Цей багаторазово відтворюваний архетип існує ось уже кілька століть. Він ґрунтується насамперед на збірці й перекладі казок «Тисячі й однієї ночі» XVIII століття, хоча й увібрав у себе домодерні уявлення і розповіді очевидців, що побували в Східному Середземномор’ї в добу «Хрестових походів». Давайте розглянемо, як саме цей образ збагатив культуру Заходу.

«Східне місто», розташоване посеред гарячих пустель, стало згодом центральним архетипом в уявленні «модерного» європейця про Схід. Це місце контрастів, де іслам і суфійська містика переплетені з проявами магії та артефактами минулих епох. Там невичерпні багатства і розкіш існують поруч з безпросвітною бідністю, а нестерпна вулична спека –– з гармонійним простором, оточеним прохолодними орнаментованими керамічними плитами. Там можуть статися справді дивовижні події.

Мода на орієнталізм

Як уже було згадано, ключовою подією стало французьке видання у XVIII столітті оповідей «Тисячі і однієї ночі». У ньому висловлені міфи і мрії мусульманського світу про екзотичні краї та міста. Саме ця барвиста збірка казок і легендарних описів породило образ міста, казково багатого товарами з усіх куточків світу, з таємничім життям нетрів і тінню сяючих мечетей і палаців. Місця, сповненого неявних істин і таємниць, скарбниць і артефактів Джагілії –– язичницької доби.

XVIII століття пробудило цікавість не лише до «готицизму» (згадаємо Фонгілльське абатство, воно ж «Бекфордова примха/забаганка»), а й до сфери романтичного, таємниче зникаючого в глибині часу і простору. Таким чином «Схід» отримав власний вимір у романтичному «готицизмі», втіленням якого ставали чи то містичні жахи ближнього «орієнтального» простору, чи сповнена духами Східна Азія. Тож мода на все «орієнтальне» мала широкий контекст і аж ніяк не обмежувалася «близькосхідно-левантійським» культурним простором.

Образ багатоликого Сходу влився в канон «темного романтизму» (готицизму) як Oriental Tale of Terror. Саме «арабський Схід» або «Схід арабських ночей» став найближчим антиподом європейця: світ навиворіт, який багато в чому компенсує наш своїм екзотизмом, але водночас невловимо подібний до нього.

Картина Жана-Леона Жерома «Заклинач змій», (1880)

Нагадаємо, що критичному аналізу європоцентричного орієнталізму (в широкому розумінні) присвячена робота Едварда Саїда «Орієнталізм». Пізніше її критично розбирав британський медієвіст і сходознавець Роберт Грем Ірвін [1]. Цей постмодерністський літератор продовжив традиції Oriental Tale of Terror у своєму романі «Арабський кошмар» і повісті «Молитовні подушки з плоті».

Архетип «Східного міста»

А тепер повернемося безпосередньо до збірного образу мусульманських міст, що виник з марень «Тисячі й однієї ночі».

Ці міста, розділені пустищами, –– «Вавилонське стовпотворіння» живе, багатолюдне, базарне, низове. Вихідна локація відтінена законами палацу, куди також проникає «низове» карнавальне начало в «Халіфі на годину». Звідти оповідь переміщується до загублених світів, де відбуваються містерії й дива, де зустрічаються архаїчні демонічні жахи. Трикстер, чи то пірат-авантюрист, чи то хитрун-злодюжка, стає одним з центральних архетипів такого роду оповідей.

Картина Пітера Брейгеля Старшого «Вавилонська вежа», (1563)

На ринках Міста можна придбати ледь не ціле царство. Будь-хто може зустріти в таверні перевдягненого халіфа або сам стати «халіфом на годину», відтворивши описаний Джеймсом Джорджем Фрезером вавилонський обряд. Сили, що належать до аморфних, хаотичних і гротескних нижчих сфер світобудови (чи то іранський «маг», чи нелюдські духи) плетуть свої сплети просто в палацах. Повітря просякле магією печатей Соломона (Сулеймана), легендарного повелителя й полонителя духів.

Знайомлячися з інтертекстом «Ночей», який охоплює багато цивілізацій і епох, помічаємо дуже важливу деталь: цивілізація, яка зібрала для нас ці оповіді, сама марила потаємними екзотичними містами. Вони не завжди були арабськими, а, наприклад, елліністичними або еллінізованими, такими, що увібрали в себе кілька культурних течій і цивілізаційних пластів. До прикладу, «Повість про мідне місто» (567–568 ночі) описує знайдені взятими з реальної історії персонажами, шейхом та еміром, загадкового міста, оздобленого металами й коштовностями. Його письмена еллінською сповіщають про тлінність і минущість буття.

Але повернімося до «метрополії». «Тут можливе все» –– саме таким «східне Місто» увійшло до культурної уяви Заходу. Як Сіндбад мандрує в пошуках дивовижного, так читач потрапляє до Багдаду або Самарри в пошуках свідчень доби, що минає, артефактів Джагілії – домусульманського стану буття в язичництві, світі магії і дива.

Портове місто Півдня

Архетип міста, яке вважається екзотичним і сповненим див, навіть якщо близьке географічно, в культурному плані обов’язково стає плавильним казаном. Так архетип «міста див» розширюється до архетипів «місто-порт» або «місто Півдня». Це численні прибережні міста з теплим кліматом, відкриті до заморських віянь і тому на особливий лад космополітичні.

Гравюри Карло Боссолі, (1830)

Міркування про «середземноморскість» Нового Орлеана можна знайти у відомому романі «Змова бовдурів» Джона Кеннеді Тула. Про Одесу –– у розгляді літературного міфу міст Аркадієм Штипелем. Тут вона постає як збірний образ торгового й портового, різноплемінного і багатомовного міста, яке виробило риси практичності й недовірливості поряд зі своєрідним соліпсизмом [2].

Крізь призму підходу Рустама Рахматулліна (метафізика міст) Штипель визначає Одесу так: тут, у декораціях «Тисячі й однієї ночі», може відбутися що завгодно (скажімо, з вод Понту підніметься ґолем). Зазначимо, що з Чорного моря може з’явитись і, до прикладу, створений з каменю хетський велетень Уллікумі, або ж ґолем як у «Покривалі для Аваддона» Марії Галіної. Втім, хибкість зрештою унеможливлює метафізичні наслідки: усе повертається на кола свої, не змінюючи суті цього архетипного міста і його мешканців.

Врешті, Аркадій Штипель протиставляє Київ і Одесу. «Осьовий» Київ, де жодні події не порушують глибинних основ самого Міста, і Одеса, де «все може статися», оскільки її первісна суть –– різноманітність. На завершення він наводить приклад з «Записників» (1936–1937 роки) Іллі Ільфа [3]. Легіон з 15 тисяч солдатів переправився через Прут і зайняв Одесу. Римляни не дивуються електричному освітленню, адже в Персії вони бачили й не такі дива (але буфетів мінеральних вод ніхто не бачив «навіть у східних походах»). Одесити ж сприймають події як належне.

Репрезентація в популярній культурі

Звернення до теми загублених і/або зачарованих міст, залишених зниклими в пісках цивілізаціями поруч із багатолюдними поселеннями Ісламського світу, –– один із найчастіше відтворюваних нашою культурою образів Сходу. Давні греки описували загадковий Убар, нині ж це популярний у творах культури Ірам (наприклад у «Гіві і Шендеровічі» Марії Галіної). Але міський Схід – це завжди щось більше, ніж ісламський пласт урбанізації.

Також завдяки міфотворчості Говарда Філіпса Лавкрафта і його послідовників неодноразово постає образ пустелі Руб ель-Халі або Пустої Чверті. Це символічне місце, де приховані шляхи в іншобуття, яке здається «порожнечею» через відмінність від нашої реальності.

Картина Жана-Леона Жерома «Молитва в пустелі», (1864)

Тема нестерпної розпеченої порожнечі, а також екстатичного переддвер’я містичного стану «розчинення» переноситься і на простори Магрибських пустель і міст. Про це оповідають «Чума» Альберта Камю, «Дім павука» Пола Боулза, «Алжирські таємниці» Роберта Грема Ірвіна. Цей настрій також передають фільми «Виживуть лише коханці» Джима Джармуша, «Вам телефонує Ґрадіва» Алена Роб-Ґріє і «Професія: Репортер» Мікеланджело Антоніоні. Тим же, хто в повноті хотів би перейнятися цим переживанням магрибськї туги можна порекомендувати «Під покровом небес» (1990) Бернардо Бертолуччі по книзі Пола Боулза.

Цікаво, що риси ісламської цивілізації проникли і нашарувалися на віддалені сфери й вузли взаємодії культур. Це проявляється, наприклад, у схожості піренейських і латиноамериканських міст з мавританськими.

Обриси міст з високими мінаретами отримують багато еклектичних поселень і держав у так званому pulp fiction, особливо у зразках, що належать до фентезі та космоопери. Іноді це може бути варіація з мотивами ромейсько-османської архітектури: більш приземкуваті куполи базилік і голчасті мінарети Сінана. Захід не менше захоплений образом Константинополя, але це вже інша тема.

«Індо-сарацинський» і псевдомавританський стиль з ірансько-центральноазійськиими нотками тимурідського Турану (держава Тамерлана і його нащадків) захопив у свою орбіту найрізноманітніші простори, зокрема й синагоги.

Ще одна експлуатована тема –– ісмаїліти й асасини з архетипним ватажком Гірським Старцем. З’являються вони навіть у всесвіті Бетмена, де один з найнебезпечніших його супротивників, невловимий очільник «ліги тіней», Рас аль-Гуль — «Голова Жаху» або «Голова гуля» (можливо, це посилання до подвійної затемненої зірки Алголь). До речі, незважаючи на первісно жіночій рід автентичних міфологічних гулів, після Лавкрафта вони стали не тільки частиною «цвинтарного» фольклору, а й стандартними мешканцями багатьох фентезійних світів.

Окремим відгалуженням «орієнталізму» служить крутійський роман у антуражі «Тисячі й однієї ночі»: диснеївський «Аладдін», цикл про Сіндбада літератора Крейга Шоу Гарднера, і навіть фольклор, очікувано популярний у пострадянському просторі, — від анекдотів про Ходжу Насреддіна до белетристики.

Значно менш розмежовані арабський та іранський (так само як арабський і берберський для Магрибу) компоненти цивілізації Халіфату. Зазвичай або наділяють персонажів іранського походження функцією мага (а маги –– первісно одне з мідійських племен, обране потім священнослужителями зороастрійського культу), або ж витісняють ісламський пласт і віддають фентезійну Персію у владу зороастрійського або навіть маніхейського дуалізму, як у «Принці Персії».

Картина Жана-Леона Жерома «Арнаут и його собака», (1882)

Генрі Лайон Олді у постмодерністському фентезі-творі «Я візьму сам» найбільш вдало відобразив цивілізаційні особливості переплетіння Мусульманського та Іранського світів. Йдеться про історію бедуїна-поета, що став правителем у зачаклованому стародавніми чарами девів іранському шахстві. Його переслідувала надприродна благодать шахіншахів –– фарно (хварно), персоніфікована в подобі барана.

Особливого розвитку тема загадок і суперечливої в повсякденній практиці ісламізованої цивілізації набуває в традиціях декадентського романтизму, лабіринтного роману-скриньки й у руслі постмодернізму. А саме у романах Вільяма Бекфорда («Ватек»), Яна Потоцького («Сарагоський рукопис»), циклах Лавкрафта (інспірований ним міжавторський літературний міф), сценарії Пауло Коельо «Легенда: таємниця Аламута», в «Арабському кошмарі» й «Молитовних подушках з плоті» Ірвіна. У зв’язку з цим часто з’являються декадентські мотиви розбещення норовів і святенництва, прихованих за ширмою добропорядності (Бекфорд і Потоцький, Пазоліні й Ірвін).

Образ «механічного турка» (він зустрічається також у Ернеста Гофмана в Серапіоновім циклі) цікаво поєднував новоявлену механістичну добу й орієнтальний екзотизм з науковими і магічними дивами.

Менше, ніж цей близький пересиченому декадентові екзотизм, представлене глибоке переживання філософії і світоглядної естетики Сходу, яке можна побачити у фільмі Роберто Беніньї «Тигр і сніг». Найбільш компактне, але містке, на наш погляд, вираження цього переживання належить літератору Гаю Геврієлу Кею в описі див, навіяних аль-Андалуською Альгамброю і її мукарнами (стільниковими склепіннями): «Краса, що ранить серце».

Текст: Кирило Степанян

Обкладинка: Катерина Цвентух
Переклад з російської: Міла Кац


Джерела:

[1] Robert Graham Irwin. Dangerous Knowledge: Orientalism and its Discontents

[2] Штыпель А. Гений места // Реальность фантастики. № 07 (11), 2004.

[3] Там же. С. 178-180.

4. Кардини Ф. Европа и ислам: История непонимания.

5. Саид Э. Ориентализм.