Як художніми засобами перетворити квіти на сакральний об’єкт, у чому святість квітів, як їхні зображення вписуються у середовище людини міської, зрощеної на асфальті? Відповіді на ці питання — у розмові з львівською художницею Юлією Долинською, авторкою проєкту «Квітчасті Апостоли».
«Ботанічні артефакти постають у своїй ніби звичній красі, але транслюючи певний сакральний код… Проповідники культу краси», — так говориться у концепті виставки, і далі: «Своїм їством сурмують у світ від себе писання… резонуючи німим квітоспівом… Одвічна ода Флорі — цвітінню гімн од канонархів цвіту… на пелюстковім крилосі тремтять Сьятою німотою…».
Властиво, нитку рефлексій можна розкручувати, згадуючи, зокрема, квіти на іконах, що символізують горній вертоград, а відтак заглибитися в тему, міркуючи про те, на якому ґрунті вони виростають. Та й чому саме ці дванадцять рослин, серед яких цілком сакральні лілійник і меконопсис, тобто блакитний мак, і на позір буденні тюльпан, каштан, латаття, а ще архаїчне ґінко дволопатеве.
— Ваші роботи нагадали мені фотографії Карла Блоссфельда — деталізованість, погляд зблизька, точність. Пригадую, він робив світлини не для естетичного, а ботанічного дослідження. А що досліджували ви?
— Років десять тому я вийшла зі стану, коли мене неймовірно сильно турбувало усвідомлення сенсу мого життя і життя навколишніх. Коли це питання перестало пульсувати перед кожною дією, після кожного слова — усвідомила, що все стало значно простішим.
Саме під час роботи над «Квітчастими Апостолами» я помітила, що мені дедалі менш важливо висловлювати ідею наперед. У деяких роботах з психології знайшла думку про те, що в умовах світу, де стовідсотковість неможлива, коли умови змінюються регулярно, це й не потрібно робити — ми можемо бути частиною процесу, просто занурившись у нього. Це схоже на підхід дітей вкрай малого віку: вони стають активними учасниками гри, переймаючи її правила до того, як їм їх пояснили.
Після втілення серії пройшов певний час до артикуляції її ідеї. Тому я була рада, коли Мар’ян Пирожок, мій чоловік, став куратором цієї виставки. Він бачив усе, що супроводжувало мене під час праці над роботами, і йому вдалося вкрай стисло пояснити сенс творів для входження в їхній контекст, а разом із тим зберегти втаємничення — тонку мерехтливу сакральність.
— Коли ви говорили про висловлення ідеї не спочатку, а під час роботи, мені пригадалося платонівське вчення про пригадування.
— Я була втішена легітимності своїх ідей, те, що це не просто дурниці (сміється — А. З.). Мені подобається говорити про те, що я збагнула, через образи, але так, щоби був простір для іншої думки, щоби залишити порфіру втаємниченості Всесвіту. Я завжди пам’ятаю про те, що ми ніколи не пізнаємо всього, тому моє художнє висловлювання, як речення з трьома крапками…
— З чого почалася серія?
— Коли почався карантин — мабуть, багато хто починає так відповідати (сміється — А. З.). Але карантин на нас із чоловіком особливо не вплинув, бо ми живемо усамітнено й, зрештою, прагнемо до ізоляції. Але коли позаминулої весни я вийшла у садок біля майстерні, то зрозуміла, що поспілкуюся з рослинами набагато ближче, ніж зазвичай, і це спілкування триватиме довше.
Ми живемо серед чогось, що пройшло значно довший шлях, ніж ми, що має значно більший досвід у цьому світі. Рослини на сотні мільйонів років старші за людей. У серії «Квітчасті Апостоли» є листочок ґінко дволопатевого — саме листок, аби одразу можна було його впізнати. Це одне з найбільш архаїчних дерев на планеті. Перша квітка з’явилася через 50 мільйонів років після того, як з’явився ґінко. Перша квітка — перехід на абсолютно інший щабель, це свого роду осяяння, просвітлення рослини. Припускають, що до такого переходу здатна будь-яка жива форма. У рослин це відбулося 250 мільйонів років тому, і тільки приблизно сім мільйонів років тому людина виділилася як вид.
Розглядаючи листочок ґінко, я зрозуміла: мені хочеться створити приватний діалог із рослинами. Я використала чорне тло, щоби підкреслити важливість співрозмовника. Він, як коштовність на тлі чорного оксамиту, космічного простору, який ми досліджуємо, проте ніколи не дослідимо до кінця. Ця серія — делікатна розмова віч-на-віч із рослинами.
Через техніку — я ретельно проробляю деталі — довго працювала над роботами. Кожна квітка — це мінімум місяць мого життя. Всього картин дванадцять. Не планувала створювати саме стільки й досить несподівано усвідомила, що вийшло так. Тому ця серія говорить про те, як я прожила рік. І я точно знаю, що прожила його з відчуттям радості.
Працюючи над «Квітчастими Апостолами», я не мала потреби в екзотичних квітах, більшість із намальованих — ті, котрі ростуть в моєму саду або в саду сусідки пані Олі. Хоча не виключено, що серед намальованих, є кілька таких, що свого часу були екзотичними для нашого краю. Єдина квітка, з котрою, можливо, ми менше знайомі, — меконопсис, тобто блакитний мак. Не могла пройти повз нього: його «хутряне» стебло з тонкими волосинками, мене просто зачарувало, бо коли на ці волосинки потрапляє світло, вони полискують, наче кристали.
До речі, тюльпан, котрий я намалювала, цього року теж цвів. Я не могла дозволити собі зрізати цю квітку. Між іншим, федеральна конституція Швейцарії вимагає врахування гідності живих істот у поводженні з тваринами, рослинами та іншими організмами, забороняє ображати будь-які форми життя.
— Украй потрібна й нам практика. Властиво, впровадження етичного ставлення до рослин, усвідомлення їхнього значення. Мені здається, що зображення рослин самодостатніми об’єктами наголошує на їхньому значенні в естетичному й, сказати б, глобальному вимірі. Зрештою, це підштовхує ставитися до рослин серйозно.
— На роботі з ґінко дволопатевим записала дату виникнення цього виду, а внизу — рік, створення роботи. Це унаочнення того, наскільки це дерево древніше, ніж ми.
— Окрім чорного тла, про котре ви згадували, ваші квіти розташовані й на золотому тлі. Ще одна прикметна риса, яка робить рослини об’єктами поза часом — тяжіння до симетрії зображення. Виходить, що перед нами конкретна квітка, а водночас універсалізована.
— Більшу частину часу проводжу серед музикантів, і єдине близьке мені середовище візуальних митців, своєрідна пісочниця, — коло львівських іконописців. Вони впливають на мене, а золото воно звідти — з ікон. Золото — це промовистий матеріал, який дає можливість забрати певну кількість тексту для проговорення змістів.
Що ж до симетрії та ракурсу, то вибирала той, котрий провадить глибше за естетичну рефлексію. Нещодавно в статті про складнощі перекладу текстів, де йдеться про сприйняття нематеріальних понять, натрапила на слово, котре вкрай тонко відповідає моєму намірові в роботі, — imaginal (імажинальне) на противагу до слова imaginary (уявне), тобто створене в уяві. Це сенсорне сприйняття непроявленої присутності перцептивної витонченої реальності. Щось справжнє, але невидиме. Поки що. Поки хтось не втілить це в яві.
Я сприймаю зображення рослин не тільки як зображення об’єкту, а й репрезентант того, змістом чого є це зображення. Паралель можна провести з людиною — вона не просто форма, а форма, наповнена, хай метафорично, душею та духом. Мені хотілося знайти таку форму, в якій глядач пізнає щось уже знане.
До речі, виставку «Квітчасті Апостоли» вперше показали в галереї Iconart. Як на мене, це вкрай відповідна реакція від світу на мою роботу, зустріч намірів і сенсів.
— Окрім зображення, є ще й позначки. Які то знаки?
— Мій чоловік Мар’ян називає це мовою рослин. У нас із ним спільна майстерня, хоча це не просто майстерня, а простір, де ми проводимо найбільшу частину свого життя. Кілька років тому Мар’ян почав свій діалог із рослинами, який переріс у серії «Сакрального Гербарію» і «Хроніки Ботанічних Сьятих», для якого він використав символічну мову рослин. Запитавши дозволу, я використала цю мову у своїх роботах. А він, запитавши мене, почав використовувати чорне тло для своїх гербаріїв.
— Що ви зрозуміли під час роботи над проєктом?
— Ми замало знаємо про себе й світ, що нас оточує. Найшвидший шлях почути себе справжнім і легким — опинитися у середовищі, де багато квітів. Чи не для кожної людини зелене середовище — це її середовище.
Під час роботи над проєктом зрозуміла, що не хиблю. Можливо, це звучить зухвало, але поділяю думку Сковороди про потребу сродної праці. Я є там, де маю бути, з тим інструментарієм, аби залишатися на цьому шляху.
Спілкувалася Анна Золотнюк
Фотографії надані Юлією Долинською
