Простір пластичний — він може ламатися, розширюватися чи звужуватися — словом, змінюватися. Київський митець Антон Логов впливає на середовище інсталяціями. Проте й простір впливає на його роботи. Про ці зв’язки, про наміри втручання й те, чому інсталяція — дзеркало реальності, ми й поговорили із паном Антоном.
Художник Анон Логов працює із живописом, перформансом, відеоартом та інсталяцією. Минулого року переміг у конкурсі молодих митців Objects Art Prize. Народився в Роздільній Одеської області, мешкає в Києві. Закінчив Одеське художнє училище ім. М. Грекова та Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Антон — активний учасник виставок в Україні та за кордоном, роботи показували у галереї Saatchi (Лондон), виставковому центрі Litexpo (Вільнюс), Національному музеї в Тбілісі, галереях Zenko Foundation (Київ), Invogue#Art (Одеса), «Я галереї» (Київ і Дніпро) та інших.
— Тривалий час стежу за вашою творчістю. Причинком до того, аби поговорити, стала ваша інсталяція (точніше її фото) у парку сучасної української скульптури на Львівщині. Щось приголомшливе є у контрасті безкрайнього простору та геометричних форм, синього неба та червоних ліній. Як місце впливає на те, якою буде інсталяція?
— Скульптура, про котру ви говорите, — «Дерева життя». Я був одним із перших, хто створив об’єкт для Park 3020. Перед тим, як братися за проєкт, провів тиждень в Edem Resort, на території якого розташований парк. Це був тиждень спілкування із британськими та українськими експертами сучасного мистецтва, скульпторами, мистецтвознавцями, та головне — за цей час я відчув місце. Тоді парк ще не відкрили, його територія була первозданна. Саме ця первозданність ландшафту зачепила мене та повернула в дитинство. Я гостро відчув: висока трава, літо, вітерець — і я маленький стою серед величезного безкрайнього поля. Одразу з’явився образ дерев. У дитинстві майже щоліта приїздив у село в Одеській області до бабусі з дідусем. Дерева тоді здавалися мені велетнями, що перемовляються.
Усе зійшлося: спогади, відчуття місцевості та моя творчість. Я практично одразу уявив роботу. То мав бути будинок, крізь який ростуть дерева, долаючи перешкоди, кордони й стереотипи. Вибрав помаранчевий колір, колір дзену та сонця.
Фото Ольги Касянюк
— І питання від зворотного — як інсталяція впливає на простір? На його сприйняття, його значення, емоційне забарвлення…
— Так, зворотний зв’язок є. По-перше, в цьому безлюдному ландшафті з’явилися дерева. По-друге, мої дерева поєднали небо та землю. Колір цих дерев не змінюється впродовж року, проте його сприйняття залежить від багатьох факторів. І по-третє, цей об’єкт — потужний кольоровий акцент, або й точка відліку ери 3020.
І все ж головний — глядач. Саме через його сприйняття твір передає послання світові. Глядач є камертоном твору, тим, що задає масштаб скульптури: біля «Дерев життя» він і сам стає помітнішим.
— Для чого втручатися у пустоту та заповнювати її об’єктами?
— Аби розповісти історію та акцентувати на головному. Створення скульптури та інсталяції схоже на сповідь, бо ти повністю довіряєш простору свої думки й відчуття. Моє основне завдання в Park3020 полягало в тому, щоби пустота не «з’їла» скульптуру. Мабуть, це схоже на творення світу, або, початок малювання на чистому полотні. Тут важлива точність. У парку поєднав мистецтво та природу — з’явилася гармонія.
— Інсталяція — динамічніший засіб впливу, ніж картина. Якщо глядач може оминути картину, то ігнорувати просторові об’єкти не вийде — їх як мінімум треба обійти. Що ви думаєте власне про зміну траєкторії маршруту, напряму руху як виражальний засіб? Здається, ще антики відзначали, що прогулянка чи не найкращий час і стан для рефлексій.
— Я дуже люблю ходити пішки та гуляти, особливо з цікавими співрозмовниками. Колись у Версальському парку із артменеджером Павлом Гудімовим і діджитал-експертом Ярославом Ведмідем оглядали величезну інсталяцію — водоспад Олафура Еліассона. Ми проходили повз акуратно підстрижені газони, чули уривки розмов про мистецтво, нас минали люди з морозивом. Ідеальна, майже рафінована картинка. Контраст штучного фонтану та живих розмов підкреслював абсурд того, що відбувалося. Від реальності не втечеш — вона створює кордони та рамки, задає парадигму та систему координат. Реальність довершена і художник не повинен змагатися з нею, проте може доповнити її.
— Мабуть, інсталяція, той штиб мистецтва, котрий дуже щільно лягає на сучасне життя — мінливий, часто скроєний із фрагментів уже знайомого (і йдеться як про відсилання до класиків, так і до матеріалів ready made). Але то мої міркування. А що ви думаєте?
— Я користуюся інсталяцією, щоби проявити світ у нових формах. Працюю з часом, використовуючи ready-made предмети різних епох: початку й середини минулого сторіччя, радянської та пострадянської доби — вплітаю їх у сучасність, апелюючи до майбутнього.
— Мені запам’яталося дерево гуцульської хати середини минулого століття для роботи «Реінкарнація» в проєкті «Тіні Забутих Предків. Виставка».
— Я концептуальний художник і для мене важлива історія. Ще в дитинстві грав я у концептуальну гру — був водієм автобуса. Будував його із лавок, стільців та різного мотлоху. Я завжди прив’язаний до історії предмета: чи то хата в «Тінях…», чи промислові палети, чи сіно. Кожен матеріал не випадковий. Особливо цікаво поєднувати предмети, з різною фактурою, текстурою та змістом. Так передаю еклектику світу і його калейдоскопічність. Зі змішування постає нова реальність — футуристична й фантазійна.
— А як для себе ви формулюєте значення інсталяції, того, з чого вона складається?
— Інсталяція — це режисура реальності. Це те, що ми готові побачити, те, що пережили, або згадали. Чи не всі мої роботи про такі відчуття. Ця мистецька форма близька до кіно, або театру. Вона складається з ілюзій та апелює до них.
— Деякі інсталяції, так мені здається, показують умовність простору. Ось хоча б ваші роботи за мотивами фільму «Польоти уві сні та наяву», надто моя улюблена — із гілкою, котра зависла над дзеркалом, таким собі зворотним простором. А наскільки вам близьке те, що описала?
— Так, простір плоский. Завдяки різним об’єктам і наповненням він набуває об’єму.
У випадку з деревом у проєкті «Польоти уві сні та наяву. Виставка» простір ламається, або розширюється. Ця інсталяція називається «Спрага» — вона апелює до пошуків себе через відбивання у дзеркалі. Саме у відображенні й існує справжня реальність.
Фото Ольги Касянюк
— Оця підвішеність, повітряність, позірна нестабільність, динамічність, так мені здається, характерна для багатьох ваших робіт.
— Це точно. Простір і час — аспекти, що формують мої роботи. Все нестабільне й гнучке — живе, змінюється та вдосконалюється. В інсталяціях я фіксую динамічні фази. Мої інсталяції близькі до життя, де все швидко змінюється, росте, трансформується, або зникає назавжди. Деякі роботи створюю чи не для одноденного показу. Потім або трансформую їх в інші твори, або вони зникають.
— В одному з інтерв’ю ви мовили, що в дитинстві хотіли бути хірургом. А в розповіді про серію «Гео-урбанізм» сказали: «Земля перетворюється на геометрію. Розкласти реальність на фрагменти й заново скласти». І здається, це працює із інсталяціями. Але скажіть — навіщо розкладати й збирати речі?
— Отже, так і сталося. Я препарую реальність, яка іноді докучає одноманітністю, а іноді заважає деструктивністю. Буває, реальності байдуже до мене, а мені до неї. І тоді, мабуть, й твориться нова реальність. Для мене важливим є експеримент. Експериментуючи із сенсами та матеріалами, я пізнаю світ та отримую незабутній досвід.
Фото Ольги Касянюк
— І наостанок. Інсталяція творить центр простору, згуртовує його навколо себе. Таке собі впорядковування постмодерного хаосу. Тож, як думаєте, можна використовувати інсталяції в цілком собі прикладних цілях — ось як графіті зменшують соціальні напруження? Чи може, просто для стимуляції рефлексивної діяльності?
— Думаю, для того я й творю, щоби глядач рефлексував. Важливо, щоби ці роздуми відбувалися природно. Знаю, що для багатьох мої роботи — мистецька терапія, і я щасливий з того.
Бесідувала Анна Золотнюк
