Заселений простір породжує багато вимірів: антропологічний, функціональний, психологічний, естетичний, культурний, побутовий. І майже завжди він має власний хтонічний вимір — незаселений простір нижче рівня землі. Будь-які підземні або заглиблені в твердь (наприклад, скельні печери) місця постають у міфологічному мисленні частиною сфери хтонічних сил. Хтонос — це надра землі, які давні люди напряму співвідносили з потойбічним світом. Про підземну частину цього виміру, а також про скельні печерні міста, які є продовженням земних надр, розповідає Віра Степанян. 

У Стародавній Елладі всі підземні простори, надра землі, підземні копалини та інші скарби належали до міжпростору похмурого царства Аїду, в безоднях якого також утримувалися стародавні боги — титани. Проходом до нього слугували темні печери. У філософії Платона печера стала символом оманливості чуттєвого світу. Однією з важливих особливостей Аїду була його невидимість для живих. Із володарем підземного світу іноді ототожнювався бог достатку Плутос (від πλοῦτος — «багатство»). Цей образ пізніше відображається в фольклорі у вигляді печери скарбів: печера Алі-Баби, піратські гроти тощо, Важливим є й образ колодязів, котрі іноді могли перетворюватися на проходи до потойбічного світу. У культурі майя він носив назву «Шибальба» — місце жаху. Як місця для жертвопринесень майя використовували колодязі природного походження — сеноти, а також проводили ритуали та ініціації в печерах.

Підземелля як вимір людського житла

Люди кам’яної доби шукали прихисток у печерах. Розрізняють три головних типи облаштованих печер: житлові, де спали та їли; священні, в яких відбувалися ритуали, а стіни прикрашалися відповідними розписами; і змішаного типу. У Західній Європі знайдено близько трьохсот печер, що колись слугували житлом. Найвідоміші серед них Альтаміра і Нерха в Іспанії, Грот-де-Комбарель, Фон-де-Гом, грот Шове у Франції та інші. У вільний час Нomo sapiens покривали стіни малюнками. Цікаву гіпотезу висунув професор Паризького університету Єгор Рєзніков: у 1983 році під час експериментів з акустики в печерах епохи палеоліту в Ар’єжі (Франція) він встановив, що місця, вкриті наскельними малюнками, вирізняються найдовшим і найгучнішим резонансом. Вірогідно, саме ці місця використовувалися для проведення ритуалів, що супроводжувалися вигуками й співами. У Середземномор’ї також існують печери із незвичайними акустичними ефектами: найвідомішою є «Вухо Діоніса», в якому примножується відлуння. Сама печера в багатьох народів сприймалася як материнське лоно, що зберігає живих істот. Можливо, тому серед наскельних зображень було присутнє зображення жінки — «Великої Матері».

Натомість вертикальна житлова забудова, на відміну від ранньої землянки, виступає комплексною, символічною моделлю світобудови, чотири сторони якої втілюють сторони світу. Зруб імітує землю, фундамент — земні надра. Горище символізує вінець вертикального виміру дому, а от підвал у багатьох історіях набуває стабільних ознак інфернальної потойбічності: це простір аж ніяк не призначений для проживання в ньому, який, однак, є невід’ємною частиною структури дому. Зигмунд Фройд трактував підвал як уособлення людських вад і хиб; Карл Юнг, навпаки, вважав підземний вимір дому незнаною скарбницею мудрості.

Катакомби, осуарії та інші підземні галереї

У містах Італії, в Північній Африці, Сирії та інших місцях збереглися підземні погребальні галереї, що отримали назву «катакомби» (походить, за однією з версій, від латинського catacumbae — підземні гробниці). Споруджували їх таким чином: починали зі сходів, потім копали тунелі, а в стінах — ніші для померлих, яких ховали завернутими у полотно без труни, на плитці отвору писали ім’я і додавали символ. Водночас копали вертикальну шахту для виходу та доступу повітря, обкладали її камінням. Були тут і невеличкі каплиці, де проходили богослужіння й прощальна вечеря. У І столітті виникли катакомби Присцилли, Домітилли, Коммодилли, найдавніші Ватиканські гроти. Варто згадати про свого роду братства, які могли легально входити в підземелля і допомагати Церкві. Один з адміністраторів катакомб святий мученик Калікст став єпископом Риму (217–222 роки), і катакомби носять його ім’я. А от під час переслідувань християни намагалися знаходити різні способи замаскувати вхід під землю, до прикладу, каменоломні. Віряни розписували фресками, тобто живописом по вологій штукатурці, численні каплиці й тунелі. Посушливий клімат сприяв збереженню малюнків, адже під сухою землею тисячі років могли зберігатися не тільки зображення, а й колір. Стінописи були пов’язані з сюжетами Старого Завіту (Адам і Єва, Ной у ковчегу, Мойсей), згодом почали використовувати теми з Нового Завіту (Тайна вечеря, Воскресіння Лазаря, Богородиця з Христом), які стали першими зразками іконографії. Римські катакомби мали близько п’яти підземних поверхів, на кожному з яких тунелі сягали десятків кілометрів. Довжина сорока катакомб, відомих дослідникам, становить близько вісімсот кілометрів. Перебування в катакомбах тривало до нападу варварів на початку V століття, що мав жахливі наслідки: зруйновані акведуки, затоплені поля, епідемія малярії. Катакомби постраждали найбільше.

Італійський архітектор Антоніо Бозіо натрапив на частину катакомб під час земляних робіт на Соляній дорозі. Після відкриття підземелля відразу ж з’явились «мисливці» за святинями — грабіжники, мародери, так звані «люди ночі», що шукали реліквії й продавали їх на ринку. Підкупивши охоронців, вони отримали можливість зробити дублікати ключів до підвалів і підземних галерей і дістатися підземель. Тут влаштовували численні сховища, підземні склади, де серед великої кількості мотлоху можна було побачити унікальні коштовності: золоте намисто, медалі, римські монети, рами для картин вишуканої тонкої роботи, столове срібло, порцелянові вироби, келихи з богемського скла, цілі колекції пейзажів, портретів і безліч вартісних речей, навіть давні астрономічні інструменти для визначення руху небесних світил. Це дуже яскраво описано Ритою Мональді та Франческо Сорті в романах «Imprimatur» та «Secretum». Нині мережа античного підземелля має довжину близько ста сімдесяти кілометрів, але для екскурсій дозволено відвідувати лише невелику ділянку.

У середньовічних і ренесансних містах зводили будівлі різних типів, висота яких була ознакою статусу споруди і її власника. За мурами міст виднілися висотні вежі монастирів, лицарських замків, ратуш, у підвалах яких розташовувалися в’язниці. Ратуша стає знаком престижу міського самоврядування, центром громадського життя, де відбувалися забави, приймалися і розроблялися великі плани, стратегії розвитку, а також виносилися вироки, здійснювалися покарання. Підземелля й підвали ратуші місто частково використовувало як склади, де зберігалися конфісковані товари, але здебільшого як в’язниці. Для обігріву будинків цього часу споруджували гіпокаусти — пристрої, що складались з двох камер і труби. Вони встановлювались у підвалах і підвищували температуру в кімнатних приміщеннях: коли в нижній камері згорали дрова, нагрівалося каміння у верхній камері й звідти трубою тепле повітря переміщалось до кімнат будинку. Катакомби та крипти були невід’ємною частиною розвиненого міського простору на межі Середньовіччя та Нового часу.

У 1774 році в Парижі сталася трагедія — частина вулиці д’Анфер з будівлями провалилася на глибину тридцяти метрів. Причиною цього стало видобування вапняку для будівництва терм, арен та інших будівель у античній Лютеції, на місці якої був пізніше заснований Париж. Територія видобутку постійно розширювалася, в результаті чого частина житлових районів опинилася над прірвою, що утворила ціле підземне місто — катакомби Парижу. Людовік XVI наказав створити Генеральну інспекцію каменоломень, встановити відповідні конструкції, щоб зупинити руйнування й зміцнити підземні тунелі. У 1785 році в цьому місці було засновано Осуарій (місце для збереження кісток померлих) протяжністю вісімсот метрів кругових галерей. Щоб побувати в «Місті темряви», як називають ці катакомби, необхідно спуститися сто тридцятьма металевими сходинками гвинтових сходів. При вході напис наголошує: «Зупинись! Тут імперія смерті!». Людські останки вкладені й щільно підігнані один до одного в стіни, але крім них у шахті глибиною двадцять метрів можна побачити також скульптурні пам’ятки, барельєфи, колодязь, з якого почалося будівництво Парижу. У цьому некрополі зберігаються останки 6 мільйонів людей, серед яких відомі Дантон, Робесп’єр, Сен-Жюст, Лавуазьє, Рабле, Марат, Паскаль, а також жертви епідемій, Варфоломіївської ночі, Французької революції та прості мешканці Парижу. Дозволений рівень заглиблення для копачів і будівничих у Парижі — метрополітен (один із найстаріших у світі), який складається з 14 ліній. Тут розашований також велетенський підземний торговий центр «Форум».

Печерні житла та сучасність

У багатьох місцях й понині існують печерні житла. Окрім шахтарських містечок, облаштованих у вичерпаних шахтах, у багатьох куточках світу можна знайти печерні міста чи поселення, які не втрачають зв’язку з минулим. Найбільш показовими є вражаючі печерні міста Каппадокії: переплетіння культур, перетин сакрального та буденного простору в оточенні неординарних форм ландшафту («димарі фей»). У Малій Азії зустрічаються й печерні мавзолеї, як-от Міра на теренах прадавньої Лікії, підземні катакомби —наприклад, під Константинополем, відомим своєю Цистерною Базиліка.

Окрім Каппадокії та інших близькосхідних областей печерні міста є в Іспанії та Франції. В останній добудовують до печер фасади з вікнами, дверима та димоходами. У Південній Австралії є невелике підземне містечко Кубер-Педі (мовою аборигенів це означає «нора білої людини») з населенням 1695 осіб. Тут розташоване одне з найбагатших у світі родовищ опалів.

Ще тисячу років тому бербери будували житло в печерах. У пустелі поблизу не було ані дерев, ані каменю, тому вони рили тунелі в м’якій породі пісковику, глибина яких сягала дев’яти метрів. Під землею люди захищались від піщаних буревіїв і спеки, а найголовніше — там знаходили прісну воду. У поселенні було відкрите внутрішнє подвір’я, на яке виходили вхідні дверні отвори підземних приміщень. Житла мали кілька кімнат на різних рівнях, які з’єднувалися системою коридорів. Були окремі приміщення для домашніх тварин і льохи для зберігання продуктів. Найбільше з них підземне місто Матмата розташоване в пустелі Сахара. У 1967 році пройшли великі безперервні зливи, що тривали три тижні: вони розмили й зруйнували печери, а мешканці змушені були перебратися на поверхню землі. Нині вони поступово продовжують переселятися в нові будинки зі всіма зручностями.

Україна теж багата на підземелля й печери. Окрім знаменитих київських печер можна згадати Одеські катакомби — заплутані печери-лабіринти, довжина яких складає 2,5 тисячі кілометрів, а глибина — 25 метрів. Вони, як і паризькі, виникли під час видобутку вапняку з 30-х років ХІХ століття. Відомі підземелля з цікавими легендами й таємничими історіями Єзуїтського та Домініканського костелів у Львові, а також Антонієві печери в Чернігові, історія яких починається з 1069 року, коли Антоній Печерський розбив у товщі гори печеру для усамітнення.

Найбільше сховище на місті видобутку вапняку розташоване в Молдові — це сховище вина на винному заводі «Мілештій-Міч» у Малих Мілештах довжиною 200 кілометрів, засноване в 1969 році. У її таємних кімнатах під час антиалкогольної кампанії 1985–1987 років ховали частину коштовної колекції виноробні. Нині тут зберігається близько двох мільйонів колекційних пляшок.

Міська естетика хтонічного

Уже в наші часи розвинулося дигерство —цікава урбаністична субкультура, що породжує безліч міських легенд. Дигерів (від англійського слова digger — копач), справжніх екстремалів, цікавлять подорожі підземними річками, дренажними системами, штучними підземеллями, а також колодязі каналізаційних систем, пошуки алмазів тощо. До складу дигерського спорядження входять: «хімза» — костюм протихімічного захисту, міцне взуття, ліхтар, каска, мотузка, ніж та багато інших необхідних речей. У каналізаційній системі Києва, наприклад, дигерами знайдені унікальні місця: «Печери червоних сталактитів», «Казковий грот» та інші вражаючі об’єкти.

Можна згадати й мистецьке поняття «андеграунд» (від англійського underground — під землею). Часто митці в буквальному сенсі працювали в підвалах, де розміщувалися їхні студії —активні осередки культурного життя, часто напівпідпільного. Там формувалися художні об’єднання, групи, куди входили художники різних поколінь. Вони інтенсивно засвоювали та переосмислювали досвід післявоєнних творців абстракціонізму, сюрреалізму, експресіонізму. Нині в Лондоні щороку відбувається фестиваль театрального андеграунду Vault («Підвал»).

Безумовно, на міську культуру в ХХ столітті вплинули кав’ярні. Підвали будинків, куди вони перемістилися, стали свого роду соціальним осередком кавової культури. Сюди приходять поспілкуватися тет-а тет, підняти життєві сили, настрій, побути в затишній атмосфері. У Львові це місце носило, і понині носить, у буквальному сенсі обрядовий характер. Попри те, що сьогодні кавова культура «вийшла з підпілля», кафе продовжують влаштовувати в підвальних приміщеннях, де важливими стають не тільки смачна кава, а й атмосфера: дизайн інтер’єру, музика тощо. У Львові в підвалах сувенірного магазину палацу Любомирських розмістилася «кавова шахта» («Львівська копальня кави»), де «добувають каву», «перевозять» кавові зерна на вагонетках і пригощають «палаючою» та «запаяною» кавою.

28 грудня 1895 року в Парижі саме в підвалі «Гранд кафе» на бульварі Капуцинок відбувся перший сеанс кінематографа братів Люм’єр.

Закінчуючи мандрівку підземним простором, можна підсумувати, що за будь-якої епохи він зберігає багатоманітну й таємничу атмосферу, а підземний зріз міст завжди залишається затребуваним серед туристів. Без розгалужених підземель неможливо помислити настільні та комп’ютерні ігри. Важко уявити собі Середзем’я без Морії, а знамениті настільні «Підземелля та дракони» («Dungeons & Dragons») вплинули на світогляд кількох поколінь. Наші предки марили скарбами й потойбічними істотами, захованими в земних надрах, а ми сьогодні черпаємо натхнення й віднаходимо екзотичні образи в підземному вимірі наших міст.

Авторка: Віра Степанян

Ілюстрації: Катя Березовська