Коли замовкають люди, починають говорити дерева

Спроба віднайти нову мову, яка була б універсальною, зрозумілою всім і водночас несла дуже конкретний меседж — завдання, що нагадує зав’язку фантастичного сюжету. Але це не означає, що митці раз за разом не намагаються його вирішити. Наприклад, надавши статус співавторів рослинам.

Як робота з рослинами допомагає переосмислювати трагічні події? Чому на місці німецького меморіалу виникло поле з чорних тюльпанів?  Як пагінець грушевого дерева став символом надії? Про це розмірковувала Оксана Довгополова, кураторка Memory Lab, підрозділу Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені Іллі Мечникова. Ділимося тезами її лекції в IZONE в рамках проєкту «Сад пам’яті» про сучасні практики комеморації трагічних подій та способи роботи із травматичним минулим засобами мистецтва та технологій.

Про мовчання, за яким — таємниці

Мовчання дерев, які стоять на місці трагедій, — це мовчання свідків. У цій площині вони — живі істоти, які, звісно що ненароком, проти волі знаходились у тому часі й просторі, де відбувався злочин. Їхнє мовчання стає виявом скорботи.

Іван Дзюба у своєму тексті до річниці трагедії у Бабиному Яру це підкреслив дуже точно. «Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово безсиле і про які більше скаже мовчання — велике мовчання тисяч. Може, і нам годилося би тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те ж».

Про голосне пам’ятання

У прагненні закарбувати саму пам’ять про трагедію варто чітко розуміти кордони, щоби символ пам’ятання не перетворився на ексцентричний вигук. Коли скульптори та художники представили своє бачення пам’ятників у Бабиному Яру, Іван Дзюба так описав своє враження: «Більшість проєктів кричать: «Страх! Трагедія! Жах!», а мені не хочеться, щоби кричали». Крик – це ексцентрика. Коли ми починаємо кричати «Подивіться на жертви, на їхні страждання», то наче використовуємо людей, не залишаємо їх у спокої. Можливо, варто було би створити мову, яка дозволила би не інструменталізувати людей та їхні жертви.

Дерева є своєрідним символом мовчання й водночас скорботи. Це пам’ять, яка проростає з минулого, але водночас гідно засвідчує своєю присутністю теперішнє.

Вам буде цікаво: Лідія Стародубцева про зв’язок пам’яті й майбутнього та ризики цифрових двійників

Про розмову з рослинами

Французька художниця Ольга Кісельова представила інсталяцію, яка присвячена трагедії у Бабиному Яру. Вона працює з пам’яттю, яка тягнеться від трагічних подій, пропрацьовує минуле, пропонує його послухати у прямому значенні цього слова.

Художниця припустила, що рослини обмінюються інформацією зі своїм середовищем за допомогою молекулярного розсіювання, і перетворила цю зашифровану комунікацію у відкриту мережу. У співпраці з ученим Крістофом Петіо вона досліджувала можливість декодувати мову дерев, які були свідками тих подій.

Про «Отруєні пейзажі»

Не лише Бабин Яр, багато місць трагедії заростають деревами. На ландшафтах, де колись мали місце масові розстріли, вбивства, нелюдське ставлення, злочини, проростають дерева. Мартін Поллак пише про це у книжці «Отруєні пейзажі». Він розмірковує про ті емоції та думки, які виникають на місці трагедії, адже це не завжди випалена земля чи колюча огорожа. Буває, що це територія із дивовижною природою, яка захоплює нас, викликає замилування.

Аж раптом ми дізнаємося, що тут відбулося жахливе. І в цей момент відбувається певний злам у відчуттях. Ми не знаємо, що із цим робити. Перестати милуватися природою? Відчути провину за те, що подумали про щось хороше і красиве у такому страшному місці? Цей дисонанс і є одним зі способів роботи з минулим: краса ландшафту і знання про жахливі події, що тут відбулися.

Вам буде цікаво: Оксана Довгополова про пам'ять і сучасне сприйняття Чорнобильської катастрофи

Про співавторство художників і дерев

Художники, які працюють із деревами, не використовують їх суто як матеріал, це було б абсурдно. Дерево — це жива істота, часто непередбачувана, зі своїм темпом життя. Британський художник Девід Неш створив Ясеневий купол (Ash Dome): він так висадив 22 дерева й установив огорожу та підпірки для гілок, щоби вони утворили своєрідний купол. Такий природний храм мав би довести: цінність має не те, що створюється за мить, а те, що дозріває з часом.

Девід Неш прагнув створити довговічну архітектурну конструкцію, яка би пережила його. Він це зробив у 1977 році, а два роки тому дерева почав нищити грибок. Митець вирішив не рятувати свій Ясеневий купол. «Я співпрацював із природою, і це природній процес, тому не буду втручатися у нього».

Про відсутність, яка означує присутність

Марінус Бузем (Marinus Boezem) у 1970-х роках багато працював із темою пам’яті та ландшафту. Одна з найвідоміших його інсталяцій – Сад пам’яті на місці знищеного Собору. По лінії фундаменту він висадив чорні тополі – стрункі, високі дерева, що візуально нагадують свічку, символ жалоби. Зазвичай коли ці дерева досягають певної висоти, вони починають руйнуватися, падають під силою власного тяжіння. Ці тополі виросли до 30 метрів і одна за одною почали падати. Це входило у плани митця: природа відтворила процес створення-руйнування, теж своєрідний перформенс, такий собі реверанс у сторону філософської загадки «If a tree falls in a forest and no one is around to hear it, does it make a sound?».

Водночас це розкрило ще один рівень інсталяції: навколо собору з чорних тополь художник висадив дуби. І коли тополі зруйнувалися, довговічні дуби повторили форму собору, якого вже не було. Така собі присутність через означення відсутності, безіменне називання.

Про турботу про пам’ять

Один із викликів художникам, які у своїх роботах торкаються теми війни, — як не перетворювати військовий меморіал на одну із форм героїзації війни? Щоби він не викликав захоплення війною, не пробуджував адреналін? Дженні Хольцер так підійшла до осмислення цього завдання: вона створила своєрідний Сад пам’яті, Чорний Сад. Здебільшого там росли чорні тюльпани, і лише частинка білих — у пам’ять про жертв політичних репресій і злочинів. Цей пам’ятник нагадував і про солдатів вермахту, які, як і кожна людина, варті пам’яті.

Про дерево, яке вижило

Під руїнами башт-близнюків знайшли один-єдиний уцілілий саджанець дикої груші та поставили завдання його врятувати. Боротьба за це дерево стала боротьбою за надію, спробою повернути собі віру у кращий світ. І дику грушу врятували та висадили у парку Нью-Йорка. Крім того, з’явилася і своєрідна традиція — висилати пагінці дерева у місця трагедій як символ надії та підтримки.

Інсталяції з рослинами, парки пам’яті, ліси на місці концтаборів — усе це разом стало актом переосмислення минулого, проживанням пам’яті, коріння якої сягає вглиб, але яка не зникає, лише трансформується. Не закривати очі на прийдешнє, не впадати у жаль, не застрягати у камінні минулого, а знаходити сили до відродження, подібно брунькам на деревах, які розпускаються щовесни.

 Записала Оксана Грушанська