Башта з крихкого кришталю, дзеркало, у якому відображається минуле, крихітна рослинка, що завмерла під ковпаком… Це лише декілька експонатів з виставки M17 Sculpture Prize — першої професійної премії України в галузі тривимірного мистецтва.
Кажуть, сучасне мистецтво воліє радше ставити питання глядачу, аніж надавати готові відповіді.Пропонуємо зблизька роздивитися проєкти дванадцятьох номінантів M17 Sculpture Prize і дізнатися, з якими питаннями вийшли до глядача вони.
Цього року учасники створювали свої роботи, об’єднані загальною темою «Коріння та пилок». Якої глибини сягає наше коріння? Що допомагає вистояти навіть при шаленому вітру змін? А що з легкістю покине місце свого народження, щоб розвиватися далі?
«Залізна завіса» — Проєкт Влада Голдаковського
Відкриває експозицію робота Влада Голдаковського, й вона одразу ставить глядача перед своєрідним кордоном, залізною завісою. Але йдеться не про ідеологічну ізоляцію часів Радянського союзу, а радше про світ, у якому кордони тепер визначає інше «залізо» — до прикладу, комп’ютери або телевізори.
Під час пандемії саме монітори й екрани стали тими вікнами, крізь які можна було спостерігати, що відбувається в світі.
«Я народився в СРСР. Можна сказати, що моє коріння було огороджене залізною завісою. Принаймні на деякий час. Моя родина дуже хотіла позбутися тої завіси. І от, нарешті, те, що я є, отримало свободу розвитку. Ми позбулися кордонів. Однак здобули внутрішні».
«Кришталева мрія» — Проєкт Михайла Алексєєнка
Робота Михайла Алексєєнка притягує погляд миттєво: башта з кришталю у людський зріст, а на вершині — шпиль, як відсилка до гостроконечних будівель сталінського ампіру, на ньому — зірка.
Кришталь, як обіцянка свята — от поки він стоїть за склом у серванті батьків, але якось — буде велике свято, будуть поважні гості — й посуд виблискуватиме на столі. Але це буде потім, можливо, наступного Нового року, можливо, вже у наступному житті.
Кришталь, як передчуття кращого життя, що ось-ось настане, і з’явиться нарешті привід дістати крихкі вази, салатниці з візерунком — і дозволить їм бути не лише прикрасою там, за склом.
«Після смерті моєї бабусі залишилося багато кришталю. Вона збирала і ретельно зберігала його, як і багато хто з громадян «пострадянських» країн. Використовувати кришталь за призначенням у родині було заборонено. Бабуся берегла його для особливої події. Яка так і не відбулася. Бабусі вже давно немає серед живих, а мрія залишилася. Радянська ідеологія будівництва кращого життя, стрімкий рух угору, пафосна велич знайшли свій відбиток у побуті звичайних людей. А їхня крихка мрія лишила по собі тінь — відчуття мінливості та нестабільності всього, що існує».
«Зорепад» — Проєкт Данила Галкіна
Проєкт Данила Галкіна — холодна іронія, скептичний погляд на перебіг процесів декомунізації. Пропозиція замислитись — якщо контур минулого замалювати кольорами теперішнього — чи цього достатньо для створення нового простору, нової основи світобудови?
Чи це звичайне маскування, мімікрія?
Арт-галерея в Пространстве на Донского
«Лабіринт часу» — Проєкт Тараса Поповича
Посеред експозиції — кілька дзеркал, що наче утворюють лабіринт. Підходиш до першого, бачиш своє відображення, до наступного — і відчуваєш секундне розгублення: замість власного відображення бачиш постаті інших людей, інших — але у цьому ж просторі.
Куратор одразу додає: нас у цьому дзеркалі побачать ті, хто прийде сюди за кілька годин.
Дивне відчуття, як це — зійтись у просторі, але розійтись у часі? Що вони побачать у дзеркалі лабіринту? Який меседж зчитають у поглядах, жестах, рухах тих, хто був тут до того, як прийшли вони?
«Книги» — Проєкт Андрія Кириченка
Історію пишуть переможці. З появою соціальних мереж та нескінченої кількості платформ для висловлювань цю сентенцію, схоже, можна поставити під сумнів. Принаймні, це пропонує зробити автор проєкту «Книги» Андрій Кириченко.
Скільки учасників стало частиною історії — стільки кутів зору і з’являється. Та наслідком, на жаль, стає не максимально цілісна картина, а лише уламки. Хто говорить голосніше, хто більше присутній в інтернет-просторі та має більшу кількість фоловерів — версія того й вважатиметься за головну.
«Справа не у небажанні розуміти одне одного — у неможливості того. Перебуваючи “поруч” в умовах спільної історії, кожен в ній отримує своє місце, а отже, має і свій кут зору. Під час загальних змін це робить комунікацію неможливою, загал виявляється нездатним винести вирок, а роль “активного спостерігача” — єдиною, що в змозі обійти осуд загалу. Інертність стає панівною формою взаємодії».
«Літаючий острів» — Проєкт Марти Дяченко
Химерна, на межі реальності й вигадки конструкція. На сталеву платформу пропонують зайти, щоб усе роздивитися зблизу. Один з відвідувачів одразу наступає на крихітний кораблик, але — жодних зауважень, наче робота справді живе й далі своїм життям.
Скільки недобудов, які планувались грандіозними, масштабними, втіленням найсміливіших мрій й фантазій. Але які так і зависли в повітрі між минулим і майбутнім. Вічне очікування, у якому немає місця для теперішнього.
«Ландшафт у нашому довкіллі перебуває в постійному русі. Він змінюється, будується, руйнується. Деякі ідеї лишаються незакінченими — зостаються залишками, фрагментами. Наше оточення має вплив на наше сприйняття простору та світу. У моїх дитячих спогадах домінують післявоєнні інфраструктури автомобільних доріг, що сполучають “спальні” райони Києва з його центром, а також напівзруйновані споруди 90-х — початку 2000-х».
«Нестійкі зв’язки з майбутнім у даних умовах» — Проєкт Даниїла Шуміхіна
Проєкт-розповідь, що відсилає до початку створення новобудов часів відлиги. Будинки, які створювались лише як тимчасове житло, й сьогодні залишаються частиною нашого простору, а відтак — і мислення.
«Це розповідь про “усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві” в СРСР. На початку 50-х років керівництво постановило розробити проєкт економного й недорогого в обслуговуванні житла. Вершиною “експериментаторства” став пробний зразок будинку в Ленінграді. Занадто “художній” проєкт було припинено, оскільки, за словами Хрущова, він міг сприяти вихованню індивідуалізму. Так було відкинуто естетику й затверджено типові “хрущовки”…»
«Еґреґор» — Проєкт Василя Грубляка
Робота Василя Грубляка — на хиткому містку між мистецтвом та функціональним дизайном. Але, безсумнівно, його проєкт магнетично притягує погляд самим світлом, сяйвом ідей, якими просякнуте повітря. Вони належать всім, та водночас — нікому.
«Кожен елемент інсталяції складається із трьох ліній, які, перетинаючись, утворюють об’ємне перехрестя. Хрест є одним із найстаріших символів, який з часом ставав все більш містким. Сьогодні він може позначати взаємозв’язок, перетин думок та подій, може вказувати місцеперебування речі, приналежність, бути знаком табу або оберегом. Світло ж символізує початок, зародок, джерело».
«Сльози, що твердіють, та кров, яка не згортається» — Проєкт Василини Буряник
Проєкт про втрати, та біль, який не здатен пройти з часом. Рани не загоюються, лише ще більше розповзаються тканиною простору. Сльози не висушуються, а радше — перетворюються на своєрідні кристали, розбити які неможливо.
«Проєкт є квінтесенцією особистих переживань щодо військової ситуації в країні та її трагічної сутності. Він переповнений алегоріями, починаючи від форм інсталяції, жесту споглядання та закінчуючи процесами — усе має прихований підтекст. Процеси в акваріумах ілюструють стан мовчазного відчаю та контекстуальної безпорадності».
«Preset» — Проєкт Каті Бучацької
Неон, текст та жива матерія співіснують разом у проєкті Каті Бучацької. Авторка пропонує глядачу стати співавтором проєкту, склавши всі елементи експозиції в єдиний вислів. А потім відійти на декілька кроків і перескласти вже по-новому. Чому ні? Світ, де все змінюється щосекунди, потребує не стільки інтерпретатора, скільки уважного глядача з допитливим поглядом.
«Неважливо, до якої саме форми звертатися, коли звертаєшся до теми минулого, коріння, тому що попереднє проявлене всюди та прямо зараз. Через об’єкти, через нашарування історії, через текст. Ми визначаємо текст, він визначає нас».
«Гербарій» — Проєкт Анни Тарадіної
Анна Тарадіна заграє не тільки з простором, а й з самим часом. Вона концентрує його на полицях стелажу: на одній тепер — вічне минуле, на другій — нездійснене теперішнє, на третій — майбутнє, ймовірність якого досі не визначена.
Хід часу демонструється на рослинах, і цей процес заворожує. У прагненні зберегти мить, законсервувати красу тендітна рослина опиняється під скляним ковпаком, у такій собі зоні комфорту. А отримавши вічний спокій, позбувається можливості росту й розвитку.
«Збирання гербарію — це дуже інтимний процес спілкування з природою, той особливий момент, коли людина звертає увагу на природні структури й починає помічати світ, в якому ми перебуваємо постійно. Намагаючись зберегти цю швидкоплинну мить єднання з природою, ми ховаємо її на книжкових полицях».
«Не/втручання, або Об’єкт з натури» — Проєкт Богдана Локатира й Маргарити Журунової
Прискіпливо, з увагою до найменших мушель відтворений фрагмент крейдяного кар’єру. У такий спосіб автори прагнули відтворити у глядача відчуття присутності перед самим кам’яним урвищем. Своєрідне запрошення розділити з ними захват від творіння природи.
І при цьому залишитися у позиції спостерігача, що лише фіксує та досліджує, але ніколи не руйнує матерію дійсності.
Радше вже — створює власну.
«Як живописці або графіки копіюють твори видатних майстрів, аби досягти майстерності у своєму жанрі, так ми вирішили відтворити роботу найвидатнішого майстра в мистецтві довкілля».
Автор: Оксана Грушанська
Фото: Руслан Сингаєвський
