Впродовж багатьох епох розвиток перукарського мистецтва запроваджував свої уявлення про красу і культуру, певні особливості, викликані розмаїттям смаків та звичок. Тому перукарське мистецтво — свого роду дзеркало епохи і культури та посідає належне місце в переліку найбільш впливових елементів моди в межах експресивного, декоративного або утилітарного дизайну.

Починаючи з прадавніх часів людина почала використовувати перукарські процедури — підрізати волосся кременевим лезом, скручувати в пучки і плести коси. Якщо в першій урбанізованій цивілізації, Шумері, чоловіки голили бороди та голову, то чоловіче населення Єгипту носило штучні бороди на поголеному підборідді у формі заплетених кіс, скручених рядами, плоскі у формі кубика, прямокутника тощо. З приходом семітів, а згодом іранців до Месопотамії бороду почали носити не лише правителі. Спекотний клімат цих регіонів вимагав особливої гігієни, і, до прикладу, єгиптяни не просто голились, але й носили перуки. Для знатних виготовлялися перуки з натурального волосся, для бідних — з овечої вовни, пташиного пір’я, кінського волосся тощо. Вони визначали і станову приналежність: фараони носили об’ємні перуки; воїни та землевласники — малі і круглі, а раби — шапочки з полотна. Єгиптяни прикрашали волосся завивкою та фарбуванням, завивали пасма на дерев’яні патички, змочуючи багнистою рідиною, яку потім зчищали. Колір перук був чорним або темно-коричневим, хоча, як помітно з зображень, зустрічались сині та навіть помаранчеві перуки. Археологи вважають, що перше зображення перуки відноситься приблизно до 2600-х років до н. е. Діти в Єгипті носили особливий «юнацький локон»: хлопчики з боків голови, а дівчатка — на тімені.

В Елладі за класичної доби перукарством займались раби, кожен з яких був спеціалістом у своїй справі: завивці, зачісці, фарбуванні. Раби-перукарі повинні були дотримуватись правил гармонії; перукаря карали, якщо він порушував пропорції або невдало виконував певні операції. У V столітті до н. е. чоловічі зачіски стають акуратними, з короткого підстриженого волосся із завитими локонами, кільцеподібними, спіральними, трубчастими. А до цього зачіски складались із кіс, заплетених за вухами і укладених на голові кільцем. «Грецький вузол» — зачіска на прямий проділ із завитого волосся, яке спускали на чоло, на щоки і піднімали на потилицю, скручували у вузол, закріплювали шпильками. Прикрашали голову сіткою із золочених шнурів, калафом (короною) або діадемою. Перукарі користувались щипцями, які називали каламіс, звідки назва перукарів в Елладі — каламістри. Перші чоловічі перукарі в перших перукарнях стригли волосся та бороди, а крім того вели світські бесіди. Однак з розвитком еллінізму мода на носіння борід поступово відійшла на деякий час. А вже з першого століття до н. е. мистецтво виготовлення перук в Елліністичному світі стало настільки майстерним, що елліни почали експортувати їх до інших країн. Крім того, саме в цей час у Єгипті вже відбулося злиття елліністичної та єгипетської культур. У місті Капуя було налагоджено виробництво косметики та парфумерії: гриму, помади, есенцій.

Колісничі-курети на мінойсько-ахейській фресці

У Римі наслідували еллінів, носили перуки та користувалися волосяними накладками. Згодом створили свій стиль із модними високими жіночими зачісками в кілька ярусів, для яких використовували каркаси з дроту, різноманітні укріплення — локони кріпили до каркасу у вигляді своєрідного півмісяця над чолом, а заплетені косички на потилиці вкладалися у вигляді кошика. Модним було кілька разів на день змінювати зачіску. Патриціанки носили зачіску «тутулус», що кріпилася на рамі й прикрашалася шапочкою-конусом. Нареченим споруджували зачіску з шести кіс, укладених навколо голови із червоною стрічкою, а зверху кріпили жовту фату, іноді заміняючи її яскравою хусткою також жовтого кольору. Від природи римлянки мали темне волосся, і законом не дозволялося змінювати його колір. А жінки з лупанаріїв вибілювали своє волосся.

Kipasis та tonsores — так називали рабів, які робили зачіски: стригли серповидними бритвами волосся, мили його в ароматичних розчинах, завивали металевими стержнями. Відомі в той період космети — раби, що безпосередньо прикрашали обличчя і тіло: білили обличчя, підводили повіки сажею, вуста підфарбовували червоним вином або рослинною фарбою, яку видобували з фукусу.

В Імперії законодавцями мод були імператори, зачіски називали їхніми іменами. З часом елементи «варварського» стилю проникали в римську моду, особливо в кризову добу, коли все більше імператорів походили не з Італії. Багато правителів почали вводити в моду бороди, бакенбарди тощо. Бороди носили Нерон (він мав прізвисько Агенобарб, тобто «рудобородий»), Марк Аврелій, Коммод, Каракалла. Римляни навіть Александра Великого зобразили із бакенбардами на всесвітньо відомій помпейській мозаїці. У свою чергу імператор Юліан Відступник відзначився таким твором, як «Місапогон» — «Ворог бороди».

Александр Великий. Помпейська мозаїка

Чоловіки з «варварських» народів за межами імперських кордонів часто носили довге волосся, бороди та коси, а кельти довгий час культивували вислі вуса без бороди. Члени воїнського союзу гесатів, які виходили на поле боя без обладунків, вибілювали своє волосся та надавали йому вигляду піднятих дибки пасом.

У Китаї та Японії у давні часи виготовляли спеціальні підпорки з картону або підкладали невеличкі подушки, що підтримували волосся і надавали йому пишності, потім змащували різноманітними смолами або білком яєць. У Китаї покровителем перукарського мистецтва та ремесла вважали Ло-цзу-да-сянь, котрий за легендою був учнем Лао-цзи (IV–V століття до н. е.). На Заході склалося уявлення, що для багатьох китайців характерним було носіння коси, однак це не більше ніж стереотип: спочатку ця мода кочових народів Степу була під забороною для китайців і вважалась «варварською». Однак із захопленням ними Китаю коси періодично поширювалися на території Піднебесної. Народ тоба (табгачі), що носив коси на тунгуський манер, засновники династії IV–VI століть, вже 495 року заборонив їх носіння. За останньої, цього разу маньчжурської династії Цин, яка проіснувала до ХХ століття, була поширена коса бянь-фа, що і породило згаданий стереотип. У Японії довгий час самураї зав’язували волосся у тугий вузол та вибривали чоло. Навіть металеві заколки тут перетворили на зброю у формі заколок-стилетів — такі ж використовували зокрема жінки.

На Заході чоловіки часто носили бороди, які завивали штопороподібно, довершуючи кільцями. Лицарі ділили бороду на два пасма, кожне з яких переплітали золотим шнуром. Ченці вистригали на голові тонзуру — невелике коло на верхівці, прикривали її невеличкою шапочкою. Кілька імператорів отримали прізвисько Барбаросса, що вказувало на престиж бороди серед монархів. Відомим також є скандинавсько-англійський правитель X–XI століть Свен Вилобородий. Мода на бороди була поширена і серед піратів, як мусульманських (найвідомішим з яких є Хайр ад-Дін Барбаросса) так і європейських (Едвард Тіч «Чорна Борода», відомий зокрема й тим, що підпалював ґніт на своєму капелюсі).

Дюрер. Автопортрети 1498 та 1500 рр.

У жінок за доби Середньовіччя волосся було довгим, розпускалось на спині легкими скрученими пасмами, пізніше дівчата плели коси від скронь та верхівки голови з трьох та більше пасом. Частіше середньовічні жінки ховали волосся під накидкою. Готична мода особливо наполягала на вибриванні брів та прихованні волосся, довершуючи образ високим лобом. Гребінці виготовляли з дерева або слонової кістки і навіть золота з інкрустаціями, що могли відображати міфологічні та легендарні мотиви. Щітки ж виготовляли зі свинячої щетини та голок їжака.

У містах бродячі цирульники зі стільцями на шиї та ящичком для інструментів викликали вуличний ажіотаж і там же обслуговували клієнтів, ще й оповідаючи байки. Об’єднані у ремісничі цехи гербом мали мідну миску із мильною піною. Вони надавали також хірургічні послуги: виривали зуби, лікували переломи та рани, робили кровопускання. До речі, на українських теренах їх називали костоправами: після навчання, що тривало 3–4 роки, вони ставали хірургами, об’єднувались у цехи на чолі з майстрами.

За ренесансної доби цирульники отримали право носити зброю, їм дозволяли носити пов’язку із вишитим гербом, яку іноді використовували для затискання артерій. Цеховою емблемою була сорока.

Чоловічі зачіски у цю епоху були майже однакові: завиті локони, що сягали плечей, відрізнялися здебільшого формою завивки — хвилеподібною, крученою тощо. Верхівка голови з тим залишалась гладкою.

Жінки перестали ховати довге волосся під головними уборами і наслідували античним зачіскам, дедалі більш декоративним, вишуканим і складним за комбінацією, як наприклад, так звана «флорентійська коса» — прямий проділ, волосся зачесане на щоки, заплетене у косу, яка прикрашалась стрічками, намистом і вкладалась у сітчастий або шкіряний футляр із китицею.

У Венеції жінки захоплювались освітленням волосся і навіть годинами висиджували на дахах у спеціальних будівлях, випалюючи на сонці змочене спеціальним розчином волосся. Фарби для нього трималися у цеховій таємниці.

Якоб де Гейн

За перехідної доби, в проміжку між пізнім Ренесансом та раннім бароко виключно модними були «еспаньйолки», названі так на честь іспанців, законодавців моди на межі XVI–XVII століть — піку могутності їхньої колоніальної імперії в обох півкулях.

За розвинутої доби бароко, починаючи з років правління монарха Луї XIII, поширилась мода на пишні перуки. Протягом 1600-х років усталилась форма перуки-аллонж з довгими локонами, яка надовго стала визначальною в стилі доби. Зачіски виготовляли перукарі-куафери, яких навчали перукарському мистецтву в Академії, заснованій монаршим куафером Луї XV метром Легро. Інша французька назва майстрів з виготовлення перук — постижери. З другої половини XVII століття вони оселились в Берліні, де налагодили виготовлення перук. А в 1700-і роки закріпилась німецька назва Perückenmacher, що дослівно означає «майстер перук». Навіть сьогодні судді деяких країн Британської Співдружності вдягають на засідання церемоніальний аллонж.

Аллонж

На противагу цій придворній моді «кавалерів»-роялістів за часів Англійської революції XVII століття пуританські повстанці виробили сувору контрмоду «круглоголових» (roundheads), названих так за утилітарну коротку стрижку. Так само відмінна мода була поширена в Східній Європі, зокрема слід згадати «сарматський» стиль шляхти Речі Посполитої та чуби-оселедці запорозького козацтва. Показовим для динамічної зміни та конкуренції мод є стиль Яна II Казимира (1648–1668) та Яна III Собеського (1674–1696).

У Франції фаворитка Луї XIV Анжеліка де Руссіль-Фонтанж під час полювання підв’язала мереживною стрічкою волосся, коли воно розвіялось — так виникла модна зачіска «а-ля фонтанж». За допомогою каркасів вибудовувались цілі «мікроархітектурні» композиції найхимерніших форм. Модниці зводили на голові міні-сади із деревами, пейзажі, опудала птахів, скульптурні композиції і широко відомі кораблі-фрегати. Цю моду ввела королева Марія-Антуанетта, хоча раніше макети галер можна було бачити на мішкоподібних головних уборах османських яничар.

Чоловічі зачіски також вкладалися буклями, сягаючи плечей. Поширилась мода на сивий колір перук (як чоловічих, так і жіночих), а за доби Вольтера деякі перуки були вже не попільно-сірими. а буквально сяяли білизною.

Романтизм та ампір поклали кінець цим химерним фантазмам рококо. Поширення набули зачіски а-ля Клеопатра, імітації зачісок еллінів та римлян — зокрема повернулась мода на бакенбарди. Зачіски стали більш комфортними. Волосся здебільшого ділилось на прямий проділ, по боках обличчя вкладалися локони різноманітних видів, збиралося на потилиці: основним елементом був шиньйон або конусоподібний каркас, який кріпився шпильками, гребнями, сітками тощо. Чоловіча мода відійшла від перук і надала перевагу короткій стрижці а-ля імператор Тит, доповнилися зачіски так званими «фаворитами» — бакенбардами. Французькі стилісти-перукарі вважалися людьми, близькими до мистецтва, а в Російській імперії носили назву «тупейних художників» (похідне від французького «toup», яким позначали пасмо волосся). Літератори, художники, музиканти епохи романтизму слідували моді на каре, введеній композитором Ференцем Лістом. Наприкінці 1800-х років завдяки співакові Віктору Капулю набуває популярності зачіска його імені: прямий проділ, волосся вкладене півколом, залишаючи чубок. Протягом XIX століття романтичні віяння виявились також у стилі піднятого дибки волосся або розкуйовджених борід. Ближче до другої половини XIX століття та закінчення «прекрасної епохи» окрім бакенбардів надзвичайно популярними стають вислі або підкручені доверху вуса, бороди, на зламі XIX–XX століть — борідки та вусики-щіточки.

Початок ХХ століття позначився значним прогресом у сфері перукарської технології: німецький перукар, француз за походженням, Карл Несслер винайшов термічну шестимісячну завивку — «перманент» або хіміотермозавивку. Протягом 1914–1918 років із ходом емансипації жінок входять у моду короткі жіночі стрижки: бубі-копф, гарсон. Надалі їхні силуети змінювались, набували все більш короткого виду, популярності набували стрижки фокстрот, полька, танго, каре. «Полька» могла мати кілька варіантів: довгий і короткий, зверху волосся залишали довшим. Епатажну на початках стрижку «гарсон» винайшов паризький стиліст Жак Дессанж, який вважався винахідником електричних щипців. Завдяки кінематографу протягом 1930-х років Грета Гарбо і Марлен Дітріх стають законодавицями модних зачісок. Після Другої світової війни волосся вкладали у вигляді «мушлі», чубчик завивали у кілька ярусів. Увійшов у моду світлий колір волосся, продовжили користуватись попитом хімічні завивки. Серед чоловічих стрижок під впливом спортивного стилю з’являються стрижки «бокс», «напівбокс», «їжак», які виконувались за допомогою електричної машинки.

Аврраам Лінкольн, Фрідріх Ніцше, Джузеппе Верді, Вільгельм II, Франц-Йосиф I, Джеймс Мак

Післявоєнний період ознаменувався новими технологічними можливостями, що допомагали розвитку перукарського мистецтва: розширюється обмін досвідом, відбувається демонстрація моделей зачісок, міжнародні експозиції тощо. Завдяки Елвісу Преслі у світовій моді поширилась зачіска в його стилі із пишним об’ємом волосся над чолом. Широко використовувалося змащення волосся бріоліном для втримання форми зачіски. Революційні 1960-і роки принесли зачіску «під горщик» в стилі «Бітлз». Надалі з’являються зачіски в стилі хіппі (слід згадати, що знаменитий мюзикл 1967 року, екранізований Мілошем Форманом 1979 року, буквально називається «Волосся») та стрижка «гаврош». Стиліст Жак Дессанж придумав для акторки Бріжіт Бардо зачіску у фільмі «Бабетта йде на війну», яка отримала таку ж назву — «бабетта».

У 1970-х роках у зв’язку із відкриттям нейлону модними стають перуки: спрощується виготовлення штучного волосся. Сама перука складалась з двох частин: підкладки і волосся, а основою слугувала силіконова сітка — монофіламент, імітація шкіри голови, в яку впліталось натуральне, штучне і навіть тваринне волосся — вовна, гриви кіз, яків, верблюдів та коней. Важливою вимогою для постижних виробів є забезпечення повітряного обміну, мала вага і зручність в експлуатації. У цей час у моді зачіски у стилі «паж» за образом Мірей Матьє, сассун або боб (вона отримала назву на честь перукаря Відала Сассуна, девізом якого було: «вимий голову і йди»), «афро» (у стилі Анжели Девіс). Тим часом субкультура панків наслідувала зачіски-гребні автохтонних племен Америки («ірокез»). Частково цей мотив рудиментарно був присутній і в деяких американських військових зачісках (high and tight). В армії США популярністю користувалась стрижка flattop із плоским верхом.

«Вроджена вада» (2014) Пола Томаса Андерсона, «Таксист» (1976) Мартіна Скорсезе

Перукарі 1980-х років багато експериментували та фантазували із формами й фарбами, але основними стали спортивні стрижки і каре. Завдяки масовому телебаченню і кінематографу вплив візуальних образів моди на людей стає потужнішим, ніж будь-коли. Проводяться конкурси перукарів, на яких демонструється віртуозна майстерність, а допомагають їм найсучасніші технічні можливості.

У XXI столітті ледь не всі винаходи перукарської справи можна побачити на модних чоловіках і жінках, і розмаїття це на перший погляд безмежне. Однак існує три основні напрями: класичний, спортивний та романтичний. Це надає можливість створювати різні зачіски від кінських хвостів до дредлоків. З Африки походять такі стилі зачіски: дреди, банани (укладка локонів у вигляді грона бананів, що винайшла дружина президента Камеруна Шанталь Бійа), вузли-банту (килимок з невеликих кульок-локонів).

Звернімо увагу на культуру, яка бере початок з давніх часів і набуває популярності, а саме на барбер-культуру. Ще на початку ХХ століття стають модними чоловічі перукарні, перетворені на справжні клуби, де обговорювали новини, пили віскі та читали пресу. Після Великої війни вони втрачають популярність — з’являється компанія «Gillette», що випускала безпечні, а згодом електричні бритви. Тільки в 2010-х роках барбершопи повертаються — з оновленою філософією, особливою атмосферою, символікою, стилістами, бесідами. Характерним їх атрибутом є так званий barber’s pole, циліндр трьох кольорів, що обертається і таким чином творить майже гіпнотичний ефект та оптичну ілюзію нескінченного чергування смуг.

В наш час перукарське мистецтво за новими дивовижними технологіями пропонує нові техніки нарощування волосся, ламінування. Говорячи узагальнено про місце і роль перукарського ремесла та мистецтва в культурі та моді, слід вказати, що будучи дотичним одягу та аксесуарам, воно культивує естетичне сприйняття себе та інших. 

Авторка: Віра Степанян

Оформлення: Катерина Цвентух