Є дві речі, здатні перемогти час – любов та пам’ять.

Що буде, якщо з’єднати їх творчістю?


Цю історію треба розпочинати з кінця. Фінальні титри, поруч — кадри з архіву. На екрані художниця Ада Рибачук усміхається, жартує з гостями та кидає погляди-стріли з-під довгих вій. Коли замовкає музика та стихають оплески, до сцени підходить один із головних героїв історії — чоловік Ади, художник-монументаліст Володимир Мельниченко. Разом із нею він створив «Стіну пам’яті» на Байковому кладовищі, декорував комплекс Київського автовокзалу та Київський Палац дітей та юнацтва. Свої роботи вони зазвичай підписували спільними ініціалами — АРВМ. Але, звісно, їхній вклад у мистецтво й архітектуру — не лише в цьому.

Зібрати уламки пам’яті в кінематографічну мозаїку, обережно знімати нашарування часу зі спогадів, самим обернутися на зір і слух, щоби розповісти історію двох митців. І водночас — створити свою. Принаймні, це частина роботи, яку зробили творці біографічного фільму «Шелест кроків».

Нам вдалося поспілкуватися з режисеркою фільму Ксенією Кравцовою та сценаристом Інокентієм Вировим про тумани на Байковому кладовищі, світло, яке відбивається від мозаїки на дні басейну та силу пам’яті. Автори фільму під час розмови так доповнювали один одного, що ми вирішили не розділяти їхні відповіді, а зберегти цілісність висловлювань.

Про майстерню та скульптури Півночі

— Робиш крок у майстерню Володимира Мельниченка та Ади Рибачук — і потрапляєш у інший світ. Весь перший поверх займають скульптури. І ти ходиш між ними, розглядаєш, торкаєшся. Переважну більшість образів художники привезли з Півночі, це взагалі окрема філософія. Так, сувора, але вона — не лише про виживання, а передусім про зв’язок людини та природи.

Вони відтворили це у своїх скульптурах — хлопчик, який забув, як виглядає сонце, чоловік, котрий носить у собі північне сяйво, олені, ведмеді, птахи, які знайшли місце на плечах та головах людей. У такому просторі змінюється сам хід думок, навіть якщо побуваєш там один раз. Що вже казати про людину, для якої це буденні справи — прокинутися, спуститися на перший поверх, пройтись поміж скульптур до кухні, щоби заварити собі чай.

Бекстейдж і кадри

Про те, як зійшлися час і місце

— Перед початком зйомок ми багато обговорювали, у який час, при якому світлі будемо знімати Байкове кладовище та Храм Неба — унікальну будівлю київського крематорію. Їздили зранку, вдень, увечері. Було відчуття, наче не можемо зловити щось важливе, картинка не складалася до кінця. І ось, одного дня приїжджаємо на самому світанку, а там — туман повсюди, така краса неможлива, магічна. Владислав (Владислав Нечипоренко, оператор стрічки, — Авт.) зумів із цього зробити магію, так зняти, що дивишся і шкірою відчуваєш спокій, умиротворення.

Про реальність, яка часом магічніша за вигадку

— Уже під час монтажу фільм пережив кілька трансформацій, і одна з версій стрічки була повністю побудована на образах. Деякі кадри «дублювали» сюжети на стіні: діти грались у «класики», малювали на асфальті, запускали повітряні кулі. Планували, щоби за кадром звучав сміх Арлекіна, оскільки цей образ був значущим для Володимира й Ади.

Ми намагалися вмістити у кадри образи життя та смерті. Такий собі магічний реалізм. Але у якийсь момент довелось сказати «стоп» і почати заново, тому що за цим нагромадженням образів губились самі митці, їхня справжність. А це ж найцікавіше, найсуттєвіше! Краса – вона у простих речах, які дивовижніші за все надумане.

Про повітря та роздуми

— Темп стрічки повільний, у ній багато довгих планів, коли камера наче завмирає та залишає глядача один на один із навколишнім простором і ним самим. Частина кадрів статична, присутній лише рух повітря та серцебиття глядачів. Для нас важливо було налаштувати аудиторію на своєрідний діалог, дати можливість запитати самих себе: «А як я до цього ставлюся?», «Яка моя пам’ять?».

Коли художники готували проєкт Парку пам’яті, вони кілька років їздили по Україні і спостерігали за традиціями прощання. Говорили з людьми, робили замальовки, вникали у саму суть традицій. І при цьому не були пасивними спостерігачами, бо неможливо до кінця зрозуміти суть явища, якщо лише спостерігатимеш за ним. Тож вони співпереживали, підтримували, втішали. І постійно робили нотатки. Про кладовища, які завжди розміщувалися на горі. Про дорогу, звивисту й довгу, щоби поки йдеш туди й назад, був час подумати про життя.

кадр з фільму

Про дистанцію в документальних фільмах

— Тримати дистанцію в документальних фільмах — це не дуже чесно. Вся знімальна група проводить разом із героєм стрічки багато часу, ми годинами спілкуємось. Як можна при цьому мати в голові маркер: «Тримай дистанцію, це ж лише робота»? Це ніколи не буває «лише роботою». Плачеш із героями по-справжньому, смієшся — по-справжньому. Але при цьому не припиняєш постійно обдумувати почуте й побачене, складати в голові цілісну історію.

Бекстейдж зі зйомок фільму 

Про память, яка перемагає смерть

— Хоча Ади не стало у 2010 році, її присутність у фільмі відчувається глибше, ніж просто через фотографії та архівні кадри. Вона — у розмовах свого чоловіка, який ніколи не говорить про неї у минулому часі, в ескізах, листах, намальованих Арлекінах у куточках записок, які залишала Володимиру, навіть у відреставрованій мозаїці «Зорі та Сузір’я» на дні басейну перед Київським палацом дітей та юнацтва.

Сам художник теж наче поза часом. Під час записів інтерв’ю для фільму перше, на що звертаєш увагу —він мислить радше категоріями вічності, у нього немає в розмовах гострого жалю за минулим чи страху перед майбутнім. Навіть минулого і майбутнього як таких немає. Його світосприйняття, те, як він спілкується — це безперервна присутність у цьому часі та просторі.

YouTube video
PlayPlay

Прем’єри фільму в містах України заплановані на 2020 рік, за анонсами краще стежити на офіційній сторінці у фейсбуці.

На платформі YourArt можна прочитати кураторські огляди робіт Володимира Мельниченка та Ади Рибачук, аби краще зрозуміти контекст їхньої творчості.

Бесідувала Оксана Грушанська


Візуальні матеріали: