Наше повсякденне життя невід’ємне від дверей і проходів, ними оснащена кожна будівля. Ми користуємося різними виходами постійно і звикаємо до вигляду навіть найбільш незвичайних із них. Уважний і зацікавлений погляд на розмаїття дверей, брам, порталів і арок пропонує Віра Степанян.

Двері й ворота у міфах і легендах

У міфах народів світу зустрічаємо численні згадки містичних дверей та воріт, їхні персоніфікації, як символи переходу та атрибути божеств; також частими є мотиви проходження духів через поріг тощо. Зокрема, китайське божество Хе Сянь-гу вимітало квіти біля Небесних воріт Пенлаю — вітер засипав пелюстками персикового дерева безсмертя, котре квітнуло раз на 500 років. Ван Лін-Гуань («чудесний чиновник Ван») був охоронцем дверей храмів, а посох Діцзан-вана був ключем до дверей Діюя, китайського пекла. «Адіті» за Рігведою було епітетом Сур’ї; також під таким ім’ям виокремлювали солярне божество незв’язанності та безмежності («а-діті») — батька 80 адітьїв, названого в «Махабхараті» «воротами шляху богів». Під час античних Гіакінфій жерці проникали в жертовник мавзолею Гіакінфа через мідні двері. У вірмен урартські скарбниці у печерах називались Мгерідур («Двері Мгера»), у домусульманський час двері були символом єменського верховного божества Астара. У слов’ян малі духи предків — дзяди — входили через вікна, а великі — через двері. У народів Африки в давні часи в будинках вождів дерев’яні двері прикрашалися барельєфами, часто стилізованим зображенням крокодила, яке символізувало політичну та духовну силу племінних вождів. Якщо двері були закриті, вважалось, що символічний крокодил вхопив здобич, а коли відкриті — це означало, що крокодил розверзає пащеку. Такі стародавні двері подекуди й сьогодні використовують в церемоніальних цілях під час посвячення молодих дівчат.

Давнє місто Вавилон мало біблійну назву Баб-Ел — «Ворота Бога», і назва ця набувала характеру гри слів через пізній східно-семітський корінь «змішувати». Оточений знаменитими стінами, головні міські ворота Вавилон присвятив богині землеробства і війни Іштар. Стіни пізнього Вавилону — шедевр керамічної техніки — фланкувалися вежами із кольорової цегли, і реконструкції їхніх фрагментів та брами експонуються у Берлінському музеї.

Давні римляни особливо шанували своїх домашніх божків, серед яких відомі лари і пенати. Лари оберігали житлові приміщення та домашнє вогнище, або якесь конкретне місце, будучи пов’язані з ним, не залишали його навіть тоді, коли родина переїжджала. Теракотові фігурки ларів тримали у лараріях —місці поклоніння родинним духам. Пенати жили в коморах, вважалися богами комор та домашніх скринь, на відміну від ларів йшли за родиною.

Знаменитий дволикий Янус, бог дверей та воріт, входів та виходів, починань та закінчень, мав два обличчя (одне його обличчя, молоде, дивилося у майбутнє, а друге, старе — у минуле), а також — календарного циклу. Охороняв у римлян двері будинків, зображався із ключами. У Римі була збудована арка, яку називали воротами Дволикого Януса — коли починалася війна мідні ворота відкривалися, запрошуючи воїнів повернутися, а закривалися після закінчення війни. Януарії — свято на честь цього божества, перетворювалося на неймовірні гуляння: пан і раб мінялись місцями одне з одним, а дітям вручались подарунки і солодощі.

Двері та портики в архітектурі

Давньоєгипетські будинки оздоблювались дверними порталами, що нагадували храмові. Етруски перейняли в єгиптян одну з деталей — дверний отвір, що звужувався з двох сторін, а зверху припасовували перемичку, прикрашаючи прохід портиком з колонами. В античності ж двері були не надто помітними, розміщувались у глибині портика, який виступав від фасаду вперед, оздоблений колонами, іноді арками і служив свого роду парадним входом. Головним елементом портика був трикутний фронтон, він опирався на антаблемент над колонами, тимпан (поле фронтону) прикрашали орнаментом, рельєфними зображеннями або скульптурами. Давні елліни дали світу багато досконалих зразків, зокрема галереї, які вони будували, називались стоа. Кам’яні блоки за античності вкладалися без розчину, і слід згадати циклопічну кладку ще Бронзової доби як, наприклад, Левові ворота в Мікенах прикрашені фігурами левів.

Ордерні елементи використовувались особливим способом у кожному з типів споруд. Найпростішим був антовий храм («храм в антах»), або дистиль. Анти — виступи бічних стін будівлі з обох сторін входу, що формують портик. Таким чином антовий храм складався з прямокутного святилища — целли (наос), яка являла собою заглиблення у вигляді лоджії (пронаос), відділеної від основної частини стіною і дверним отвором. Завершені зверху фронтонами анти розташовувались по обидві сторони, а між ними ставились дві колони, звідки й походить назва «дистиль». Колон могло бути більше, скажімо чотири (простиль). Амфіпростиль — це ніби подвійний простиль, в якому портики розміщуються на передньому фасаді, і на тильному. Портик може бути пілястровим, як наприклад у римському храмі І століття Мезон Карре в Німі (Франція), де колони у вигляді пілястрів примикають до стіни, а фасадні колони виступають утворюючи простиль. Елліни порівнювали колони з пір’ям птахів, тому свої храми називали периптерами («з крилами навколо»). Целла була центральним святилищем храму, оточена зі всіх боків колонадою, перед дверима мала портик (компонування портика з шести колон називається гексастиль, з восьми колон — октастиль, а з чотирьох — тетрастиль). При цьому парна кількість колон утворює непарну кількість дверей, і саме тому один центральний вхід розміщувався тільки по середині. Колонада, яка оточувала будівлю повністю, відома як перистиль (наприклад, в атенському храмі Гефеста), а з подвійним рядом колон перетворювався у диптераль. Храм Ерехтейону складався з двох целл (внутрішніх приміщень), які були забезпечені входом у кожну з них парою подвійних дверей. Портал протягом століть був взірцем парадних дверей монументальних споруд і в подальшому використовувався за Ренесансу, а також у класицизмі. Величне еллінське святилище Зевса в Олімпії є класичним периптером: наос, вузький пронаос та опістодом (закрите приміщення у західній частині храму). Пронаос мав бронзові двері у портику, а перед ними — мозаїчне зображення хлопчика верхи на дельфіні, що надавало наосу символіки плавання та водного світу.

З ІV століття до н. е. композиційні прийоми збагачуються, з’являється тип круглого периптеру, в якому використовувався коринфський ордер для декоративного ефекту. Завдяки розкопкам 1920 року в Олінфі ми дізнались про те, що в житлових будинках в цей час у центрі розміщувався прямокутний дворик, навколо якого зосереджувались помешкання всієї родини, а одна з його сторін мала колонний портик — пастад, де розташовувались двері для виходу.

Якщо за античних часів двері розміщувались лише в середині портиків, то в романській середньовічній архітектурі двері стали одним з найважливіших елементів будівель: сакральних споруд, міських житлових будинків, а також нового типу споруд — замків, міських укріплень, великих соборів. Великий отвір оздоблювався круглою аркою з багатим різним орнаментом, скульптурами включно з центральним тимпаном (наприклад, собор Сантьяго-де-Компостела). Оздоблення центральних тимпанів здійснювалось у вигляді барельєфів, одвірки прямокутних дверей прикрашалися колонами та орнаментами. Двері, зазвичай, масивні, відповідно оздобленню та масивному орнаменту ставили за мету викликати у вірян благоговіння перед святинею.

У романському і готичному стилях архітекторами використовувався термін «ордер» — арочні профілі, що спиралися на колони, утворюючи декоративний портал —архітектурно оздоблений вхід у будівлю. Ще в ранніх християнських церквах для вірян передбачався притвор перед входом у храм — нартекс. На центральних фасадах готичних будівель, які були єдиною масивною частиною в каркасних конструкціях, входи мали вигляд ніш, які поступово скорочувалися у перспективі стрілчастими арками. Готичні арки набували загостреної форми, портали оздоблювались насиченим скульптурним декором, в якому окрім реалістичних образів були представлені «химерні» та фантастичні. Над порталом розміщувалась «роза» (віконна розетка), яка стала впізнаваним елементом ранньої готичної архітектури, а самі двері покривались витонченим різьбленим орнаментом. Цегла надавала можливість вирішувати оздоблення фасадів у вигляді особливих композицій: портали викладалися зі смуг світлої та темної цегли і тому відразу привертали увагу до дверей (у розробку фасадів вводилась глазурована плитка). Готичні портики у церквах будувалися у перспективі більш глибокими і використовувались для звичайних релігійних церемоній. На дверних отворах одним із важливих елементів був сандрик — квадратний профіль над дверима, кінці якого завершувались скульптурним декором.

Важливо згадати, що у монументальному будівництві головна увага приділялася фортифікаційним стінам міст, монастирів, замків. Ворота, брама — найбільш вразлива частина стіни — розміщувалась у головній надворотній вежі. В’їзні ворота (вузький прохід) блокувався з обох сторін портикулами. Це — великі решітки з товстого брусу, кінці якого оковані залізом; нижня частина портикули мала вигляд загострених залізних паль. За допомогою канатів та лебідки над проходом ворота закривалися. Приклад такої конструкції можна бачити у лондонському Тауері. Ворота включали додатковий засіб — барбакан: оздоблення входу і виходу мало вигляд маленьких замкових дворів.

Ренесансна архітектура Заходу повертається до античних взірців, які вплинули і на оздоблення дверей: набули прямокутної форми та прикрашались арками у римському стилі або декоративними карнизами на кронштейнах. Хоча іноді парадні двері кімнат оздоблювались лучковими чи то трикутними фронтончиками, в тимпані розміщували рельєф або типовий елемент того часу — мушлю. По кутах фронтончик прикрашався пальметами —симетричною імітацією жмутів пальмового листя. Одним із характерних мотивів архітектури Ренесансу є оформлення рустом фасадних стін, яскравим взірцем чого служить римський Палац Фарнезе XVІ століття. Двері будівлі оздоблені рустом — кам’яними блоками із виступаючою центральною частиною. Хоча Ренесанс і позбавлявся надмірного декору, однак відроджуються тріумфальні арки: пілястри, колони, тимпан надавали епосі помпезності та величі. Замок Ане архітектора Ф. Делорма цікавий своїм ризалітом, який зберігається у Парижі в музеї Академії мистецтв — це портик, складений з трьох ярусів із античним порядком чергування ордерів: тосканський, іонічний і, на завершення, коринфський. Загалом у цей час архітектори виступають великими майстрами-художниками, як наприклад Браманте, Мікеланджело, Делорм та багато інших.

У барокових фасадах із їхніми динамічними формами портали оздоблювалися пілястрами, колонами, фігурами атлантів; над ними розташовувався антаблемент або фронтон деконструктивної (ламаної) форми. При дворі Стюартів (початок ХVII століття) придворним архітектором був призначений Ініго Джонс, який вивчав відомий трактат Палладіо і, послуговуючись його стилем, створив лондонський Банкетинг-хол, який став частиною ансамблю королівського палацу у Вайтхолі. Саме він запропонував цікаве обрамлення внутрішніх дверей — прикрашений жіночим бюстом ламаний фронтон, що спирався на кронштейни.

Античність була покладена й в основу створення нового класицистичного стилю із його дотриманням принципів симетрії та пропорційності стилю. Відтепер фасади позбавлялись багатого орнаменталізму; у центрі ключовим елементом вхідних дверей став портик із фронтоном, карнизом з кронштейнами, скажімо, у вигляді з’єднаних між собою волют. Типовим явищем стало розміщення над дверима вікна у вигляді віяла, оздобленого ажурним кованим візерунком. Іноді з обох боків отвору дверей розташовували так звані «бічні ліхтарі», які створювали композицію з віконним віялом над дверима. Двері теж могли бути заскленими. Слід згадати паризьку церкву св. Женевьєви, збудовану Жаком-Жерменом Суффло у неокласичному стилі з портиком. Коринфські колони та фронтон, оздоблений горельєфною композицією, мають строгий «класичний» вигляд. Колони цього ж ордеру прикрашають ще одну паризьку будівлю — Фондову біржу початку ХІХ століття, у конструкції якої портик розміщено по всій ширині фасаду. Проект цієї величної будівлі був виконаний архітектором А. Броньяром на замовлення Наполеона Бонапарта і носить назву Палацу Броньяра.

Інтер’єрні двері оздоблювались більш декоративно: вони могли мати архітрав з консолями, фриз, рельєфні медальйони, гірлянди, а по обидві сторони архітрава — каріатиди, що підтримували карниз. До прикладу, в будинку-музеї Олівера Кромвеля двері кожного поверху мали різний дизайн, який міг оповісти, кому саме вони належали. Наверху ж розташовувались прості двері для прислуги.

Подібна еклектика була вкрай характерною для ХІХ століття, коли в Європі зростав інтерес до власної національної спадщини, звертались до історичних стилів. Поява «псевдостилів» вплинула на дизайн дверей. Перевага у західноєвропейській архітектурі того часу надавалася готиці: загострені арочні отвори дверей, пінаклі тощо. Почали використовувати кольорове скло — у двері встановлювали вітражі або скло з гравіруванням: верхня частина дверей була скляна, а нижня — вироблена з деревини. Використовувався цей прийом дизайну як для внутрішніх дверей, так і для зовнішніх вхідних з метою пропустити більше світла.

У пізньовікторіанську епоху двері у сусідні будинки об’єднували під одним вбудованим портиком, який не виходив за лінію фасаду. У багатоквартирних будинках тогочасної Франції можна зустріти цікавий елемент — порт-кошер — великі портики на фасаді будівлі, через які проїжджав транспорт, або великі двері, що забезпечували не тільки проїзд транспорту, а й утворювали криту галерею — з кожної сторони були вхідні двері у житлове приміщення.

Наприкінці століття історизм з правилами ордеру наскучив, до того ж архітектори почали широко впроваджувати такі популярні матеріали як залізобетон, чавун. В цей же час формувався новий напрям — ар-нуво, який поширив елегантні металеві візерунки із звивинами рослинних та хвилястих форм; ар-деко, що наслідував йому у ХХ столітті, відзначився масивними дверями та більш геометричними орнаментальними формами.

Ар-нуво та ар-деко дуже часто звертались до форм та елементів естетики екзотичних або давніх цивілізацій та культур. У цей період велося багато розкопок та досліджень стародавніх руїн, і Захід осягав «загублені» архітектурні форми. Так Говард Картер, дослідник-єгиптолог, який на початку ХХ століття проводив розкопки гробниці фараона в єгипетських Фівах згадував: перед тим як розпечатати треті замуровані двері археологами володіла одна думка — що вони робили своєрідний крок через тисячоліття, аби опинитися обличчям до обличчя із фараоном, що правив три тисячі років тому. За дверима простиралася золота стіна величезного позолоченого ковчегу, а наступні двері вели у найціннішу кімнату, де зберігалися скарби гробниці та розміщалася мумія фараона. Все це надихало ар-деко аж до часів Великої депресії, яка вимусила різко відмовитись від розкошів надмірного, неутилітарного декору.

Від ар-нуво до ар-деко: естетика та семіотика

У ХХ столітті характерними для архітектури стали «грецькі конструкції» —прийом об’єднання входів на фасаді. Для прикладу слід навести концертний зал Лінкольн-центра в Нью-Йорку, в якому опори фасаду створюють своєрідну колонаду. Кількість дверей у будівлях такого типу може бути різною в залежності від задуму архітектора. Скляні фасади з листового скла включно зі скляними дверима будувалися за новітньою технологією, яка дозволяла створювати взамін цегли навісні панелі , або скляні балдахіни над входом, котрі часто використовують у офісних будівлях. Доступ до будівель нині часто забезпечують скляні двері, що обертаються по колу.

З огляду на стандартну забудову та її утилітарні риси набувають особливого значення заходи зі збереження старовинних проходів, брам, воріт та дверей. Зокрема, у румунському місті Тімішоарі було прийнято програму реставрації дверей та брам. Проєкт перейняли інші міста Східної Європи, зокрема в Україні — Львів, Івано-Франківськ, Чернівці.

Зараз, коли завдяки новим технологіям з’являються нові типи дверей та замків, мотиви воріт, проходів, дверей і ключів надалі займають місце багато представленого універсального образу, закарбованого і відтворюваного загальнолюдською культурою. Двері це не лише невід’ємні супутники повсякденності людства з прадавніх часів, але й символи нематеріальної культури. Ворота та двері можуть вивести будь-куди, і тому стали постійним елементом найрізноманітніших художніх форм, сюжетів та творів; художні їх вирази на сьогодні є практично незліченними.

Авторка: Віра Степанян