. Ініціатором змін є команда проекту про мистецтво та технології Frontier Art Festival, утворена культурними активістами двох міст.
В рамках проекту митці та IT-спеціалісти створять арт-об’єкти, які будуть представлені у вересні на VR-фестивалі з виставкою та як доповнена реальність у міських просторах. Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Але перед створенням таких об’єктів важливо проговорити та переосмислити те, яким чином функціонує публічний простір міста, чим він живиться та як проявляється. Заради цього на дискусіях у Києві та Харкові зібралися причетні до нього люди: митці, урбаністи та забудовники. Фокусом дискусій була тема Reforming Space: «New monuments»: про взаємозв’язки архітектури, громадських просторів та візуального мистецтва та про роль монументальної скульптури. Нижче ми відібрали для вас найцікавіше із тих розмов.
Харків
Публічний простір. Який він?
Богдан Волинський (архітектор): Публічний простір, у першу чергу, належить усім жителям та гостям міста. Ця належність проявляється в тому, що вони можуть там збиратиcя, співати, танцювати, ходити на голові, не заважаючи при цьому іншим людям і роблячи все в межах законів.
Олена Чернишова (спеціалістка з містобудування): Місто має надавати людям право на простір, але і нести відповідальність за те, як саме він виглядає. Відповідно, виникає конфлікт інтересів тих людей, які мають доступ до цього простору, і міста, яке має бути модератором і створювати комфортний простір.
Гамлет Зіньківський (художник): Кожен знаходить щось своє. Добре, якщо ти можеш знайти у своєму місті те, що тобі подобається або чого ти потребуєш. А ще ліпше, якщо ти можеш зробити щось для свого міста, аби тобі було краще.
Публічне мистецтво і public art. В чому різниця?
Костянтин Зоркін (художник): Для мене public art – це відношення. Наприклад, у мене в руках зараз пластмасовий ворон, якого я привіз із Вроцлава. Спочатку я думав, що це public art: в одному районі такі ворони сиділи на кожному балконі, і я думав, що це такий декор, мене це вразило. Виявилося, що це опудала для голубів, які можна придбати в будь-якому будівельному магазині.
Богдан Волинський (архітектор): В мене з’являється 2 категорії мистецтва. Перша – це, коли художник вирішує висловитись в публічному просторі і робить якесь самовираження. А другий вид – це коли мистецтво створюється на замовлення, щоб служити символом того чи іншого міста, або його прикрашати, або якусь ще функцію виконувати. Скульптура Аніша Капура, яка стала символом Чикаго, теж є, по суті, класичним пам’ятником, але назвати її не публічним мистецтвом важко.
Вплив мистецтва на місто. Як визначити?
Нікіта Худяков (Frontier VR Art Festival): Серед критеріїв має бути оцінка public art жителями міста, експертами; вартість; процедура – яким чином встановлювали цей арт. Після того йде фактор безпеки. Якщо це форма з гострими краями на низькому рівні, це може бути небезпечно для дітей. Функціональність: чи можна присісти, відпочити на цій скульптурі. Цей список можна продовжувати нескінченно. Ідеального public art не існує, але прагнути до досягнення високого рівня – правильна задача.
Євген Романов (компанія «Стройсіті», директор зі зв’язків з громадськістю): Я вважаю, що місцеве керівництво може виробити, для початку, план архітектурного вигляду міста. Наприклад, є архітектурна композиція – вулиця Пушкінська. Чи вписується це мистецтво в канон її архітектурних груп? На Заході є таке поняття, як територіальний брендинг, коли все місто пропрацьовується до дрібничок.
Костянтин Зоркін (художник): Варто врахувати контекст, у якому створюється сучасне мистецтво для людей, які загалом не знають про його існування. У нас єдина територія зустрічі – публічний простір. Ми бачимо мистецтво в метро, мурали, але де ще? В містах, де є великі музеї сучасного мистецтва, куди приходять тисячі відвідувачів, мистецтво з’являється логічно та корелює із тим, що вони бачили до того.
На нашій території людина стикається з public art, не будучи готовою до того – тому нам треба пожаліти глядача. Він не розуміє що перед ним, він не має жодних критеріїв. Мені здається, що мистецтво виконує дуже серйозну функцію в публічному просторі. Мистецтво, яке з’являється спонтанно, пов’язане із якимось внутрішніми переживаннями. З відчуттям місця, образу міста, з якимось містичними переживаннями, і воно дає можливість налагодити відносини із простором через певні внутрішні зв’язки. І часто таке мистецтво складно сприймати, оскільки відсутні критерії оцінювання.
Відгуки містян на паблік арт. Чому вони негативні?
Гамлет Зіньківський (художник): Свій улюблений негативний відгук я отримав, коли за Держпромом розмалював арку. Повз проходить жінка поважного віку і каже: «Ну навіщо? Ти розумієш, що я йду з роботи така втомлена, дивлюся на твоє оце сіре і починаю думати». Мене це так вразило. Для неї це було негативом. Якийсь художник змусив її думати в її 70 років.
Костянтин Зоркін (художник): Я хочу розповісти про свій досвід роботи в місті Бахмут. Це був проект під назвою «Метамісто Олександра Міхеда». У нас було завдання виявити образ міста через візуальну роботу, через його дослідження, бесіди, прогулянки. Хтось ходив до музею, хтось працював в архівах, але образ не складався. Десь сіль добувають, десь скло варили, але це все виявилося не істотним, тому що місто справляло інше враження.
Я вирішив придумати свою історію. Вона була заснована на реальних подіях і пов’язана з моїм другом Пашею Шаповаленко, який був поетом і помер в Бахмуті зовсім молодим. Я створив метафору: бетонну плиту у вигляді людини чотирьох з половиною метрів, вкриту дзеркальним пластиком. На неї можна було встати. Це була інтерактивна скульптура. Називалася «Тінь поета». Можна було встати їй на ноги і побачити через свою тінь небо. У нас в Харкові немає музеїв, де живе мистецтво. Людина дивиться собі під ноги весь час, і єдиний спосіб направити його погляд кудись ще – підкласти щось їй під ноги.
Відгуки не були цілком негативними, хоча на форумі Бахмута траплялися відверто негативні відгуки за принципом «краще б нам ці гроші дали». І під час створення роботи місцеві постійно говорили, що у них в місті дуже високий рівень вандалізму. Мовляв, дуже шкода, що цього скоро не буде, навіщо ви стільки витрачаєте зусиль. Наступного ж ранку я побачив що по дзеркальному пластику каталися, як по льоду. Через місяць куратор проекту заїхав Бахмут і побачив, що поверхня перестала бути дзеркальною. Для мене ця історія – метафора роботи в публічному просторі.
Гамлет Зіньківський (художник): Можу сказати, що одним з ключових моментів, коли я перейшов на чорно-біле, була зустріч на вулиці стріт-арту на проспекті Гагаріна. Якось вночі я поїхав із другом показати йому цю вулицю, і до нас причепилися двоє місцевих. Вони запитали чи маю я відношення до стріту-арту, я відповів, що так… Якщо опустити весь мат, все зводилося до того, що Харків це – сіре місто, і він завжди повинен залишатися сірим. Я довго обурювався, а навесні все-таки з ними погодився, подумав, ну, сіре місто, і правда, навіщо тут яскраві кольори.
Якщо говорити про publiс art, ми часто плутаємо поняття мистецтва з декором.
Гамлет Зіньківський
Мені здається, що якщо говорити про publiс art, ми часто плутаємо поняття мистецтва з декором. Більшість київських муралів – це декор, й не більше того. Великий плюс у тому, що в Києві серед величезної кількості пустотілих малюнків є хороші, і кожен сам вирішує для себе, які це. У Києві це можна зробити. Але якщо ти не виїжджав за межі Краматорська, то такої можливості у тебе не буде. У Харкові є міські мурали для контрасту. Спасибі місту за це. Комусь подобається портрет Гагаріна, комусь подобаються мої сірі картинки, комусь подобається і те, і інше.
Євген Романов (компанія «Стройсіті», директор зі зв’язків з громадськістю): Якщо говорити про publiс art, то ми ще діти. У Радянському Союзі publiс art як такого не було, не будемо ж ми вважати ним пам’ятник Жукову. Зараз ми проходимо якусь еволюцію. Я пам’ятаю, в дев’яності роки люди раділи бронзовій скульптурі сантехніка, який стирчить з асфальту.
Богдан Волинський (архітектор): Те, що в радянський час не було публічного мистецтва, не зовсім вірно. Його гори, і воно задокументовано, на щастя, в книжках, дослідницьких роботах, і його зараз намагаються зберегти від нещадної декомунізації, що знищує все без розбору, неважливо, чи є воно предметом мистецтва, чи ні. Мистецтво не утилітарне, у нього інша функція. Це не архітектура, яку можна оцінити функціонально – якщо ніхто не хоче використовувати цю будівлю, вона закривається.
Київ
Кияни не залучені в публічний простір. Чому?
Назар Білик (художник): Вирішується питання нового образу міста, яке має хоча б частково бути на часі. А архітектори зі своєї сторони незадоволені. Але я буду говорити від імені художника і від тих ініціатив, які відповідали за скульптурне покращення міста. В нас не так багато їх було, але перша, та, напевне, і основна ініціатива – це реакція на незаконну забудову на Пейзажній Алеї, в якій я брав участь як автор. Вона носила назву «Київ Фешн Парк».
Цей парк сформувався і існує вже десь років шість. Це була реакція спільноти і району на велику загрозу, тому що мав з’явитися великий будинок на місці надзвичайно важливого і улюбленого ландшафту. І ось, художники та активісти запропонували не тільки вийти з плакатами і протестувати проти забудови, але і прикрасити цю частину міста творами мистецтва, щоб унеможливити руйнування цього ландшафту.
Я би хотів сказати, що це покращення триває дуже неоднорідно. Отже, художники хочуть долучатись до правильних ініціатив встановлення скульптур чи арт-об’єктів в місті, але не настільки стихійно, а більш обдумано, зважено та в більшій колаборації і з бізнесом, і з урбаністами. І я думаю, що потрібно якось вирівнювати зараз ситуацію, тому що основним арт-об’єктом в місті є рекламні білборди. Ми за ними не бачимо ані мистецтва, ані прекрасних будинків, ну, майже нічого. Хочеться сподіватись, що ситуація вирівняється та заспокоїться. І ми зможемо дивитись на місто хоча б спокійно.
Київ – це така комуналка, в якій мешканці не поділили права, не поділили площу, не поділили приміщення, а кожен, що хоче, то і робить.
Максим Головко
Максим Головко («Агенти змін»): Київ – це така комуналка, в якій мешканці не поділили права, не поділили площу, не поділили приміщення, а кожен, що хоче, то і робить. Я повісив в коридорі фотографію, бо захотів. І неважливо, подобається це, чи не подобається, вона тут буде висіти, бо її ніхто не може її зняти. А інший мешканець комуналки вирішив зрізати чиєсь дерево, або чийсь фікус, який стояв на кухні. І так відбувається по всьому Києву.
Насправді, в нас є надія – це такий профком нашої комуналки, який має прийти і навести лад, все розчистити. Але він замість того, щоб розчистити коридор, де всі спотикаються, каже: «Я зараз вам розширю балкон, щоб вам було зручно дивитись на красиві краєвиди і поставлю вам ще обов’язково прапор якомога більший». Найбільша проблема не в самих діях, а що всім складно домовитись. Нам треба якось домовитись.
Не закрите головне питання: безпека в місті. Як так?
Антон Фрідлянд
Антон Фрідлянд (письменник, сценарист): Мені не вистачає безпеки в місті. Я б хотів у місті спокійно гуляти, а не потрапити під колеса автівки на тротуарі, або впасти в якийсь люк. Не знаю, чи ця відповідь про мистецтво, не знаю. Якимось чином, напевно, так, бо це про мистецтво життя в місті.
Якщо це місто, в якому ти почуваєшся безпечно, спокійно, тоді це місто, в якому ти вже можеш насолоджуватись ландшафтами і відчувати, що тобі нічого не загрожує. Зараз, на мою думку, середовище досить агресивне. Навіть коли я виходжу з власного будинку, я відчуваю якусь агресію. За відчуттями, Київ – камерне місто. Воно не витримує такої енергії, мені не вистачає якогось балансу.
Безпека – основна задача міста. Це базова потреба: безпечно дістатись з місця на місце. Ще не набралась критична маса мешканців, які вважають себе містянами і вважають проблеми в місті своїми.
Так, наприклад, з’являються білборди в просторі, які містяни не вважають своїм. Часто білборди є незаконними, так само як МАФи, але ніхто не реагує, бо всім байдуже. Так само тротуари багато хто не вважає своєю територією, чим користуються бізнеси. Бо це не територія будинку, і його використовують за своїми інтересами зацікавлені. Ставлення «це не моя проблема» породжує проблеми, які ми маємо в візуальному просторі міста.
Відповідальність на жителях міста. Дієво?
Максим Головко («Агенти змін»): Десятки українських міст мають написи «Я люблю Жмеринку», «Я люблю Фастів», «Я люблю Київ», «Я люблю Львів», «Я люблю Рівне», і все це – копія напису «Я люблю Нью Йорк». Ми зараз про мистецтво в публічному просторі. Є мистецтво з формальностями, договорами, печатками, виставковими залами, законами, судовим процесом. А є мистецтво з котиками, равликами, півниками. І є там десь межа, яка не є зрозуміла, чи мій півник такий, якого не можна вже копіювати, чи він – витвір мистецтва, який точно не можна копіювати, бо у нього є відповідний документ.
Моя відповідь – що не забудовник, не активісти, не місто, не урбаністи мають займатись встановленням скульптур, а це має бути запит від мешканців, щоб їм ці скульптури були встановлені. Ну, наприклад, парк Позняки, де стоїть Груша (прим. ред. – робота Олексія Золотарьова). Знаю відому скульптуру на Пейзажці, де в людини на обличчі краплина (прим. ред. – робота Назара Білика). Тобто, скульптури з’являються, а разом із ними й відповідальність на мешканцях.
Катерина Рай (кураторка, мистецтвознавиця): Люди, які живуть в місті, і люди, які занурені в мистецький процес, – це не завжди одні і ті самі люди. Їм треба пояснювати, як сьогодні може виглядати місто. Тому ми даємо їм можливість висловитись, відвідати виставку, залучити у процес, щоб потроху вони почали цікавитись.
Щоб людина зрозуміла мистецтво, її треба залучити до процесу і показати, що може бути. Інакше будуть равлики, півники – всі ці продукти Зеленбуду. Такі речі теж можуть бути. Але ми маємо не підміняти мистецький продукт. Навіть дітям, щоб дорослі могли пояснювати різницю, що таке декоративно-ужиткове мистецтво, а що таке сучасне мистецтво. І саме такі люди як урбаністи, забудовники, активісти, мають пояснювати людям, що є що. Цьому треба вчити. Ми робимо продукт масовий, і люди це «їдять», але якщо їм давати арт-хаус, то почнуть і його сприймати.
Максим Коцюба (архітектор): Я проти знецінення дизайнерів, архітекторів, художників, які просто створюють роботи і далі не залучені до процесу. Культура і мистецтво сприяють розвитку суспільства. І сучасне мистецтво – це не буквальні образи, а осмислення митцем вражень, ідей, емоцій і передача їх через форми. І люди, проходячи повз, побачать щось своє.
Сучасне мистецтво – це не буквальні образи, а осмислення митцем вражень, ідей, емоцій і передача їх через форми. І люди, проходячи повз, побачать щось своє.
Максим Коцюба
Коли громадський простір сформований не лише через базові потреби, він повинен мати своє обличчя, і люди мають вписатись туди не тільки по тому, чи доступний для них простір, але вони мають отримувати від різних просторів нові враження, новий досвід. Мистецтво дає таку можливість.
Можна говорити про те, щоб просто поставити скульптуру. Але ми повинні говорити і про те, що скульптура має бути осмислена разом з самим простором. Бо скульптура – це не просто окрема річ, вона оточена простором, і він її проявляє.
Назар Білик (художник): Скульптор покликаний працювати з простором, не тільки тому, що скульптура – це об’єм, а тому, що будь-які ескізи, напрацювання у скульптора – це потенційні об’єкти, які він задумує як частину простору публічного чи простору замовника.
Тому роботи, які я проектую, і є такими, які хочуть вирватись з галереї і взаємодіяти з простором. Не скажу, що всі готові до парків чи площ, але я коли їх роблю, то завжди думаю про цю взаємодію. Основна відповідальність скульптора – це зв’язок його роботи з контекстом міста. Тому що скульптура не може бути сама по собі.
Записала Валерія Діденко
Фотографії: Київ — Анна Лисун, Харків — Денис Панченко
