Філософ і теолог Августин колись сказав, що поки не запитують, що таке «час», він знає, що це таке, і коли запитують, він не знає, як відповісти. Слова «простір» і «час» часто наділяють дуже різноманітними, такими, що відрізняються один від одного, сенсами. А різне розуміння простору та часу виливається у відмінні картини світу, способи мислення та життя. Що ж таке простір і час та що нам відомо про їхню природу?

Усе просто

Більшість людей зі школи пам’ятає, що ми живемо у тривимірному просторі та непов’язаному з ним одновимірному часі, в якого лиш один напрямок — від минулого до майбутнього.  Такі повсякденні уявлення дуже нагадують субстанційний підхід до простору та часу, який сьогодні вчені вважають занадто застарілим.

З точки зору цієї теорії, простір і час сприймаються як окремий вид субстанції або речовини. Виходить, що простір навколо — це пустота, вмістилище для матеріальних об’єктів. Приміром, ми випили каву, а чашка залишилася. Подумки ми можемо вилучити всі фізичні об’єкти та події, а простір залишиться незмінним.

Ще давньогрецький мислитель Демокріт говорив, що у світі існують лише «атоми та пустота». На його думку, атоми — найменші неподільні частинки, з яких утворюються абсолютно всі об’єкти світу. Вони мають межі, рухаються безперервно — «кидаються в усі сторони» та можуть з’єднуватися одне з одним — тому світ різноманітний.

Демокріт вважав, що простір нескінченний, неподільний, непорушний, тобто є протилежністю атомам. А час — це просто байдуже тло подій; він ні від чого не залежить, ні на що не впливає. Ось ви сидите у своїй кімнаті й ваше тіло, що складається з атомів, займає певне місце у просторі — пройдуть сотні років, вас не буде, а простір кімнати залишиться незмінним.

Через дві тисячі років відомий фізик Ісаак Ньютон зробив описані ідеї основою класичної механіки. Покладаючись на ці постулати, ми можемо сказати, де перебуває об’єкт і коли відбувалася та чи інша подія. Проте чи є так насправді?

Усе відносно

Можливо, простір і час зовсім не фізичні об’єкти, а стосунки. Такий підхід називають реляційним, від англійського relation, тобто стосунки, зв’язок. Вже давньогрецький філософ Аристотель вважав, що простір і матерія, котра його наповнює, не можуть існувати окремо одне від одного. На початку XVIII століття філософ і математик Г. Лейбніц був переконаний, що простір — це стосунки між об’єктами. Не можна говорити про простір, не вказуючи на співвідносні речі. У цьому немає сенсу, як немає сенсу запитувати про відстань між, не зазначаючи, відстань між чим ми маємо на увазі.

У минулому столітті Альберт Ейнштейн продовжив розвивати реляційний підхід до розуміння простору й часу в теорії відносності. Він описав гравітаційне поле не як щось, що пронизує простір, а як те, що воно і є самим простором! Це було дивовижне відкриття, котре змінило образ світу.

Простір більше не поставав чимось відділеним від матерії: він рухався хвилеподібно, викривлюючись, деформуючись; він — одна з матеріальних складових світу. Простір вигинається навколо зірок і завдяки цьому виникають орбіти планет, світло не рухається по прямій, а відхиляється.

Біля Сонця час йде швидше, ніж на Землі, бо чим сильніша гравітація, тим повільніше йде час. Уявіть, що у вас є близнюк, котрий мешкає високо в горах, а ви — на рівні моря. Коли ви зустрінетесь, з’ясується що він старший, ніж ви.

Наш світ виявився набагато цікавішим та дивовижнішим, ніж то собі уявляли давні філософи. Ми живемо у міжзоряному просторі, котрий пульсує, у ньому виникають чорні дірки, час уповільнюється та народжуються галактики.

Все суб’єктивно

Китайський філософ Хун Цзичен сказав: «Тривалість часу залежить від настрою. Розміри простору зумовлені нашою свідомістю». Такі стосунки з простором і часом можна назвати суб’єктивістськими.

Європейські філософи XVIII століття Дж. Берклі та Д. Юм вважали, що простір і час — тільки людське уявлення, котре визначається оманливим чуттєвим досвідом. У фізичному світі цим уявленням не обов’язково щось відповідає.

Німецький філософ І. Кант говорив про простір і час як про апріорні форми людського розуму. Апріорний — слово, що походить від латинського a priori — первісно, воно позначає таке знання, котре передує досвіду. Тобто, що не говорили б вчені про будову світу, людина просто не здатна уявити щось поза простором і часом.

Виходить, ми приносимо у світ наше розуміння послідовності подій та називаємо це часом, а наше розуміння порядку називаємо простором. Людина атрибутує світові властивості й абсолютно можливо, що результатом цього є те, що картини світу виходять абсолютно різними.

Суб’єктивне переживання простору та часу пов’язано з особливостями сприйняття. Достатньо часто ми відчуваємо викривлення часу та простору, котрі пов’язані зі станами нашої свідомості й тим, що нас оточує.

Приміром, нудна лекція тягнеться нескінченно довго, а кілька годин в інтернеті пролетять, як п’ять хвилин. Що старшими ми стаємо, то швидше летить час, бо рік життя шестирічного — це дуже багато, це одна шоста його життя, а ось рік життя вісімдесятирічного — це дуже мало, лише одна вісімдесята.

Усе складно

Дуже по-різному простір і час розуміють у різних культурах. У релігії, історії, мистецтві час може рухатися в різних напрямках, або й колом, а простір набуває багатовимірності та стає віртуальним. Таким чином простір і час не мають прямого стосунку до фізичних понять, а пов’язані лише з уявленням людини чи суспільства про своє місце у просторі.

Час — це не об’єктивна категорія, саме тому деякі народи можуть жити у минулому, підтримуючи культ предків і ностальгуючи про «золотий час», що промайнув. Або ж жити у мріях, як наступним покоління вестиметься краще, а їхнє завдання наблизити це світле майбутнє. Є й такі суспільства, котрі живуть одним днем, вони наче беруть у майбутнього кредит і не турбуються про те, що попереду.

Для традиційних східних культур, як ось китайська та індійська, час — це не стріла, котра летить із минулого у майбутнє, а коло, яким рухаються одні й ті ж події. На цьому заснований 12-річний китайський зодіакальний цикл і уявлення індусів про колесо переродження.

У літературі часопростір не підкорюється нормам чи правилам, сюжет може розгортатися у кількох напрямках одночасно, як у романі Мілорада Павича «Хозарський словник», простір може бути відсутнім, як у «Чапаєві та Пустоті» Віктора Пелевіна.

Творчість письменників, художників, архітекторів і музикантів говорить про простір не менше нового та цікавого, ніж студії астрофізиків і математиків.

Текст: Євгенія Іванова