Віталій Агапєєв, відомий як Вольт — митець, що починав творчу кар’єру з графіті, працює з графікою та медіаартом. Учасник багатьох художніх резиденцій в Україні та за кордоном. Серед останніх проєктів варто виділити «Перетин» та Deathtopia, мурал «Внутрішня прянична хатинка» та Innerfield. Народився в Тернополі, працює та мешкає в Києві.
Символічний простір графіки
Свою художню практику я почав із графіті. Спершу хотів створити за допомогою тегів та бомбінгу[1] ілюзію всюдиприсутності. Але поступово такі традиційні інвазії в місто змінив на техніки, ближчі до стріт-арту: стікери, плакати та розписи емаллю. Логічним продовженням стало знайомство із сучасним мистецтвом, що зумовило інтерес до туші й паперу.
Графіка — лаконічний інструмент, яким можна створити смисловий та символічний простір, використовуючи при цьому мінімум виражальних засобів. Мені цікаво, коли робота затягує глядача деталізованістю, шарами змістів, і коли він занурюється в неї, випадаючи зі свого тунелю в іншу реальність, котрій притаманні інші закони.
Childrens world tried to capture me, but didnt succeed. 2019
Бути художником — це також бути алхіміком, тобто змішувати та розсіювати
У творчості художник балансує між тим, аби бути інформаційним вампіром, і тим, аби продукувати нові сенси. Він — носферату, котрий прагне вічного життя, а джерелом його енергії є інформація. Він постійно цмулить із ноосфери, але оскільки є гуманним упирем, щедро поповнює резерви інфополя. Бути художником — це також бути алхіміком, тобто змішувати та розсіювати. Я завжди отримую величезне задоволення від процесу комбінування, тому у графіці часто поєдную абстрактні та фігуративні елементи.
Місце й місто — генератори ідей
Постійно повертаюсь до графіті, коли є час і компанія. Цікаво знаходити нові місця, особливе задоволення — покинуті індустріальні споруди. Частково це ностальгія за тернопільським простором, частково шукаю такі місця, бо там неповторна архітектура.
Уже доволі часу минуло з мого активного графіті-періоду в Тернополі, але численні акції на промзоні залишаються чи не найцікавішим досвідом. На відміну від швидких маневрів із фарбою в місті, на промзоні завжди є можливість вибудувати взаємодію із простором. Плюс сама індустріальна зона була атмосферним і доволі моторошним місцем.
Ternopil. Innerfield. 2019
Малювати там завжди було дещо ризиковано. Колись на «Фарфоровому» («завод Вольта») тусувались опіатники, різна аудиторія з «Аляски»[2] та ще купа незрозумілих «зальотних» персонажів. Ніколи не знав, кого там зустрінеш. Найбільш лячно було під час відлиги — з дірявого даху постійно капає на купи порожнього посуду, що валяється скрізь. Через те, що навколо величезні цехи, луна така, що здається — хтось до тебе постійно наближається, і коли сам, почуваєшся ніби в мікрогуантанамо[3], й випробовуєш себе — скільки тут витримаєш. На промзоні, в принципі, важко передбачити, що відбудеться через хвилину, кого зустрінеш.
Окремим задоволенням у цьому місці було спостерігати, як природа відвойовує територію в людини, як крізь бетон проростають дерева, як повз пробігають червонокнижні звіри, комахи й птахи. Індустріальна зона Тернополя була моєю духовною Меккою, це динамічна амальгама із відчуття спокою та тривоги. Наразі «завод Вольта» готують під знесення чи трансформацію в черговий ТРЦ.
Місце й місто — це генератор ідей, випадкових візуальних образів, з яких можна, як із гілки, виростити нове, а можна прищепити до іншого дерева.
Досвід роботи з графіті, звичайно, деформує мою оптику, тому, коли помічаю нові написи в місті, в голові одразу виникає образ того, хто це зробив: упороті діти чи черговий могилянець з перепою, якась дівчина, котра вперше взяла в руки Бодлера. Мені цікаво дивитися на місто як на комплекс комплексів, Вавилон зв’язків, що постійно розвивається і кипить на всіх рівнях. І перш за все, як на цій арені взаємодіють свідомість, технологія та природа.
У контексті міських практик наразі розробляю візуальну систему, що балансує між абстракцією та фігуративом. Останнім часом мене знов цікавить текст, адже він, як і графіка, здатен лише за допомогою чорного та білого створити самодостатній неповторний образ. У цьому пласті я, напевно, залишусь приреченим на періодичну гру словами, їхню мутацію та буфонаду.
Viennaveins. 2019
Коли у рамках American Arts Incubator треба було створити проєкт, котрий працював із темою локальної ідентифікації, разом із групою митців вирішили обрати за об’єкт DIY-церкви. Ми захопили на київському Подолі кіоск і зробили з нього за десять хвилин чергову незграбну церкву. Буквально того ж дня наш храм створив резонанс у місцевій фейсбук-групі, знайшовся і власник кіоску, до якого вже давно була низка питань у громади району. У цьому проєкті для нас основним завданням було підкреслити абсурдність постійного збільшення кількості сакральних споруд у публічному просторі. Виникає враження, що їхня естетична цінність обернено пропорційна кількості.
Внутрішнє і зовнішнє
Роботу із простором продовжую і в інших проєктах, зокрема, Innerfield, який почав минулого року. Він розколотий в просторі й часі, а його частини існують в різних місцях. Перший об’єкт — мурал Local Innerfield створений під час Міжнародного стріт-арт фестивалю Calle Libre у Відні. Через «отвори» різної форми на його площині виходить внутрішня енергія, що наповнює кожну частину Всесвіту. Інша частина — графіті біля тернопільського фарфорового, у її центрі — розлом, через який проривається внутрішня субстанція. Згодом додалась створена у Мюнхені «Субстракція» із пап’є-маше. Це об’ємна чорна абстракція з багатьма отворами, крізь які пробивається динамічно пульсуюче світло. Для внутрішнього шару використаний газетний папір — інформаційний субстрат, з якого виростаємо та яким харчуємось, а для верхнього — туалетний папір, як символ того, що видаємо назовні. А світло є алегорією внутрішнього поля, що наповнює та пронизує все довкола.
Vienna. Innerfield. 2019
Частина Innerfield — графіка. Тригером для створення роботи «Йов» стали тріщини. Я фанат дерев і візуальної дихотомії в природі — це мій улюблений паттерн. Живу в старому будинку, де фарбування стін ванни не рятує від тріщин, тому щоразу, коли миюсь, медитую на цей образ (сміється — А.З.). Руйнація матеріалів доволі співзвучна тому, як людина пізнає світ. Зазвичай її інструментом є насильство — вона препарує, деконструює, щоби розглянути кожну деталь — в неї патологічна тяга розкопати та розібрати. Ми немов діти, котрі розбирають іграшки, бо їм цікаво, як вони влаштовані. І ми з цим не можемо боротися, бо суть виявлення внутрішнього полягає в розтині зовнішнього. Так і тріщини оприявлюють те, що всередині, «витягують» його назовні. Це малопомітний процес, розтягнутий в часі, однак постійний та неминучий.
Innerfield — про зовнішнє та внутрішнє, про ілюзорність межі між різними суб’єктами та об’єктами. Цей проєкт задумувався як омаж низці теорій про те, що все у світі підпорядковане одній життєдайній силі, пов’язаності всіх процесів та рівнозначності частин. Це своєрідна риболовля тіла без органів сіткою Індри в океані віталізму. Я поступово розвиваю серію, використовуючи різні матеріали й теми, римуючи їх із контекстом.
Автор: Анна Золотнюк
Ілюстрації надані Віталієм Агапєєвим
[1] Bombing (бомбування) — швидке, кількісне, часто незаконне, нелегальне графіті. Часто використовується дорога фарба (в основному, хром-чорний) (див. також Quickpiece, Silverpiece, Throw-up).
[2]«Аляска» — житловий мікрорайон Тернополя на його північно-східних околицях. Офіційно це два мікрорайони — № 11 і № 12. Назву ця частина міста отримала через те, що мікрорайон розташований найдалі від центру.
[3] Гуантанамо — військова в’язниця на базі ВМС США в затоці Гуантанамо, Куба.
