Великоформатні графічні роботи Анни Миронової позбавлені панівних точок, композиції наче висковзують, занурюють у себе та розчиняють. Підпорядковані внутрішньому ритму, розтягуються, як час очікування, або ж стискаються в напруженій дії. Анна Миронова рефлексує над місцями й тим, як вони впливають на свідомість. Відштовхуючись від реальних ландшафтів, перетворює їх в абстрактні форми, залишаючи те, що формує ознаки місця.

Із творами Анни Миронової взаємодієш чисто фізично — віддаляючись, аби розглянути композицію цілком, а потім наближаючись для того, щоб розгортаючи листя, вдивитись, а з чого все виростає. Відкривається нашарування ліній — протяжних, органічних і плавних. Кожну можна розглядати окремо, а потім, те, як вони вписуються у потік. Сірий, чорний, червоний. Барви то згущуються, то розмокають білим. Органічні. Субстракція кольорів суголосна неоднорідній густині горбів, яруг, провалів, гір.

Концептуальна складова експозицій мисткині — розміщення робіт у галереї, так, аби вони були частиною простору, проростали у нього, і маршрути оглядин зчитувалися як сюжети пізнання. Так було й в останніх проєктах Анни Миронової — «Край» та «Геотексти». До речі, минулого року мисткиня отримала друге місце в номінації «Оригінальна графіка» у Всеукраїнській виставці-конкурсі ім. Георгія Якутовича.

— Доброго дня, пані Анно. З чого почався інтерес до простору — його всепроникності, рівномірності та неоднорідності?

«— Простір — те, що оточує, що впливає на нас, збуджує уяву, підштовхує до роздумів. До реального простору, в якому перебуваємо в цю мить, добудовується наш особистий, внутрішній — спогади, моделювання майбутнього, мрії.»

Якщо зануримося у мікросвіт, у те, з чого складається матерія, виникне враження, що це лише властивість нашого ока — збирати молекули й атоми у видиму об’ємність. Насправді ж сама людина є простір у просторі. Це вражає. Можливо, саме цьому усвідомленню завдячую можливості розчинитися в почуттях, злитися з середовищем; відкинути житейський дріб’язок, пливти в красі переживань, творити. Це захоплює.

Анна Миронова, “За течією”,”Мінливе”, папір, олівець, рисунок, 2017р.

— У «Жовтому Кромі» Хакслі герой, юний письменник, намагається вхопити побачений краєвид, пробуючи означити його словами. Це погано вдається, він нанизує добірку з дешевих романів: Galbe, gonfle, goulu; parfum, peau, pervers, potelc, pudeur, vertu, volupte. Сенс у тому, мабуть, що розкладаючи на складові, весь чар ламається. Можливо, суть впливу простору в його амальгамності й не можливості розділення на частини. А як думаєте, чим впливає простір?

— Розмірковуючи про амальгамність простору, як людина, котра займається мистецтвом, скажу, що вдало вибраний фрагмент інколи красномовніше говорить про ціле, ніж саме ціле. Мистецтво тому й неймовірне, що догм і правил, за великим рахунком, немає. Все залежить від хисту автора. Інколи все перевернувши, насправді ставиш усе на ноги.

Що стосується взаємодії з простором, то моє особисте відкриття в тому, що розчиняючись в ньому, віднаходиш себе, усвідомлюєш не випадковість і цінність появи саме тебе (а значить — кожного), щоби прикрасити світ.

— А які якості краєвиду вас цікавлять?

— Усе непередбачувано та залежить від настрою. Мені подобається все. Все має красу: поля, ліси, ріки, польові квіти, дерева, небо, хмари. Все надихає, накопичуються в пам’яті відчуття, з’являється простір для творчості. Час відбирає найважливіше та розставляє по місцях. Буває, цей потенціал проявляється у тому, що спершу й не зауважувала, а здавалося б цікавий матеріал йде у теку.

— Як пейзаж із реального об’єкту трансформується у метафізичний?

— Знову ж таки — це час. Час від моменту події до настрою, коли прийшла ідея нею зайнятися. Властивість пам’яті — виокремлювати важливі моменти та розглядати їх мовби з відстані. Дрібниці, все не суттєве відпадає — їх позбуваєшся без жалю. Бачення, сприйняття, втілення набувають узагальненого філософського характеру. Жорсткий та безжальний відбір є для мене основним правилом у мистецтві.

— В основі багатьох ваших проєктів — краєвиди. В «Краю» — вони не мали конкретної прив’язки, а в «Геотекстах» ви говорите про простір навколо Канева. Як відправна точка впливає на роботи?

— Я приділяю основну увагу конкретній прив’язці, бо відправна точка має для мене виняткове значення. Адже кожне місце — окремий, тільки йому властивий настрій. Кожна моя робота — це певний час, місце, подія, відчуття, переживання, роздуми, спогади. Я ніколи не нехтую цим принципом, і канівський проєкт не виняток.

Можу зазначити відправну точку у назві або в описі твору. Можу не робити цього. Важливіше передати глядачеві моє відчуття цієї конкретики. І я задоволена, якщо це відбувається. Адже тоді людина співпереживає моє захоплення певним простором.

Сакральне на вулицях: як митець змушує стіни говорити про важливе

— Чому вас цікавить саме природній простір?

— Це моє місце сили. За містом відпочиваю, набираюся енергії. Мені подобається простір, відкритий горизонт, природня тиша. Ця тиша не порожня, вона наповнена.

Міста нав’язливо перенасичені інформацією. В тиші й спокої можна зосередитись, подумати, відчути себе та простір навколо. Зараз мені цікаво працювати з цим. Можливо, пізніше буде цікаво інше, наприклад, інтелектуальний простір міст.

— Зазвичай ви працюєте з олівцем і зображення чорно-сіро-білі, а у «Геотекстах» додався виразно червоний.

— Коли я приїхала працювати в резиденцію «ЧервонеЧорне» в Каневі, вирішила робити проєкт про це місце і в цьому місці. Там я багато спостерігала. Взимку було чимало снігу, все було білим. Я часто виходила на берег, стояла одна в тиші та споглядала, слухала і дивилась, як рухається крига на річці. Коли сідає сонце, небо над рікою стає рожевим, а все навкруги біло-сірим. Так з’явились ці кольори в проєкті. Згодом рожевий перетворився на більш активний червоний. Колір — могутній інструмент — це емоції, вплив, настрій, спокуса, якої інколи так важко позбутись, якщо треба.

 

— Працюючи над виставкою, ви вписуєте роботи у простір. Чому ця складова для вас важлива?

— Усе існує у взаємодії та не існує окремо. Будь-який об’єкт, колір чи тон ми сприймаємо, не як самостійну одиницю, а лише порівнюючи з тим, що є поряд. Тому одна й та ж робота в різних ситуаціях сприйматиметься по-різному.

Від початку проєкту «Геотексти», знала де відбудеться презентація, тому було дуже важливо прив’язати художні об’єкти до специфіки архітектури. Тож одразу працювала в просторі та з простором. Рисунки, об’єкти, сам будинок і навіть його порожні приміщення — одне ціле, один об’єкт, один організм.

— У концепції «Геотекстів» ви говорили про простір, котрий відчувається ногами, у виставках це накладається на необхідності зміни відстані — підійти та відійти. А потім пройти з однієї точки в іншу. Тобто виставка творить свій ландшафт, а ритм огляду впливає на сприйняття?

— Так, виставкова експозиція створює ландшафт. Я планую відстані між об’єктами та створюю акценти, які привертають увагу, вповільнюючи рух глядача. Вони підводять до роботи, якщо вона потребує уважного розгляду, або спрямовують трохи далі, якщо сприймається лише на великій відстані.

— І наостанок про інтерактивні об’єкти — артбуки, котрі ви інтегруєте у простір. Що розкриває робота із ними?

— У самому визначенні — інтерактивний — і є сенс таких об’єктів. Я залучаю глядача до певного дійства, до творчої діяльності. Це і гра до якоїсь міри, і водночас серйозний досвід. Це частина проєкту та інший вимір виставки. Ця гра на певний час заволодіває глядачем, вибиває із зрозумілої, звичної атмосфери.

Автор: Анна Золотнюк

Фото: Ігор Окуневський