Фотограф Тарас Бичко знімає проєкт «Дві кімнати» у своєму помешканні. Простір цієї серії проступає рельєфно та щоразу змінює характер — від умовної декорації до абсолютної побутовості; тіні та світло побільшують простір і переносять дію у площину метафоричності. Двокімнатна квартира перетворюється на калейдоскоп місць для гри, занурення в себе, спостереження та нотування переживань — простір стає утіленням досвідів і їх матеріальним носієм. А ще є світло, плівка та бажання запам’ятати й передати моменти дорослішання синів. Недавно проєкт утілився в книзі 2 Rooms. Про те, як зафіксувати нематеріальне, вловити час і передати його дух, як з підручних матеріалів створити казку поспілкувалася з художником Анна Золотнюк.
Фотограф народився та мешкає у Львові. Працює із документальною та стріт-фотографією. Його роботи брали участь у Miami Street Photo Festival 2016– 2018 років, Eastreet 4 — photography of Eastern Europe і Odessa / Batumi Photo days 2017 року, Leica Street Photo 2018 року та багатьох інших українських і міжнародних фотоконкурсах. Тарас Бичко переможець Ukrainian National Competition Photographer of the Year 2016 в категорії Street Photography, фіналіст і 2nd Best Overall Photo winner у Documentary Family Awards 2018року. Його фото ввійшло у книжку 100 Great Street Photographs Prestel, 2017 року, ряд фото опублікований у LFI, Burn Magazine, National Geographic, Lens Culture, 121 clicks, Bird in Flight та інших он-лайн та аналогових виданнях. Він є співзасновником групи «Українська вулична фотографія» та учасником Little Box Collective.
— День добрий, пане Тарасе. Розповідаючи про проєкт, ви говорили: «У фотографуванні вдома присутнє щось казкове, навіть феєричне — це наче упіймати дитячий сон». Що саме робить фотографування вдома казковим?
— Над цією серією я працюю шість років. Вона змінювалася, але присутнє й незмінне. Є фотографія, котра стала для мене основоположною у розвитку проєкту й сформувала розуміння того, в якому саме напрямку я хочу працювати. Це — фотографія сина під час гри: він у промені світла, задумався про щось та занурився у себе, на задньому тлі — іграшковий замок. На цю картинку наклалися мої спогади про захоплення рицарями в дитинстві, ця казковість поєдналася зі світлом. Для мене повернення в дитинство, як спогад-марево, котрий пам’ятаєш прокинувшись, але не стільки деталі, скільки враження.
— У побудові цих вражень-марень одну з головних ролей відіграють світло й тінь. Звідки беруться тіні, що вони для вас означають?
— Ця казковість не в чіткості — вона десь поміж чіткими зображеннями. Відчуття казки створила тінь, бо ми не розуміємо, що саме відбувається в тіні, що вона приховує. Тінь — наче театральна ширма, що ледь відкриває сцену, проте не повністю. Тінь — червона нитка, котра проходить через усю добірку. На грі світла й тіні побудована перша фотографія (до речі, у книзі вона остання) і вона, напевне, теж вплинула на серію.
Разом із тим у фотографіях багато світла. Воно є однією з найважливіших складових, і не тільки як виражальний засіб, бо, як у відомому вислові: світло все робить чарівним. Світло асоціюється з теплом, чимось приємним, що підводить до дитинства — коли зрозумів цю лінію, для мене все стало на свої місця.
— Уже в перших розповідях про серію ви відзначали, що фотографувати в обмеженому просторі було викликом. Як з часом змінилося ваше розуміння/ставлення до домашнього простору?
— У цьому сімейному альбомі простір основоположний. З перших кадрів я вирішив, що буду знімати його в нашому помешканні. Це був виклик: фотографувати серед речей, до яких я звик; у просторі, де, на перший погляд, не відбувається нічого цікавого. Цей простір обмежив, а одночасно відкрив багато можливостей. Це схоже зйомку документальної чи стріт-фотографії — якщо не знаєш, що хочеш знімати, то в певний момент у необмеженому просторі стає занадто широко й ти не бачиш розвитку подій.
Мій обмежений простір став об’єктом дослідження — коли бути уважним, у кожному куточку починаєш бачити щось інше, прості речі мають зовсім інший вигляд, ніж зазвичай. Домашній простір не обмежений кордонами: кімната може бути театром чи кінотеатром, сценою для музичного виступу — простір наповнений абсолютно різними діями і залежно від них змінюється.
У мене мало фотографій — близько десятка поляроїдів — з будинку, де я народився, бо скоро ми переїхали в інше помешкання. Ті поляроїди, де ми сфотографовані разом із братом, вивчив напам’ять, і мені цікаво їх досліджувати. Аналізуючи свою серію, зрозумів, що роблю її для своїх дітей, аби вони потім побачили свої дорослішання, ставлення до ігор, переживання та захоплення, локалізовані у просторі дому. Ця серія — подарунок дітям. Найбільше хочу, аби вони отримали естетичну насолоду, переглядаючи ці фото та пригадуючи дитинство.
— Дитяча гра перетворює стільчики з ковдрою на хату. Ця готовність простору до трансформації передалася фотографіям — ті самі точки, сприймаються щоразу по-іншому. Та й сприйняття простору у дітей геть інше — все ж бо здається великим. Що ви відкрили у просторі завдяки дітям?
— Як би просто це не звучало, від дітей у мене розуміння, що цікаве можна знайти будь-де — чи під стільчиком, чи на балконі, чи у шафі. Усюди є момент несподіванки і я часто ловив себе на тому, що займаючись справами, обертався на звук гри, і бачив простір зовсім по-іншому, ніж зазвичай. Я продовжую знімати серію і простір себе не вичерпує, бо діти ростуть — і змінюється їхнє бачення, змінююся я та моє розуміння того, що я хотів би показати.
— Є місце, де завжди відбувається щось цікаве?
— Так, це дитяча кімната, тому там найбільше ігор, а ще ввечері прекрасне світло. Якби мені йшлося про кількість кадрів, я знімав би постійно там, але то були б кадри заради кадрів, без відчуття щирості. Тому мене цікавить весь простір. Зробити фотографію там, де здавалося б, відбувається найменше цікавого, а ще й погане світло, стає викликом. Кадр, котрий я люблю — наш сімейний портрет усіх чотирьох, мені вдалося зняти в коридорі, де жахливе світло.
— Чим фотографування вдома відрізняється від фотографування на вулиці? Ви писали, що любите спостерігати за людьми, які перебувають у собі. Чи легше вловити такий стан і настрій саме вдома?
— Спостерігаючи за старшим сином, бачу, як він приміряє різні соціальні ролі — на вулиці, у школі, у гуртках. Відчуття дому — це відчуття захисту й можливість бути таким, як ти є, не граючи ролей. Тому, думаю, відчуття захищеності дає можливість робити правдиву фотографію.
— Це документальна фотографія?
— Так, але не хочу ставити рамок, бо сам підхід до серії достатньо загнаний у рамки. Я не знаю, як далі розвиватиметься проєкт. Моєю першою метою було документувати дорослішання синів.
Я вирішив зробити книгу 2 Rooms зараз, бо бачення старшого сина починає сильно впливати на мене, так втрачається дитяча наївність, яку я хочу вкласти у фотографію. Я стаю залежний від його бажання того, як знімати, і це вступає у дисонанс із тим, що я хотів би зробити. Були випадки, коли він казав, що не хоче, аби я його фотографував певним чином, і я прислухаюся до його думки, розуміючи, що це самостійна людина зі своїм баченням. Мені дуже важливо, щоби у фотографіях не було придумування, нав’язування чи наслідування, щоби фотографії були про дійсність — це ігри синів, їхнє відчуття та бачення.
Коли я почав знімати серію, мій старший син був ще маленький і ніяк не реагував на те, що я його фотографую, мені в той час було просто бути учасником гри, я міг змоделювати те, що відбувається, передбачити, де і як світло працюватиме на фотографію — розумів, що наша спільна гра може призвести до певного кадру. Коли народився молодший син, я ставав більше спостерігачем і менше активним учасником. Міг просто бути з ними в одній кімнаті та чекати того, що в документальній фотографії називають вирішальним моментом.
Я хочу бути максимально щирим насамперед зі своїми дітьми, аби вони відчували те, що я відчував, дивлячись на їхні ігри, щоби вони були виразно їхніми, не такими, як у інших сімейних альбомах.
— Ви знімаєте на плівку. Як вона впливає на фотографування?
— Коли я почав знімати проєкт, захопився аналоговою фотографією та всім, що із нею пов’язано — проявлення, сканування, друк. Усе це мене захопило та наклалося одне на одне. Така фотографія концентрується на моменті, і мене гріє думка, що світло, котре потрапило на негатив у цей момент, залишається на ньому.
У мене нема бажання створювати технічно досконалі фотографії — на плівці залишаються пил, ворсинки, подряпини. Це знаки певних подій, як ось подряпини від того, що крутив бачок засильно, бо син плакав. Це знаки простору, сама плівка — складова простору дому. Тут я проявляю та друкую фотографії — зображення з’являються там, де їх знімав. Цей проєкт замкнений на цьому просторі та атмосфері.
— Коли думається про сімейний альбом, на думку спадають фотографії з килимом. Вони однотипні, але ця деталь (чи інші такого ж штибу) робить їх частиною пострадянського метаальбому.
— І в тому теж краса. Кожен сімейний альбом, об’єднаний таким глобальним килимом, дає розуміння, де зняті фотографії. Я міркував над тим, що у мене мало знаків самоідентифікації, хоча є кадри, де присутні зображення Івана Франка й Тараса Шевченка — вони є авторитетами для мене й намагаюся на їхньому авторитеті виховувати дітей, ці знаки вказують, де знято фотографії. Напевне, коли б зараз змінював серію, збільшував би кількість таких знаків, проте не маю бажання робити то показово й спеціально. Маркери, котрі присутні на фотографіях, є там тільки тому, що є вдома.
— Мої дитячі альбоми типові. Ваш альбом — це альбом персоналізований, його важко вписати, скажімо, у загальну шеренгу альбомів…
— Так, коли говоримо з дружиною чи друзями, то кажу, що є сімейні альбоми, а мій — сімейний-сімейний.
— Ви говорите про те, що серія — подарунок дітям, але водночас нагода для вас пережити моменти з дитинства. Що ви про себе дізнаєтеся з цих фотографій, як вони відгукуються вам з точки зору вашого дитинства?
— На фотографіях серії я присутній, але там мене мало, і це було свідоме рішення. Мої батьки розлучилися, коли я був ще малим. Найважливіше для мене — і це я проєктую на свої фото — щоби сини відчували мою присутність, знали, що ця тінь на фотографії — моя, що я був там, біля них. Присутність батька — те, що я сам хотів би відчувати в дитинстві. І я здобуваю цей досвід, бо ж беручи камеру в руку, стаю і героєм фотографії.
Спілкувалася Анна Золотнюк
Фото Тараса Бичка
