Водне середовище завжди займатиме особливе місце в сприйнятті як кожної окремої людини, так і цілих культур, що пов’язані із цією поліморфною стихією в силу життєвої необхідності. Спробуємо розібратись, як протягом тисячоліть сприймали великі і малі води попередні культури.

Мономіфічна структура первісних вод та космогонія

Спершу слід узагальнити уявлення про вплив водного середовища на образне і просторове мислення. Відкритий океан можна вважати одним з найбільш глибоко розроблених полісемічних образів загальнолюдської культури: так він водночас виступає символом нескінченності (невичерпної безодні) та одного з розрядів, станів чи рівнів світобудови, символом часу та вічності, пустки та лона життя, вегетативним джерелом та проваллям безодні, населеним простором та прадавнім хаосом, зрештою — областю постійності, сталості та динаміки, метаморфоз. Одним із загальнолюдських універсальних мономіфів є образ первісних вод. Сфера хтонічного включала їх у себе на рівні із «теллуричними» та «террестріальними» зрізами-вимірами в таксономії Мірча Еліаде. [2, с. 13]. Дихотомія прісноводного океану та «вегетативних» вод пов’язана з мотивами живої та мертвої води у фольклорі. У роботі «Еон» К. Г. Юнг [3] розглядав мотив світобудови як просвіту або розрідження первісних вод між нижньою і верхньою (понад небесним склепінням) течіями. У фундаментальній роботі «Міфи народів світу: В 2 томах» подано таке узагальнення: первісні води, співвідносні в архаїці із хаосом, або світовий океан поза впорядкованим космічним простором постає як абстрактний умоглядний принцип, як стихійне начало і наповнений ним простір, як персоніфікація і втілення. [4] Його природа амбівалентна: він відіграє вегетативну функцію, але з тим приховує в глибинах принцип, ворожий до зародження життя, який постає проти космосу і намагається поглинути і увібрати вивільнене назад, втягуючи у безодню та аморфність. [4]

Таксономію водного середовища можна описати так: трансцендентний або пантеїстичний принцип; первісні води (космогонія та космологія); титанічні сили водного хаосу — втілення стихійного буяння; молодше покоління божеств, які повстають та остаточно розділяють небо і води, стримують хтонічні сили водного хаосу; локальні стихійні духи річок, озер, джерел, струмків. У просторово-локальному рівні ця таксономія буде така: первісні води або світовий океан (звісно же, не тотожний нашому розумінню океанів) — моря та архіпелаги, острови — континентальне узбережжя — річки, озера — джерела, струмки — штучні водоймища. Також можна прирівняти рівнинну пустку океану до хори (околичний межипростір, просторіння), а острови, атоли, джерела та інші об’єкти-конкреції — до топосів. У багатьох культурах увесь світ був оповитий титанічним морським змієм — архетипним Уроборосом; у еллінів його заміняв окольний титан Океанос у вигляді ріки, що оточувала усю твердь.

«Дім Енгурри»: Афразійські культури

Афразійське коло культур і цивілізацій, яке захоплювало більш чи менш аридизовані області, які європейці умовно звуть Близьким Сходом, розміщене між Атлантикою, Середземномор’ям і його понтійсько-меотійською периферією на заході, та затоками Індійського океану східніше та південніше.

Іригаційні роботи та боротьба із заболоченням були фундаментальним фактором, який надав оформленності месопотамському вогнищу урбаністичної цивілізації. До сьогодні граничну окремішність (завдяки унікальній та можливо, континуальній гностичній етнорелігійній ідентичності, чим привернули свого часу увагу Борхеса) зберігають мандеї-маадани, яких також називають «болотними арабами Півдня». Конструкція їхнього житла залишається практично незмінною з часів Шумеру і Аккаду.

Для шумерів космогонія почалось з безодні Абзу (Енгурра) — прісноводного хтонічного океану, окрім якого спочатку не було нічого і нікого. Нікого, окрім праматері Намму, в череві якої зародилась світова гора. Одне з найдавніших хтонічних божеств Шумеру, Енмешарра, чиє ім’я перекладається як «володар всіх ме» (ме — сутності речей і явищ) перебував у глибині безодні та був чоловіком Нінмешарри або Ішхарри — астральної богиня, що персоніфікувала сузір’я Скорпіона. Ці божества були батьками демонічної Семірки, яка фігурує і в міфі про Потопну руйнацію. У постмушерському Межиріччі знайдемо персоніфіковану пару — праотця Апсу і праматір Тіамат, яка стане одним з центральним образів вавилонської космогонії:з тіла цієї морської дракониці Мардук виробив твердь, розділивши низ і верх. Для єгиптян роль Абзу відігравав Нун, в якому самозародився Атум, і в якому ж приховується звивистий Апоп — втілення зникаючого буття безодні, змієподібний дух, природа якого була протилежністю впорядкованому і диференційованому космосу та лежала поза розумінням. Якщо вгледітись глибше, то вода та її хвильова природа руху направляли немало образів в семіотиці та мисленні аналогіями у Єгипті. Так приливи і відливи Нілу та близькість Великої Зелені (давньоєгипетська назва моря) не могли не виробити особливий ритм темпоральності та не вплинути на образність єгиптян. Цей бінарний космічний ритм символічно втілений у зеленому кольорі шкіри Усірі (Осиріса) — володаря посмертя і очеретових Полів Іалу, що відповідає кольору квіту, який однак є і кольором розкладу органічних форм, втілюючи дихотомію пророщення і гниття. А саме із гниттям та розкладом образів боровся єгипетський культ за допомогою мумуфікації та субстанцій, що стримували остаточний розклад тлінного матеріального образу померлих правителів і знаті.

Згідно з давнім месопотамським міфом, цивілізацію приніс Оанн — сутність, в образі якої змішались риси людини та риби. Це нагадує про «мудреців»-абгалей, які належали безодні Абзу, та Кулулу—риболюдей та супутників Енкі, що виробили першу цеглу з глини безодні. Месопотамське жрецтво виступало своєрідним поцейбічним відображенням цих сутностей, коли рядилось в рибоподібні одежі. Подібний образ отримав і західносемітський Дагон (Ілу-Даган), спочатку пов’язаний, можливо, із зерном, однак потім став символом, що виражав геній знаменитого фінікійського мореплавства. Пеласги, доахейське населення Європи та один із знаменитих середземноморських «народів моря», осівши в Ханаані дали назву його частині – Палестині. І тут з часом семітизувались, прийнявши зокрема культ Дагона, який співвідносився із морським призванням. Серед «народів моря», які терзали Єгипет, були й тіррени — предки етрусків, пірати-викрадачі Діоніса, хаотичного бога вина.

Шумерська цивілізація пов’язувала свою генезу зокрема з островом Дільмуном (співвідносним із сучасним Бахрейном) і мала тісні зв’язки із урбаністичною цивілізацією долини річки Інд, та в свою чергу приділяла фундаментальну увагу ритуальному омовінню.

У шумеро-аккадському епосі про Більгамеса верховне божество в гніві викликає Потоп та випускає Сімох демонів, які руйнують греблі й міста. Ціллю є знищення людського роду і перетворення його на морську глину, з якої свого часу Енкі звелів Нінмах витворити першу людину. В епосі згадується, що Потоп та буяння демонів були настільки страшними, що молодші боги тулились і скиглили від жаху. Це сильно контрастує зі старозавітнім описом Потопу.

Однак найбільш експресивний виразник водної стихії у західних семітів Ханаану виступає супроводжуваний морським драконом демонічний бог Йамму (Йамм, Ям, «море») — суперник Баала-Хаддада (Балу), втілення водного хаосу, який прагнув повернути до нього світобудову. Угаритський бог-ремісник Кусар-і-Хасіс спочатку виробив морський палац для Йамму, а потім — за велінням Ілу-Дагона, витворив дві палиці, Гонитель та Видаляч, як зброю для Балу, щоб убити загрозливого бога. Цікаво, що в єгиптян Балу в ролі супротивника Йамму суміщений із Сетом, рудоволосим богом чужоземних країн, а в юдеїв Балу в цій боротьбі замістив Ягве. В еллінів Йамму співвіднесений вже із Тіфоном. Тіфон вбиває у двобої Мелькарта, однак той відроджується. Цей Мелькарт походить від фінікійського Мелікерта («градоправителя»), верховного божества Тіру та провідника фінікійської колонізації, що поширилась до Атлантики, за Гераклові стовпи. Елліни переосмислили образ Мелькарта як Геракла, що протистоїть Йамму-Тіфону в Лівії, гине, але відроджується завдяки старанням супутника Іолая. Слід згадати ще одне цікаве cплетіння образів і функцій: демонічний бог Сет допомагав солярному Ра під час переправи хтонічними водами човна протягом дванадцяти годин темряви і мусив стримувати самого Апопа. У той же час, саме Сет як втілення зла, а не «меншого зла», розчленував Осиріса, після чого викинув рештки рибам Нілу. Зокрема це стало підставою сакралізації смерті у водах Нілу, і як відомо, саме такою була за романської доби смерть обожествленного Антиноя. В пошуках решток чоловіка Ісіда рушила в плавання, діставшись фінікійського Біблу, де виявила саркофаг Осиріса, що вріс у дерево.

Середземноморська ойкумена в колі Океаносу

Протягом Бронзової доби оповита міфами мінойська цивілізація острова Крит, зорієнтована на таласократію (морське панування) буквально дихала морем. За колапсу Бронзової доби, на який приблизно припадає закінчення Троянської війни, відбулось дорійське завоювання Балкан і Егеону із залишками змішанної мінойсько-ахейської цивілізації. Після кількасотрічного періоду невідомості, названого в історіографії «Темними віками», Еллада оправилась і сперечалась за успадкування таласократії із іншими мореплавними культурами — карфагенянами (нащадками фінікійців) та етрусками (нащадками тірренів). Таласса (море) також дихає в естетиці та орнаменті Еллади: геометричний орнаментальний меандр був стилізованим відображенням річкового меандру — звивистого вигину русел, а завиток іонійського ордеру нагадує одночасно і баранчик морської піни, і рослинні завитки. Гомерівський епос у частині, присвяченій митарствам Одіссея, став загальною назвою для морських подорожей і пригод взагалі. При цьому задуманий Одіссеєм Троянський кінь також був номінальною жертвою Посейдону, атрибутом якого були коні. Ще за присмерку еллінської культури білих коней скидали як пожертву з кораблів в тому числі у водах Чорного моря.

Універсальним архетипом, частотним у еллінів, виступали Острови Блажених, на яких тіні померлих героїв та напівбогів могли уникнути скорботної долі забуття в царстві тіней. Зокрема таким островом виступав Левкос («білий, сяючий»), нині відомий як Зміїний — згідно з міфами, саме тут опочила тінь Ахіллеса. Піднята з дна тризубом Посейдона Ортігія описувалась як плавучий острів. Окреме місце займала «крайня Туле» (лат. Ultima Thule), згадувана в Периплі Піфея Массаліота. Туле як символ межового об’єкту, що передує трансгресії до позамежного, увійшла в алхімічну герметику, поезію темного романтизму, аріософську езотерику «шляхів лівої руки» Thule-Gesellschaft. Поширеним був мотив джерел: Пегас, джерела Океаносу, які породили Пегаса; за іншим міфом він постає з крові горгони Медузи; Іппокрена, джерело поетичного натхнення. Поліс Атени також пов’язаний із джерелом, вибитим з тверді Посейдоном, який, однак, програв змагання за це місце богині Атені.

Окремим характерним типом вод в еллінській міфології були очисні — так переслідувані духами воздаяння герої-напівбоги еллінів здійснювали паломництва до водних джерел, наділених містичною властивістю знімати з них прокляття. І як не згадати в контексті еллінів про річки Аїдового царства із водами забуття. Характерно, що субстанція крові матеріальних істот була найбільш жаданою для тіней цього царства. Плутарх вважав, що Місяць є провідником цієї сфери, а місячна речовина під управлінням Персефони, дружини Аїда, слугує агентом розкладу та розщеплення тієї частини душі померлих, що відповідала сфері спогадів і сновидінь, ценагадує й про річки забуття в царстві Аїда. Частка душі, дотична розумово-свідомісній сфері Нус, сягає Сонця, звідки випромінюється, повертаючись до Землі для перевтілення через посередництво місячної речовини, яка рефлекторно відбиває сонячне світло. [2, с. 203]

Еллінська генеалогія водних або пов’язаних із водним середовищем сутностей надзвичайно розгалужена. Це титани та персоніфіковані стихійні сили (Океанос, Тефіда, Еврибія, Тавмант, Таласса, Форкій, Кето, Нерей, Бафос, тельхіни), олімпійські теоси (Посейдон) та їхні локальні іпостасі (Кіприда, Понтія, Дельфіній), океаніди (Доріда), німфи (Тетіс або Фетіда), персоніфікації морів (Понт), річкові божества (Ніл, Ахелой), жінки правителів (Бентесікіма — «глибока хвиля»), обожнені люди (Главк), сутності без сталої форми (Протей), чудовиська (Гідра, Скілла і Харидба), морські істоти — напівлюдські (тритони, сирени, гарпії на острові Фінея) та тваринні (гіппокамп), острівні (Каліпсо) та озерні німфи (Тритоніда), нереїди (Амфітрита), духи джерел (наяди). Деякі титани були по-справжньому неосяжними, як на приклад «сивий титан Океан»; у Гекатея, на проекції ойкумени, можна побачили колобіжний рух річки Океанос, яка водночас і була тілом цього титана. З водним середовищем пов’язано багато людських персонажів та героїв-напівбогів, які отримали своє місце в міфографічному корпусі: Аргонавти, Одісей, Девкаліон, Европа (викрадена Зевсом з Фінікії), Ікар, напівісторичні правителі (Дідона, засновниця Карфагену). А також цілі народи: окрім історичних фінікійців, які фігурують в епічній творчості еллінів, це також атланти, гомерівські феаки з їхніми автоматизованими кораблями, які дали нам поняття «кібернетики». У морях та у заморських краях пролягали землі блажених (лотофаги) та диких народів (лестригони). Цей мотив антиподів на космологічному рівні породив концепцію Антихтоносу — полярної, протилежної тверді. У свою чергу еллінська натурфілософія, що прийшла на зміну міфоцентризму, виробила власні оригінальні підходи до водної стихії. У знаменитих пошуках першоначала-архе еллінськими філософами Фалес Мілетський дійшов до висновку, що вода і являє собою першоматерію, заклавши цим основи гілозоїзму. А в сакральній геометрії платонових тіл обтічний ікосаедр виступав елементарною часткою води.

Згадуючи римлян, слід підкреслити специфічну форму їхнього культу: пантеїзм, евокація та переманювання і навіть шантажування богів — у своїх прокляттях іменем «семи зірок» [6, c. 137], римляни погрожували навіть муміям в склепі Осиріса (!), яким обіцяли викинути їхні рештки в Тибр. [6, c. 138]) Тому окрім інкорпорації багатьох середземноморських божеств, цей синкретизм втягнув в себе безліч і афразійських, часто вже змішаних сутностей. Так, зокрема Портун походить від рятівника потопаючих Мелікерта Палемона. У римлян, відомих акведуками та термами, був не лише Фонт, бог фонтанів та син Януса, але навіть персоніфіковані божества каналізаційної системи (Клоаціна) та нечистот і підживлення землі добривами — Стерквілін. Щодо специфічних розваг, то в Колізеї римляни не соромились розігрувати справжні «морські» вистави та відтворювати цілі баталії. Цікаво, що хоча римські полководці постійно боролись із засиллям піратів в Середземномор’ї, саме через вплив кілікійських піратів у Pax Romana почав поширюватись мітраїзм — одна з найбільш впливових релігійних систем пізньої античності. Завершуючи огляд середземноморського погляду на стихію води, слід нагадати про геніальне прозріння Сенеки в трагедії «Медея» в перекладі російською мовою С. А. Ошєрова:

«Но смирились теперь моря и любой Приемлют закон, и не нужен Арго,
Что был слажен самой Паллады рукой,
Славный веслами челн, несущий царей: Любая баржа повсюду плывет,
Нигде никаких нет больше границ,
На новой встают земле города,
Ничто па своих не оставил местах Мир, открытый путям,
Индийцев поит студеный Араке,
Из Рейна перс и Альбиса пьет,
Пролетят века, и наступит срок,
Когда мира предел разомкнет Океан,
Широко простор распахнется земной
И Тефия нам явит новый свет,
И не Фула тогда будет краем земли».

Автор: Кирило Степанян


Використана література та джерела:

  1. Мир географии. – М.: Мысль, 1984. c. 47.
    2. Элиаде М. Трактат з історії релігій, Дух і Літера, 2016.
  2. Юнг К. Г. Еон.
  3. Мифы народов мира: В 2 томах, 1980-1982.
  4. Анун Р., Шейд Дж. Цивилизация Древнего Рима. – М.: Астрель – АСТ, 2004. / Свидетельства и документы.
  5. Сенека Л. А., Трагедии. – М.: Наука, 1983.
  6. Грейвс Р. Мифы Древней Греции.
  7. Contra vim mortis non est medicamen in hortis / In Rebus