Мистецтво складання букетів — непроста справа. Кожна квітка має своє символічне значення, збережене з давнини. Як читати квіткові послання, що, кому і з якої нагоди дарувати, звідки беруть початок різні традиції компонування, розповідає Віра Степанян.

Історію використання квітів дослідники відносять до прадавніх часів. У шумерських похованнях знаходили декоративні квіти з металів, ними прикрашений головний убір в гробниці Пуабі. Археологи знаходили й давні вази, що завершувались вишуканими горловинами, як вони вважали призначеними для квітів. Мінойські фрески сповнені мотивами цвітіння, а еллінські образи часто доповнені заквітчаними та увінчаними силуетами. Еллінська пальмета досі є поширеним елементом орнаментації. Єгиптяни прикрашали квітами свої колони, храми і палаци. Говард Картер, археолог, що вів розкопки гробниці Тутанхамона був надзвичайно здивований і вкрай зворушений тим, що серед осліплюючого багатства і золота побачив віночок з польових квітів.

Месопотамію називають колискою цивілізацій: розвивалися рільництво, будівництво, астрономія; виникла перша в світі писемність — відомий усім клинопис. У місті Ур був побудований зіккурат у вигляді ступінчастої піраміди, на вершині був розташований храм з позолоченим куполом, а на терасах, покритих землею, висаджували дерева і квіти ще задовго до легендарних «Висячих садів» Шаммурамат (Семіраміди), вавилонського «чуда світу».

В Елладі та Римі культові обряди не проходили без квітів, що були пов’язані із життєвими силами. У міфі про доньку Зевса Персефону (Прозерпину), після того, як її викрав Аїд (Плутон), в пам’ять про себе вона кидає на землю квіти, серед яких присутня фіалка — символ чистого серця.

Фіалки і троянди в середземноморських культурах вирощували на великих відкритих плантаціях. Троянди зображали на фресках: на одній з них, датованій V століттям до н. е навіть показано як оздоблюють вазу з квітами у Давній Греції. Троянда вважалася символом любові, таємниці та мовчання, а також символом хоробрості —в Римі нею нагороджували героїв. За переказами, під час бенкету римський імператор Геліогабал наказав розсипати пелюстки троянд зі стелі на своїх гостей в такій кількості, щоб вони задихнулись. Англійський художник Лоуренс Альма-Тадема у 1888 році використав цю легенду для сюжету картини «Троянди Геліогабала»: гості під пелюстками троянд — на першому плані, а сам імператор, що розважається, споглядаючи за цією сценою — на задньому.

Пелюстки розсипали на гладіаторських аренах та під час тріумфів, трояндовою олією змащували тіла гладіатори. Трояндовими настоянками римляни намагались подовжити життя та омолодити тіло. З цією ж квіткою пов’язаний і важливий латинський вираз Sub Rosa («під трояндою»): у кімнаті підвішували троянду і це означало, що все сказане має триматися в таємниці. Нині цей вислів використовують під час секретних операцій.

Нові квіти у Старому світі

За Середньовіччя троянду привезли зі Сходу хрестоносці. З часу, коли граф Шампані Тибо VІ у ХІІІ столітті привіз до замку поблизу Парижа махрову троянду, вона починає поширюватися Європою під назвою «французької троянди». Квітникарі згодом розгадали секрети виведення цієї рослини і до нашого часу вона користується особливим попитом, символізуючи любов. За спрощеною версією давнього міфу, Афродіта покохала юнака Адоніса, якого смертельно поранив дикий кабан. Довго шукаючи тіло коханого серед ущелин з гострим камінням, поранила ноги, залишила чимало кривавих слідів. Щоб зберегти пам’ять про коханого богиня звеліла зрости з крові Адоніса ніжній квітці. З власної крові богині проросли червоні троянди і стали символом любові. В контексті міфологічного символізму весняний адоніс є символом сумних спогадів.

Хрестоносці привезли у Францію й гвоздику, яку почали вирощувати в садах. Згодом англійські квітникарі ХVІІ століття вивели нові сорти, серед яких найбільшу славу отримала махрова гвоздика. Саме цей сорт любив Шекспір, і тому один з видів отримав назву на його честь. Спочатку гвоздика за доби Середньовіччя була символом пристрасної любові, але з часів Французької революції згодом стала символом боротьби. У ХVІ столітті Людовик ІІ Бурбонський, принц де Конде, перебуваючи в ув’язненні через інтриги кардинала Мазаріні, вирощував гвоздики у себе під вікном.

Навколо тюльпанів у Нідерландах розгорілися неймовірні пристрасті. Назва має перське походження, не виключено, що це слово є спільнокореневим із словом «тюрбан». Тюльпан — улюблена квітка Персії, Вірменії та інших країн Сходу. На Захід вона потрапила завдяки послу австрійських Габсбургів при дворі Сулеймана І в Константинополі Ог’єру Гіселіну де Бусбеку — колекціонерові грецьких рукописів та природних див Він надіслав тюльпанові саджанці у Відень 1554 року. Далі квітка поширюється у Нідерландах (1562 рік), Англії, Франції, де у ХVІІ столітті стають помітними перші прояви так званої «тюльпанової лихоманки»: за одну рідкісну цибулину покупець віддає цілий млин. У Нідерландах того періоду почалась справжня «тюльпаноманія». Перший ботанічний сад заснував 1587 року викладач Лейденського університету знаний учений-ботанік француз Леклюз, якого називали Каролюсом Клюзіусом. Він пишався вирощеними тюльпанами, захоплено оповідав про них усім навколо, навіть зовсім випадковим людям, чим і спровокував злодіїв на крадіжку особливо рідкісних гатунків Клюзіусових тюльпанів. Вишукана квітка Semper Augustus поклала початок спекуляції тюльпанами — її ціна складала 5 тисяч флоринів, що дорівнює вартості будинку із розлогим садом, а тюльпан Віце-Король натурою коштував 2 вози пшениці, 4 вози жита, 4 вола, 8 свиней, 12 овець, 2 бочки вина, 4 барила пива, 1000 фунтів сиру і на додаток ліжко, одяг, срібний кубок. Поступово ціни зростали і переростали у неконтрольовану ейфорію: за кожний гатунок тюльпану починалася боротьба. Перепродаж відбувався у корчмах і тавернах, була заснована свого роду гільдія тюльпанових маніяків. Пік «тюльпаноманії» припадає на 1634–1637 роки. Країна здійснювала спроби загальмувати її поширення, адже у відповідь на спекуляцій і маній навколо квітки зростала ворожість до неї, почалася «тюльпанофобія», Легенда розповідає про викладача університету в Лейдені ботаніка Форстіуса, який де б не побачив тюльпан ціпком нищив невинну квітку, тим не менше зупинити шаленство не міг. Влада, усвідомивши серйозність цієї нескінченної ейфорії, вирішила покінчити з нею. Генеральні штати законом заборонили спекуляцію квітами, хоча крах «тюльпаноманії» стався ще до декрету влади в 1637 році внаслідок неминучої кризи цієї фінансової «бульбашки». Результат був надто драматичний: банкрутство, зламані кар’єри, позбавлення засобів до існування дітей, приречених на злидні та багато інших бід. Цим подіям присвятив есей «Гіркі пахощі тюльпанів» Збіґнєв Герберт у книзі «Натюрморт із вудилом».

Моряки Японської імперії формують хризантему

Хризантеми називали «дітьми осені», а ще — «квіткою-сонцем» через жовте забарвлення суцвіть. Китайцям ця квітка була відома вже 2500 років тому. Її культивують у Японії, де вона стала символом нації, державним знаком: вища нагорода — «Орден Хризантеми». Їх привозять у Францію в ХVІІ столітті і починають розводити нові сорти різних кольорів.

У ХVІІІ столітті до Англії привозять з Південної Америки чудову екзотичну квітку — орхідею, котра дуже скоро стала самою модною. Цією квіткою прикрашали помешкання, вечірнє вбрання, для них створювали оранжереї. Почалась історія, схожа на історію із тюльпанами: за рідкісний екземпляр віддавали цілий статок. Численні експедиції в пошуках орхідей своїми дикунськими діями наносили величезну шкоду лісам Колумбії та Бразилії, до прикладу, за один раз вирубали 4000 дерев, на яких росли орхідеї, щоб зірвати 10000 квіток. Третина цих рослин надзвичайно рідкісна і включена до міжнародної Червоної книги. На щастя квітникарі на початку ХХ століття розгадали секрет вирощування квітів з насіння. Унікальні, оригінальні за формою орхідеї діляться на дві групи: епіфітні і наземні. Перші ростуть на деревах, закріплюються на них дуже розвинутим корінням, в якому зберігаються запаси води, листя мають довге, більше ніж півметра. Наземні орхідеї вимагають певного температурного режиму, вологи. Деякі, так звані «дудочки», існують у симбіозі з мурахами, котрі захищають квіти від шкідників: пустотілі клубні служать місцевим мешканцям для виготовлення музичних інструментів. Австралійські орхідеї, що дивує, ростуть і квітнуть під землею. Ці квіти — рекордсмени у царині рослин. За розмірами свого насіння вони одні з перших: коли коробочка розкривається, насіння має вигляд пороху, який все ж таки вдалося зважити — приблизно 0,000 003 грама.

Аранжування букетів на Заході

Історія букетів у Західній Європі починається з ХІV століття, коли поширювались невеликі букетики квітів — бутоньєрки, котрі приколювали до корсажу. За часів готики та ренесансного мистецтва квіти дуже часто з’являлись у кам’яному різьбленні, мініатюрах ілюмінованих рукописів та згодом на полотнах майстрів. Ренесансні квіткові композиції аранжувалися симетрично з однотипних квітів у високій вазі. Бароко, в свою чергу, вимагало монументальності, тому букети збільшились у розмірі, а вази виготовляли з кількох окремих частин.

Пізніше, впродовж ХІХ століття, був розповсюджений подарунковий букет у стилі «Вікторія». Укладався він щільно, компактно, спочатку одного кольору, навколо — другого, насаджувався у лійкоподібний футляр, обрамлений мереживом. Букет у стилі «Помпадур» був одностороннім, його розміщували біля стіни. Цікаву історію має популярний «бідермейєрівський» букет з живих та засушених квітів, мережив, стрічок, штучних метеликів, опудал птахів. Буржуазний стиль, поширений у різних царинах німецького мистецтва, отримав свою назву від псевдоніма поета Людвіга Айхродта, котрий піддавав сатирі у своїх епіграмах погляди наївні, простодушні, обмежені, міщанські погляди своїх сучасників. Він писав свої пародійні вірші від імені карикатурного бюргера Готліба Бідермейєра. Порт-букети виготовляли з фарфору, пап’є-маше, бронзи, яку оздоблювали позолотою.У наш час ми спостерігаємо нові спроби оформлення подарункового букету. Флористи багатьох країн пропонують букети квітів у картонних коробках різноманітної форми: круглі, трикутні, або у вигляді серця. Шкіряні, дерев’яні коробки для капелюшків з’явилися ще у XV столітті. На початку ХХ століття був налагоджений процес виробництва коробок з картону. Ідею дарувати квіти в таких коробках пов’язують з іменем Бернарда Шоу, який подарував талановитій акторці Стеллі Кемпбелл, що зіграла роль квітникарки в п’єсі «Пігмаліон», букет саме в такому неординарному вигляді. Надалі в коробці вона зберігала листи від нього.

Весільні букети

Історія весільного букету сягає давнини. В Елладі наречені прикрашали себе квітами: спочатку гілочкою плюща, потім квітами апельсинового дерева, плели вінки з трав і квітів, щоб отримати прихильність богині шлюбу Гери. В Римі у весільний букет вкладали розмарин і часник, а згодом так чинили і середньовічні наречені. Букет нареченої складають з різноманітних квітів, намагаючись враховувати її характер, колір сукні, а також вік. Його оздоблюють мереживом, або роблять у вигляді порт-букету. Коли наречений приходить із візитом до батьків майбутньої дружини, тримає два букети: один дарує матері, а другий — нареченій. Королева Вікторія під час свого одруження тримала букет з нагідками —символом вірності. Вона ж ввела традицію вкладати в букет гілочку мирту з дерева. Для власного букету вона зрізала її з дерева, котре посадила у своєму саду. Нині флористи-віртуози створюють фантастичні композиції. В український традиційний букет вкладаються барвінок, півники, айстри, жоржини. А ось традиція кидати букет має кілька версій походження, за однією з них вона прийшла з Америки, де наречена наприкінці весілля подарувала букет сумній подружці, побажавши зустріти коханого.

Квіткова культура Китаю та Японії

У китайській культурі система символів дуже складна, і кожна квітка має своє значення: гранат, орхідея — символ родючості, а персикові і грушеві квітки — символ довголіття тощо. Півонія — «королева квітів», яка була зображена на емблемі, вважається національною квіткою. У місті Лоян проводиться свято півоній, куди з’їжджаються люди з різних країн і куточків світу. Це символ любові: наречений дарує своїй дівчині півонію, якщо вона квітку приймає, це означає, що весілля відбудеться. Саме в Китаї з’явилась мова квітів, яким надавалася певна характеристика. Пори року теж символізують квіти: весну — три півонії, осінь — хризантема, літо — лотос, зиму — слива мейхуа.

Говорячи про основи створення квіткових композицій звернімося до японської культури, головна якість котрої — проникнення природним началом. Аранжування квітів у Японії стає одним з головних шляхів до істини. У VІІ столітті буддист Ікенобо Сенкей привіз із Китаю принцип створення квіткових композицій, який являв собою потрійний зв’язок «Небо — Людина — Земля». Він вважав, що слід дотримуватися принципів гармонії і до кінця життя займався цим мистецтвом для храму, біля якого був розташований його будинок під назвою Ікенобо. Звідси й походить, як вважається, назва ікебана —«живі квіти».

Історію розвитку японського квіткового мистецтва флористи поділяють на п’ять періодів. Школа ікебани «рікка» виникла під час періоду Нара. Буддистські храми прикрашалися високими композиціями з квітів у керамічних вазах.

Для другого періоду Хейан характерне нове ставлення релігії до мистецтва, яке стверджує, що будь-яке явище несе приховану красу і її потрібно віднайти та сприйняти. З появою військового дворянства дзен-буддизм сильно впливав на культуру самураїв, яка будувалася на дотриманні суворої дисципліни.

З ХІІІ по ХVI століття тривав третій період, для якого характерним стали декоративність та пишність. Монахи та слуги створювали композиції у стилі «рікка». З’явилася школа Ікенобо, котра сформувала сім основних способів розташування стебел під час аранжування. За часів епохи Муроматі, коли столицю було перенесено до Кіото, змінився естетичний принцип — тепер красу шукали в усьому, що оточувало людину. Садові ансамблі та мистецтво складання букетів стали однією з форм споглядання природи, що сприяла просвітленню. Сьогун Асікага Йосімаса став яскравим представником цієї епохи: писав вірші, вивчав живопис і мистецтво китайської порцеляни, проводив багато часу в Срібному павільйоні свого саду. Буддійський чернець, художник та його наставник, відкрив йому новий вид мистецтва — чайну церемонію в японському будиночку, котра стала імпульсом для розвитку мистецтва аранжування квітів. Цей ритуал являв собою не тільки дегустацію чаю, але й старанну підготовку кімнати, відгородженої ширмою, де можна зануритися у споглядання живопису або квіткової композиції. Почали з’являтися книги, в яких навчали мистецтву компонування квітів. Виник новий стиль компонування «нагеіре» («кидати»). Його винахід належить Сен-но-Рікіу, який одного разу просто кинув зрізані квіти у дерев’яне відро і отримав дуже гарну, витончену композицію. Японські жінки і дівчата повинні були вміти складати композицію в стилі нагеіре або шейка, основний мотив котрого — три гілки, що виходять з однієї точки пориваючись до небес.

Четвертий період — так званий період Едо бакуфу, або Сьогунат Токугава тривав протягом ХVІІ–ХІХ століть. Він пов’язаний з поширенням політики повної ізоляції і забороною японцям виїжджати з країні, а іноземцям — в’їжджати. Едо (сучасний Токіо) перетворився на культурний центр, а багатства його сягали небачених розмірів. Палаци та імператорські резиденції прикрашалися розкішними предметами — ширмами з барвистими пейзажами художньої школи Кано, дереворитами із зображенням міських сценок, красунь, куртизанок тощо. Сформувався «літературний стиль», що складався з натуралістичного опису квіткових композицій у віршах.

З другої половини ХІХ століття, коли Японія відкриває свої порти для всього світу, починається п’ятий період історії ікебани. Японія починає вивчати західний живопис, а для Заходу відкриває свої фантастичні гравюри, які глибоко вплинули на європейське мистецтво ХІХ століття.

На початку ХХ століття заснована школа, в котрій основою композиції могли бути європейські квіти в низькій вазі-морібана. У 1930 році художники ікебани склали маніфест з метою «створити новий образ у новому столітті». Серед його авторів — один з найвпливовіших і відоміших мистців Софу Тесігахара, засновник школи Согецу («трава і місяць»).

Найголовнішим місцем у традиційному аскетичному японському житловому помешканні є розташована асиметрично ніша в стіні, призначена для квітів або творів мистецтва. Останнім часом склався своєрідний вільний стиль — композиція ікебани з європейськими варіантами аранжування. Цей декоративний стиль відрізняється гармонійністю, пропорційністю, симетричністю і набуває водночас різноманітних форм: лінійних, овальних, пірамідальних, конусних, трикутних, у вигляді кулі.

Сучасність: поєднання квіткових традицій, колористика та флорографія

У Франції віддають перевагу композиціям у вигляді кольорових пірамід, у Німеччині, Британії, Болгарії та інших країнах Європи поширений вільний стиль, котрий припускає поєднання європейських і японських традицій. У США розповсюджена серпоподібна «місячна» композиція, а на Близькому Сході використовують спеціальні кошики з пристосуванням для великої кількості стебел.

Міфи та легендарні перекази, а також пізніші релігійні уявлення, продовжують впливати на символізм квітів. Символіка пов’язана з властивостями квітки, з її зовнішнім виглядом. Біла лілія у християнській релігії — символ чистоти, цнотливості, як і біла троянда. Білий бузок — символізує самітність; тюльпан — зізнання в коханні; жоржина — новину; волошка — ніжність; крокус — роздуми; виноградне листя — життя і насолоду. Незабудки — символ дружби і пам’яті, і за легендами балтійців, з’явилися на місці сліз пролитих Егле, нареченою пастуха Лікаса під час розлуки з ним.Символіка кольорів та їхніх відтінків має різноманітні впливи на людину. Червоний —символ свободи; жовтий — символ світла, життя; синій — печалі; фіолетовий одночасно притягує і відштовхує. Білий символізує невинність і чистоту, а чорний колір — печаль, урочистість, траур. Японці поділяють кольори на «земні» жовтих відтінків та «небесні» синіх кольорів. Відтінки та їх поєднання теж відповідає символіці: білий з голубим — мудрість, голубий і чорний — лицемірство, білий і чорний — стійкість, незмінність, а також протистояння двох світів тощо. Символом ніжності та чистоти є квітка пролісок.

Мова квітів — флорографія, допомагає зрозуміти смисл, що закладений у букеті. Дружина британського посла в Стамбулі Мері Уортлі Монтегю описала в 1717 році мову любовної переписки. Початок свій мова бере із країн Сходу, де ув’язнені в гаремах жінки винайшли спосіб спілкування із зовнішнім світом так званий селам: освідчення в коханні, отримання звісток, призначення місця зустрічі. У першу чергу флорографія складається з легенд; символіки форми композиції, кольорів та відтінків, ландшафту; психології сприйняття композиції; традиційної народної символіки. У східній традиції, наприклад, важливим є те, як дарувальник тримає букет, чи прикрашений букет зеленню або коли дарує квіти.

Квіти символізують різні почуття: любові, поваги, утіхи, дружби, подяки. Букет може змінити настрій, стати джерелом емоційних переживань. Жінкам зазвичай дарують елегантні букети з розкритими квітами, а дівчатам — напіврозкриті квіти. Для святкових букетів флористи радять вибирати квіти двох кольорів — білого та червоного, а чоловікам краще дарувати гвоздики, хризантеми, гладіолуси.

Яким би не був букет квітів, слід пам’ятати: його символізм, проростаючи через тисячоліття, висловлює наш смак і, водночас, ставлення до людини, котрій ви його даруєте.

Авторка: Віра Степанян

Ілюстрації: Катя Березовська