До творів у жанрі «комікс» доволі довго панувало зверхнє ставлення. Мовляв, то просто забавка для дітей і малограмотних дорослих, де багато примітивних картинок і мінімум тексту. Однак мальописи нерідко ставлять серйозні питання, піднімають цікаву проблематику і демонструють неабиякий рівень художніх прийомів. Тому й число шанувальників цього виду мистецтва зростає, і критики висловлюються менш упереджено, роблять глибокий аналіз. Про жанрове розмаїття, історію і легендарні імена серед творців графічних новел читайте у блозі Кирила Степаняна.
Культура графічних новел отримала вагому дихотомію, виділивши впродовж ХХ століття два основних напрями: американський та європейський. Якщо американська культура коміксів всесвітньо відома та користується дещо зверхнім ставленням елітаристів від культури, то європейська течія не просто уникнула цього, а стала більш ніж успішним і поважним прикладом актуальної мистецької індустрії, більшість виробів якої є штучними роботами. Вони частіше підтягують випадкового рецепієнта до свого рівня, аніж адаптують себе до абстрактного рівня розуміння середньостатистичного читача. Якщо ж візьмемо не складні філософські роботи, а розважально-пригодницькі — навіть тоді суто візуальне сприйняття естетики і деталей антуражу для повного їх розкриття вимагає неабиякого знання історично-культурного контексту.
Європейсько-американська дихотомія: La bande dessinée та comic books
La bande dessinée («рисовані полоси» французькою) у франкофонному ареалі (насамперед європейські графічні новели репрезентують франко-бельгійські роботи, які і носять цю назву) визнані «neuvième art», дев’ятим видом мистецтва. Відомі серед широкого загалу радше за авантюрними серіями «Тінтін» та «Астерікс і Обелікс», вони є справжнім «айсбергом», який глибоко занурений у світову, загальнолюдську культурну спадщину. Перед тим як підійти до внеску цього культурного пласту в осмислення урбаністичної культури та процесів слід позначити основні відмінності bande dessinée (bédé, BD) від американської культури коміксів та їхніх традиційних форм. У межах матеріалу ми не торкатимемось такого явища як манга— японського аналогу графічних новел із низкою унікальних особливостей та рішень, яке має власні похідні —ранобе, та аналоги — корейську манхва та китайську маньхуа. Однак побіжно торкнемось особливостей впливу обох провідних напрямів — європейського та американського на периферійні області впливу, в яких ця культура набуває виразно локальних особливостей, як у Британії та на пострадянському просторі.
Північно-американські comic books вже на рівні етимології відображають континуальність із традицією карикатури (від італійського caricatura, «прибільшене, обтяжене»), здебільшого політизованими сатиричними творами, в яких ще за раннього XIX століття з’явились філактерії з текстом, відомі нам як «бульбашки», в котрих розміщують слова або символи — те, що каже або мислить персонаж.
Поширеним естетичним рішенням є свідомий прийом застосування батетичних образів (від еллінського βάθος, «глибина», в контексті художньої образності – антипод пафосу) —це в тій чи іншій мірі гіпертрофовані форми, потрібні для досягнення сатиричного (іноді — непосередньої, дитячо-довірливої виразності) чи гротескного (іноді — макабричного) ефекту. Вони присутні як в bande dessinée, так і в comic books, однак серед останніх з початку ХХ століття почав переважати пафос супергероїки при високому ступені гіперболізації форм та героїчних або антигероїчних рис. З одного боку це відповідало інфантильному фону pulp fiction, що перебував, однак, під тиском цензури, з іншого — втілило потенціал американської міфотворчості, компенсувало простим американцям прагнення нової героїчної доби. Як наслідок, наділені ореолом «масовості», популярності, довгий час підцензурні сomic books відтворювали гіпертрофовані міфологічні та ідеалізовані риси, змальовували компенсаторні «надлюдські» вияви могутності та вдачі. З часом інфантильні риси нового героїчного міфу доби Interbellum’у компенсуються розвитком драматичних ліній становлення осіб, наділених надлюдськими можливостями. Хоча навіть серія «Batman», що найбільше акцентує на глибинно-психологічних аспектах та естетиці неоготичного нуару пройшла шлях від рис бурлеск-шоу до довершення неоготичної нуарної супергероїки в «The Killing Joke» (1988) Алана Мура. Цікаво, що саме британські графічні новели, як от роботи Алана Мура та Ніла Ґеймана, активно переосмислили спадок СВ. Культурно-психологічні аспекти американського шляху розвитку графічних новел є окремим складним питанням, а зараз перейдемо безпосередньо до BD.
Специфіка bande dessinée (bédé)
Користуючись в означеній дихотомії пріоритетом «елітарності» як статусний «дев’ятий вид мистецтва», європейське BD звертається до вагомих філософських та «дорослих» тем, поки американська культура коміксів переосмислює набутий спадок героїки, — вона пережила виразну стадію «постгероїки» починаючи з «Вартових» та наразі увійшла у виразну стадію «антигероїки», наприклад «The Boys» Гарта Енніса, який, що цікаво, походить з Ольстеру. У культурі BD можна зустріти роботи, специфіка яких ламає звичні шаблони. Так, є кілька визнаних майстрів та серій, які розкривають змістовні проблеми у наративах, містячи, крім того, не тільки елементи еротики, але й в деяких випадках контент на межі з порнографією. Для bande dessinée це непоодинокий випадок, що підкреслює унікальність цієї культури в цілому. У подібних роботах порушують фундаментальні філософські та цивілізаційні проблеми — прикладами є визнані серії «Друуна» Паоло Елевтеріо Серп’єрі та «Джузеппе Бергман» Міло Манари.
Глибина більшості взірців BD дозволяє їм органічно перебувати в самому осерді філософії, літератури та образотворчого мистецтва, сплітаючи їх та розкриваючи безліч засадничих питань антропології, психології, соціології, культури та усієї людської цивілізації. BD звертається не лише до маргінальних тем, але й фундаментально заглиблюється в такі вічні теми, як людські почуття та цінності, спіритуальна культура та містика, конфлікт природи та науки, культури та цивілізації, утопізм та соціальна дистопія, афекти, природа насильства та геноцидності, біогенного, соціального та екзистенційного зла, їх міри, аспектів та втілень, як у «Les Eaux de Mortelune», «Druuna» чи «Helldorado».
Іноді майстри переплітають BD з класикою інших видів мистецтва, насамперед літератури (чого вартує графічне втілення мотивів «Тисячі і однієї ночі» в виконанні Серджіо Топпі), та окрім цього — кінематограф. Так легендарний «El Topo» («Кріт») Алехандро Ходоровскі отримав продовження у вигляді BD, а Міло Манара втілив у графіці сновидіння Федеріко Фелліні (Federico Fellini) у «Вояжі до Тулуму» («Viaggio a Tulum»).
«L’Asino D’Oro» (Milo Manara)
Ядро та периферія культури BD
Попри безумовну первинність франко-бельгійської традиції культурний склад авторів BD дуже строкатий: окрім французів (Jean ‘Moebius’ Giraud, Gilles Chaillet, Jacques Tardi, Jean-Pierre Gibrat, Louis, Olivier Ledroit, Valentin Sécher, Benoît Peeters, Philippe Druillet, Didier Convard, Jean-Claude Gal, Jean-Pierre Dionnet, Francois Boucq, Jean-David Morvan, Emmanuel Civiello) та бельгійців (Éric, Ferry, Jean-Luc Vernal, François Schuiten, Jean Van Hamme, Michel Weyland, Jean Dufaux, Benoit Sokal, Jéronaton, Yves Swolfs) тут зустрілись латиноамериканці (Alejandro Jodorowsky, Juan Jiménez, Leo), італійці (Sergio Toppi, Hugo Pratt, Milo Manara, Paolo Eleuteri Serpieri, Riccardo Federici, Alessandro Barbucci), боснієць (Enki Bilal), іспанці (Alfonso Azpiri, Juan Díaz Canales) та каталонці (Vicente Segrelles), українці (Ігор Баранько) та росіяни (В. Саков). При всьому розмаїтті, більшість континентальних з інших країн майстрів нічим не поступаються французьким та бельгійським майстрам, хоча ще раз слід підкреслити, що саме франкофонна традиція є вихідною та чи не визначальною для цього пласту культури. Майстри часто співпрацюють між собою, як співавтори візуально-текстового наративу або розподіляючи ролі ілюстраторів та сценаристів.
Своєрідною периферією ареалу, в якому культивується BD, виступають такі далекі європейські сегменти, як Британія та пострадянський простір. Британія вже за своєю етнонаціональною та культурною природою змушена виступати проміжною ланкою між європейською континентальною та північно-американською школами графічних новел. Однак якоїсь «британської школи» не існує, є лише низка досить несхожих векторів і тенденцій розвитку. Так, Дон Лоуренс (Don Lawrence) подібно до каталонського колеги Вісенте Сергеллеса (Vicente Segrelles), автора серій «Найманець», продовжує обігравання в призмі BD естетики старомодної pulp-героїки з елементами бруталізму та еротизму в стилі арту Френка Фразетти (Frank Frazetta) та Боріса Вальєхо (Boris Vallejo), який у свою чергу визначив провідну естетику для часописів із графічними новелами «Heavy Metal» та «Metal Hurlant».
Серія Д. Лоуренса «Шторм» є яскравим взірцем свідомої редукції до традицій, вироблених популярними американськими pulp fiction — тут ми побачимо рівайвелізм raygun gothic-естетики та тропів planetary romance і ранньої космоопери. Подібні роботи часто сплавлені за наративними лекалами Роберта Ірвіна Говарда (Robert Ervin Howard) та Кларка Ештона Сміта (Clark Ashton Smith). Тобто — із weird heroic fantasy, іншою назвою якого є «sword & sorcery» (брутальна фентезі-героїка, іноді з елементами rogue fantasy). У свою чергу цей напрям межує з технофентезі, science fantasy та «дивним» (weird) і трансгресивним (транскосмічним) горором у стилі «Міфів Ктулху» Лавкрафта (H. P. Lovecraft), або часто напряму пересікається з ним. Усе це обігрують означені майстри, свідомо надаючи перевагу естетиці перед сюжетом, який старанно імітує pulp-архаїзм та експлуатує його тропи.
У той же час всесвітньо відомі британські літератори Ніл Ґейман (Neil Gaiman) та Клайв Баркер (Clive Barker) як сценаристи виступили творцями низки серій, які лежать на межі між американською та європейською школами. Абсолютною класикою є робота Ґеймана у форматі графічних новел — «Sandman». Так само Террі Праттчет (Terry Prattchett) став сценаристом BD, дія якого розгортається у всесвіті «Плоского світу» («Discworld») — «Au guet!».
Окремо слід виділити Алана Мура (Alan Moore) з його переосмисленням американської супергероїки (по суті він заклав «постгероїку», найбільш характерні ранні взірці якої — «Вартові» та «Ліга екстраординарних джентельменів») та омажем знаменитому британському постмодерністу Майклу Муркоку (Michael Moorcock) — творцю «Мультивсесвіту» Вічного Воїтеля, котрий також отримав втілення в культурі BD та СВ. Загалом, серед британців найближче до американської традиції стоїть Марк Міллар (Mark Millar), найбільше відомий екранізованою серією «Wanted».
Перейдемо до впливу BD на культуру пострадянських країн, які особливо динамічно всотували недоступні раніше віяння, що надходили тепер в шалених об’ємах під час та опісля розпаду СРСР.
Почнемо зі згадки майстра світового рівня, киянина Ігоря Баранька. У плані зовнішньої естетики стиль автора також виразно батетичний. Найчастіше він звертається в своїх творах, деякі з котрих у франкофонних країнах знають краще, ніж на батьківщині автора, до сплетіння глибокої містики із яскраво виписаним історично-цивілізаційним антуражем. Його «Темна сторона Сонця» присвячена кризі єгипетської цивілізації і духовності, містиці атонізму; «Танок часу» присвячений духовній культурі Палеоамерики та її корінних культур; «Максим Оса» використовує тему характерництва та гоголівські містико-романтичні мотиви. Однак найвідоміша робота майстра «Орда» це містико-дистопійна фантастика, яка однаково цікава як тим, хто змушений перебувати в парадигмі «постсовєтізму», так і тим, хто намагається пізнати її ззовні, розклавши на складники.
«Орда» Ігоря Баранька
Однак ще в першій половині 1990-х років вийшов «Комікс-збірка» (1993) видавництва «Фенікс» Лтд.із трьома графічними новелами: «Майкл і таємниця острова Габо» Олега До (Дергачова), «Комп’ютер-гільйотина» Сергія Позняка та «Жах» Олега Коваленка. Окрім останньої горор-новели перші дві були заявлені як серійні. Однак видання з яскравими та непересічними роботами, особливо унікальними в культурному контексті, на превеликий жаль, не отримало продовження.
Фенікс Лтд. Комікс-зібрка. 1993
Сьогодні напрямок графічних новел в Україні динамічно розвивається, і хоча це радше нішова індустрія, проте безліч нових серій на різний смак змушують оптимістично оцінювати цей процес становлення.
Цікаво, що українське коріння мав померлий 2021 року Бенуа Сокаль (Benoit Sokal), один із найбільш знаних в світі бельгійських авторів BD, розробник знаменитої серії adventure-відеоігор «Syberia».
Серед росіян немало авторів працюють у руслі BD чи навіть на замовлення франкофонних видавництв. Зокрема слід згадати таких: Олександр Єрьомін, Юрій Жигунов, Роман Сурженко, Олексій Ліпатов. Цікаво, що інтерес до графічної новели європейського типу визрівав вже на межі радянської та пострадянської культури — у цьому контексті слід згадати оригінальні роботи в мультиплікаційній стилістиці, присвячені експозиції уявних роботів на ВДНГ. Однак потенціал було розкрито лише у 1990-х роках, коли В. Саков та Ю. Якунін увійшли в історію графічних новел із серіями «Пригоди капітана Донкі» (1990–1991), сатири, присвяченій темі посмертних митарств, та «Пригоди Колобків» 1992 року (за мотивами знаменитої анімації «Брати Пілоти»; автори — Ю. Якунін, В. Саков, Я. Вілелья-Фрейжас, сценарій Д. Попова, текст М. Колобова). Відомою була студія «Тема», причетна також до видання серії «Дара», частини якої виходили в ігровому часописі «Mega Game».
Міктлантекутлі в пошуках Кецалькоатля із «Пригод капітана Донкі»
Жанрове та сетингове розмаїття
Для ілюстрування розмаїття тематики і сюжетів хотілось би згадати кілька добірних усесвітів, серій та робіт.
Як було згадано, іноді континентальні майстри свідомо втілюють на неперевершеному рівні тропи інфантильно-гіпертрофованих брутальних взірців фентезі-героїки («El Mercenario» Вісенте Сегреллеса) та pulp fiction у жанрі planetary romance та естетиці raygun gothic («Шторм» Дона Лоуренса). Сюди примикає і бельгійський майстер Жан Торто (Jéronaton) з його безподібним обіграванням культури палеоамериканських цивілізацій в «Champakou» та «Le grand passage»: легковажність сюжету переплітається із глибинною містикою архетипів у обрамленні шедевральної рисовки, яка поєднує стиль вінтажних постерів із автентичними елементами низки культур обох континентів, як широко- так і маловідомих загалу.
«Ian Kalédine» Жана-Люка Верналя (Jean-Luc Vernal) та Феррі (Ferry) у жанрово-естетичному плані є неймовірним синтезом історичних пригод, технологічних парахроній та анахроній із елементами ретро- та альтер-футуристичної космоопери.
Абсолютно унікальне місце посідає «Tetfol» Еріка (Éric) та Жана-Люка Верналя (Jean-Luc Vernal): ця серія перевершувала все, що є в technofantasy, science fantasy та weird fiction, явивши невичерпну глибину і змальовуючи містичний конфлікт начал стихійної природи, яка продовжує себе в певних аспектах людського єства, й технологічної соціальної дистопії з заявкою на утопію.
«Giuseppe Bergman» Міло Манари належить не менш унікальне нішове місце — в цій серії сплітаються сюрреалістичне, магічно-реалістичне та постмодерністське сприйняття дійсності, все історичне мистецтво від примордіального до актуального антимистецтва, історія соціальної та духовної культури, містицизм та езотерика, виразна еротика та афекти, екзистенціалізм та психологія.
«Druuna» Паоло Елевтеріо Серп’єрі попри свою специфіку (відверто порнографічні аспекти) є більш ніж змістовним заглибленням в самі корені протиріччя й конфлікту природи та вторинного технологічного середовища, і також є однією з кращих робіт в історії dark sci-fi та дистопійної фантастики. А «Saria» (раніше серія носила назву «Інферно») авторства Серп’єрі, Дюфо та Федерічі, розглядає соціальну, культурну, цивілізаційну та спіритуальну історію в призмі вкрай макабричного містичного горору в сетингу потойбічної Венеції.
«Khaal, Chroniques d’un empereur galactique» В. Сеше (Valentin Sécher) та Луї (Louis) і «Всесвіт Метабаронів», або «Jodoverse» Ходоровскі (у який входить і знаменита серія «Інкал», ілюстрована Жаном «Мьобіусом» Жиро із яким Ходоровскі також планував екранізувати «Дюну»). Алехандро Ходоровскі (Alejandro Jodorowsky) також є всесвітньо відомим режисером, ексцентриком, митцем та езотериком («психомагом»). Ці роботи є вищим утіленням потенціалу «затемненої» та брутальної grimdark-космоопери із вселенським масштабом подій. Обидва взірця безумовно слід вписати в золотий фонд sci-fi та визнати унікальними в естетичному плані.
Зброя Метабарона
Часто, коли майстри BD звертаються до вужчих жанрів, їхні вироби одразу входять до жанрової класики. Такими для історично-пригодницької драми є роботи Жана ван Хамме «XIII» для spy fiction (зацікавлені також можуть зіграти в непересічну однойменну відеогру в жанрі FPS від Ubisoft, у якій використовується технологія сel-shaded і в зображенні та естетиці максимально близько імітовано графічні новели, хоча й використано перспективу від першого обличчя), «Vasco» Жіля Шайє (Gilles Chaillet) та численні роботи Сердіжо Топпі. «Corto Maltese» Уго Пратта — для авантюрно-пригодницького жанру із філософсько-містичним підтекстом.
У той же час пронизливий «Шнінкель» («Le Grand pouvoir du Chninkel») того ж Жана ван Хамме є настільки багатоскладним, що важко доступно охарактеризувати його жанрову суміш. Ніби цього замало, «Шнінкель» обігрує відомий образ з фільмографії Стенлі Кубріка (Stanley Kubrick).
Стиль Олів’є Ледруа («Requiem», «Xoco», «Wika», «Sha», «Chroniques de la Lune Noire») рухається поряд із естетичним стилем усесвітів «Warhammer» та «Warhammer 40 000»: він батетичний та гіпертрофовано гротескний, grimdark-естетика фентезі та космоопер автора базується не на граничного натуралізмі, а на гіперболізації бруталізму форм.
Монументальна «Jour J» («D-Day») стала однією з кращих серій alter-history (зазначимо, що автентична франкофонна назва жанру альтернативної історії — uchronia) у культурі безвідносно форматів.
Jour J. D-Day
Щодо взаємовпливу урабністичної культури із архітектурою та «дев’ятого мистецтва», то цей перехресний вплив неможливо недооцінити через знамениту серію «Les Cités obscures» Франсуа Пітера (Benoît Peeters) та Франсуа Шуїтена (François Schuiten). Вона вартує пильної уваги і заклала цілий культурний феномен, а її обширний вплив потребує окремого розгляду.
Загалом, серед BD представлені найрізноманітніші жанри та сетинги, в діапазоні від магічного реалізму до амальгами анімалістичного урбан-фентезі та вінтажного нуару («Blacksad» Хуана Діаса Каналеса). Однак основний масив робіт, як видається, не надто поступається за об’ємами кінематографу чи фікшн-літературі останніх кількох десятиліть.
«Blacksad» Хуана Діаса Каналеса
Автор: Кирило Степанян
