Для чого торкатися до минулого та зберігати його посмертну маску? Чи може папір стати медіатором між людьми та минулим? Про це, а ще про матеріальне та метафізичне минуле Анна Золотнюк говорить з Ольгою Кузюрою. Мисткиня народилася в Мостиськах на Львівщині, живе та працює у Львові. Навчалася у Львівській національній академії мистецтв. Значна частина її проєктів зосереджена на дослідженні колективної пам’яті.
У проєкті «Втрачена присутність» Ольга Кузюра досліджує минуле через паперові відбитки старожитностей. Цей проєкт, над ним мисткиня працює кілька років, — частина мистецьких досліджень колективної пам’яті. Цьогоріч «Втрачена присутність» стала частиною експозиції українського проєкту «Кордони реальності» на виставці NordArt 2021 у Німеччині.
— Доброго дня, пані Ольго. Цикл «Втрачена присутність» — частина мистецьких досліджень колективної пам’яті. Чому ви працюєте над цією темою?
— Усі мої мистецькі практики зосереджені навколо автобіографічних мотивів. Мене завжди вражав феномен пам’яті та взаємозв’язки між індивідуальними спогадами та колективними установками.
Моє пам’ятання розвивалося та змінювалося під час дослідження історії мого регіону зокрема та України загалом. Частина інформації про мою родину, переселену під час операції «Вісла», безповоротно втрачена, крім того, обірвалися контакти з родичами, котрі через репресії емігрували, — усе це створило прогалини не тільки в контексті історії, а й у цілісності родинної пам’яті. Генеза моєї ідентичності відбувалася на тлі заповнення прогалин і боротьби з деформаціями. Білу пляму в особистій історії я заповнювала колективною пам’яттю, вивчаючи події початку-середині минулого століття. Це налагодило відчуття моєї приналежності. Я постійно моделюю альтернативні реальності, в яких ці родові зв’язки не втрачені, де у мене сформоване розуміння, ким я є; цю гіпотетичну реальність намагаюся підставити під сьогоднішні реалії.
Мене вражає можливість перепам’ятовувати: вона вможливлює переналаштування ключових установок. Через реконцептуалізацію історичної пам’яті ми можемо пропрацьовувати травми — так суспільство може трансформуватися у вільне та дієздатне.
— Здається, перш за все, вас цікавить територія Західної України.
— Я почала дослідження із місць, пов’язаних із моєю родиною, з родинами друзів. Це була та нитка, котра завжди тримала мене при правді, не даючи відійти у домислах. Крім того, розпочала свою роботу із теренами Західної України, бо була готова працювати зі зрозумілою та близькою мені ментальністю. Зараз географія дослідження значно розширилася.
Час, на якому я зосередилася — початок-середина двадцятого століття — це час колосальних змін у всій Європі, зокрема, притоку людей із села в міста, формування нової ідентичності містянина, утворення мультикультурного соціуму.
Я працюю із крихтами, проте завжди є можливість, узагальнюючи та розширюючи дослідження, — перенести мікродосвід на ширший ґрунт.
— Властиво присутність чого вам важливо проговорити?
— Я дуже обережно підступаюсь до численних колективних травм. Серед використаних артефактів — предмети, що належали жертвам Голокосту, політичних репресій, етнічних чисток різних періодів.
Десь у підсвідомості у мене часто відбувається проекція реальності, в якій ці трагедії не відбулись. На поверхні я мрію про присутність усіх цих людей, їх доконану участь у формуванні нашої та попередньої генерацій. Занурююсь в цей альтернативний світ, в якому ми могли б бути іншими, міцно опертими ідентичністю попередніх поколінь.
Та підходжу й з іншої сторони. У потребі власного простору нам складно не витісняти сліди присутності попередників. Тому хочу дослідити, що мотивує наш вибір зберегти чи затерти.
— Ви говорили про крихти. Колективна пам’ять тримається на ось таких крихтах. Для проєкту ви обрали: «фрагменти втрачених інтер’єрів, зруйнованих будинків і прикордонних стовпців уже неіснуючих держав», — як зазначено у концепті. Чому?
— Тривалий час я зосереджувалася на деталях помешкань, бо ставлення до облаштування особистого простору дає дуже чітке уявлення про характер покоління. Оскільки мікровсесвіт людини будується навколо матеріальності, вона дає нагоду осягнути ментальний ландшафт людини та покоління. Тому для мене найважливішими були ті речі, котрі люди споглядали щодень: вони були результатом клопіткого відбору та складали візуальну рутину; з ними люди ідентифікували себе, тому такі речі ще часто називають предметами гордості. Уже пізніше я працювала з елементами екстер’єру — була в ландшафті, часом навіть під час походів.
Я ніколи не шукала артефакти — вони знаходили мене, тільки в останні роки цілеспрямовано шукаю об’єкти для колекції. Я виросла у візуально стерильному пострадянському просторі та відчувала брак предметів гордості, тих речей, що передаються з покоління в покоління. І тільки по переїзді до Львова, відкрила можливість оточувати себе матеріальністю зовсім іншої енергетики. Притягування артефактів я пояснюю компенсацією — голод до них накопичувався з дитинства. Розповсюджене твердження говорить, що то не ми володіємо предметами, а вони — нами, вони знаходять того, хто може продовжити їхнє життя.
— «Кожен паперовий об’єкт є не лише посмертною маскою, але й документом, носієм, що фіксує присутність людини у просторі», — говорите ви у концепті. Якщо продовжити метафору посмертної маски, то мені здається важливим додати, що такі маски стають чимось більшим, ніж просто зліпком форми — вони перебирають частину значення речей, з яких утворені. А йшлося вам, коли вибирали саме такий медіум?
— Мене завжди захоплювала беззастережність, з якою люди довіряють паперу як носію інформації, як символу правди. Попри свою крихкість, він надає значення тому, що написано чи зображено на ньому. Мабуть, це тому, що папір здатен надавати пам’яті просторового виміру.
— Можна продовжити міркувати про значення паперу як символічного означника простору, згадуючи про мапи. Ця метафора лягає ще й тому, що ваші мапи-експозиції означують та оприявлюють старий світ, показують його наче з висоти, виділяючи найважливіше. Мапа внутрішніх та зовнішніх територій.
— Мапи — це дуже класна метафора. Цей проєкт може бути своєрідною мапою себе. Для мене робота над ним є роботою над своїм доповненням. Я відчуваю, що у моїй ідентичності багато прогалин. Вибудовувати внутрішній стрижень у великій мірі допомогла мистецька робота.
— Усі відбитки вашого проєкту різні, проте зроблені на однакових листках. Чому зупинилися на такому форматі?
— Першими у моїй колекції були дверцята від печі із грифоном, з них же зробила перші відбитки. Розмір дверцят печей був уніфікований, тому й листки були однакового формату — сімнадцять на сімнадцять сантиметрів. П’ять років тому я експонувала перші естампи в дуже камерній інсталяції. Цей проєкт був присвячений теплу дому — його затишку та безпеці. Ці відчуття створювали печі, їхні дверцята були тим, до чого торкалися найчастіше, а їхній метал і через багато років випромінює людське тепло. Ці перші роботи певним чином скоригувати мою оптику — я навчилася бачити глибше, проникати під поверхню матеріалів.
Збереження початкового формату є нагадуванням про ту маленьку інсталяцію. Крім того, модуль сімнадцять на сімнадцять сантиметрів застосовувався у багатьох архітектурних елементах. Через те він закарбувався в пам’яті та був частиною візуальної рутини.
Колективна пам’ять складається з багатьох індивідуальних пам’ятей. Монолітна брила композиції, котра складається із множинності дуже схожих один на одного елементів — цей формальний підхід суголосний моєму філософському погляду.
— І серед відбитків трапляються білі плями.
— Так, поруч із модулями зі скрупульозно знятими рельєфами, я розміщувала локальні плями з активними текстурами. Ці елементи доволі агресивні, вони наче розчиняють у собі естампи. Ці плями загрожують, вони нагадують, що над активним пам’ятанням завжди може переважити забуття як своєрідний рефлекс самозахисту перед травмою, тому відновлення спогадів, робота над пам’яттю має бути постійною. Ці білі плями також місця пауз, прочерків, тиші, котрі відповідають білим плямам у пам’яті. Це частина правди, фактів, спогадів, котрі вже не відтворити. Виставка цього проєкту не просто рапортна композиція — у ній є згустки та паузи.
— Ці елементи схожі на радянську плитку. Її присутність особливо вражає у старих будівлях, перероблених у радянські часи, як ось у палацах, котрі ставали чи то лікарнями, чи то таборами. У таких приміщеннях плитка — наче мінус-простір, котрий пожирає інформацію про місце. Помітила, що серед модулів є ті, котрі відбиті на білому папері, й ті, котрі поточені іржею. Коли вам було важливо передати заіржавілість елементів, а коли — працювати із білим папером?
— Свідомого вибору певної кількості відбитків на білому папері чи на папері з іржею чи патиною я не робила. «Втрачена присутність» — чиста документація.
Я спостерігала за артефактами тривалий час. Якщо йшлося про фрагмент будівлі під час руйнації, то повертаючись до неї раз у раз, я документувала її розпад і зникнення. На відбитках з одним і тим самим мотивом з’являється більше порохів, патини, іржі, пізніше той самий мотив дублюється у пожертих корозією тріщинах. Досліджуючи історію будинку, його мешканців, я дізнавалася про відсутні деталі, й тоді знімала відбитки з поверхні, де колись були декоративні елементи. Так з’являлися площини без рельєфу, із текстурою іржі, сажі чи іншого забруднення. Проте є й зворотна сторона — я фіксувала на відбитках відновлення артефактів. Перші відбитки я знімала зразу, без підготовки поверхні, тому часто на папері залишалися сажа чи глина. Після очищення той же мотив проявляв себе у крихкій іржі. Після обробки відбитки знімала з чистої поверхні відреставрованого предмета — папір залишався білим.
— Окрім інсталяції, до проєкту входять також об’єкти.
— Ми пробували реставрувати деякі елементи, тож залишилися воскові форми. Ми зберігали навіть пошкоджені відбитки й саме вони складають частину проєкту. Такі об’єкти говорять про крихкість. Коли ми хочемо додати історію в колективний досвід, намагаємося її змоделювати, але це завжди дуже крихкий процес. Ми можемо повторювати історію багато разів, проте на певному етапі вона може зламатися і пізніше затреться і зникне. Ці воскові форми говорять про постійну роботу із пам’яттю, нагадують, що пам’ять — це не доконаний факт, а динамічне явище, котрим легко маніпулювати. Повторюваність та відтворення конкретної, маленької історії однієї людини може бути знищена та деформована, а тому потребує бережного ставлення.
— І наостанок. Мені видається дуже важливим, що ця експозиція відновлює «тяглість нашої органічної культурної еволюції. Цей символічний простір як певна цілісність дає людині впевненість та місце в дійсності». Що, на вашу думку, дає це відновлення тяглості, бодай в такий символічний простір?
— Відновлення тяглості дає нам коріння, глибокий та непохитний зв’язок із землею, культурним та матеріальним спадком. Це дає змогу опертися на дійсність та сміливо взяти відповідальність не лише за себе, а й за світ довкола — а це вже є свобода, тобто те, до чого всі мали б йти. Мені б дуже хотілося, аби час метань та внутрішнього пошуку прискорився і людина могла швидше вийти зі своєї оболонки та діяти у світі впевнено та колективно.
Спілкувалася Анна Золотнюк
Фото Ольги Кузюри
