Продовжуємо серію про історію фемінізму в Україні. У першому матеріалі ми говорили про зародження українського жіночого руху наприкінці ХІХ — початку ХХ століть і різницю між ідеями рівності в Західній і Наддніпрянській Україні.
Цього разу спробуємо розібратися, чому Україну оминули друга хвиля фемінізму та сексуальна революція, які прокотилися Європою та Америкою в 1960–1970-х роках, що насправді відбувалося під державним гаслом рівності чоловіків і жінок та яким був фемінізм у перші роки незалежності.
Обговоримо усе це із Оксаною Кісь — письменницею, історикинею та антропологинею, докторкою історичних наук, старшою науковою співробітницею Інституту народознавства Національної академії наук України, авторкою книг-монографій «Жінка у традиційній українській культурі другої половини ХІХ — початку ХХ століття» та «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти».
Роль соціалізму в емансипації жінок
— Коли більшовики прийшли до влади, вони справді закріпили рівні права між чоловіками та жінками в першій радянській Конституції. Та це була аж ніяк не випадковість чи вияв альтруїзму. Фактично, це данина соціалісткам за те, що чимало жінок долучилося до революційних подій. Саме вони під час Лютневої революції 1917 року вийшли під гаслами «Хліба та миру!» і спонукали чоловіків-робітників приєднатися до масових вуличних протестів, які завершилися руйнуванням самодержавства.
При більшовиках, з одного боку, жінки отримали право на працю, освіту і політичну участь (обирати і бути обраними). Створювалися Жіночі ради, які фактично були підрозділами більшовицької партії для «роботи серед жіноцтва», тобто активної пропаганди ідей більшовизму у їхньому середовищі. У перші десятиліття радянської влади розпочалася масштабна кампанія з ліквідації неписьменності (лікнеп). Хоча українці й українки вірять, що наші жінки завжди були дуже освіченими, але наприкінці XIX століття, згідно з переписом, частка письменних українок на території Російської імперії становила лише 4%.
Кампанії з підвищення писемності були дуже важливими для емансипації жінок. Але з іншого боку, мусимо розуміти, що радянська влада не просто так дбала про гендерну рівність. Більшовикам було важливо завоювати жіночі голоси, здобути їхню симпатію. Жінки, особливо сільські, були досить консервативні та упереджені до більшовицьких ідей, зокрема через відкидання віри в Бога. Тому турбота і забезпечення прав на освіту, роботу і громадську діяльність мали залучити їх до будівництва соціалізму.
У повоєнний період курс загальної рівності зазнав суттєвих змін — відбулося утвердження так званого «гендерного контракту матері-працівниці». Ідея була така: держава заступає місце батька-годувальника в родині. Роль жінки — народжувати, виховувати дітей, доглядати за домом і при цьому працювати. Держава надає матерям за це різноманітні соціальні послуги та гарантії: лікарняні, доплати на дітей, садки, ясла та медичне забезпечення, додаткові відпустки, дитячі літні табори, пільги для багатодітних жінок і відзнаки матерям-героїням.
Важливо, що таку допомогу спрямовували перш за все на матір, а не на родину загалом чи батька. До того ж, у повоєнні роки було змінене сімейне законодавство: процес розлучення було спрощено, прийнято низку законів на підтримку самотніх матерів, а з чоловіків-батьків фактично знімалася повна відповідальність за дітей. Аліменти були передбачені лише умовно, і добробут жінки-матері куди більше залежав від підтримки і послуг держави, ніж від її чоловіка.
На практиці гендерний контракт матері-працівниці виявився сумнозвісним «подвійним навантаженням» обов’язками на роботі та вдома. Не забуваймо, що в умовах тотального дефіциту товарів і послуг в СРСР — такої собі радянської «рівності у бідності» — левова частка обслуговування у сім’ї лягала на жіночі плечі. Наприклад, у більшості будинків не було гарячої води, її треба було підігрівати, за відсутності пральних машин доводилося чимало сил і часу витрачати на ручне прання; асортимент продуктів був куций, тому потрібно було вигадувати нові страви та довго готувати, а перед цим годинами стояти у довгих чергах за найнеобхіднішими продуктами.
То чи мала ця втомлена побутом жінка час і сили на професійний розвиток і розбудову власної кар’єри? Вочевидь, ні. Це подвійне навантаження на жінку дозволяє нам говорити про лицемірство радянської влади. Проєкт був провалений, тому що жінка не мала можливостей скористатися значною частиною своїх «рівних прав», які держава декларувала та надавала.
Зміни в ролі жінки за роки незалежності
— За часів СРСР ніхто не знав нічого ні про фемінізм, ні про його цілі чи ідеї. Жіночий рух було зведено до діяльності Комітету радянських жінок. Друга хвиля фемінізму, яка прокотилася Західною Європою в 1960-1970-х роках, оминула Радянський Союз із його залізною завісою. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х більшість жінок під впливом радянської пропаганди щиро вірили, що у країні не було дискримінації. Адже за соціалізму «радянська жінка була найбільш рівноправною жінкою у світі».
Жіночі спілки, які почали формуватися в перші роки незалежності України, не дуже розуміли, на що спрямувати свою діяльність. Перші організації, зокрема «Союз Українок» чи «Товариство Олени Теліги», обрали більш традиційний напрямок роботи. Як і в дорадянські часи, коли українці були бездержавною нацією, ці спільноти займалися національним просвітництвом і піднесенням свідомості українців і українок.
У перші десятиліття незалежності ідеалом жінки в Україні став утопічний образ берегині, яка нарешті може покинути невдячну роботу, повернутися в сім’ю і реалізовувати себе в материнських і господарчих ролях. Традиціоналістські жіночі організації найбільше просували цей образ.
За період незалежності жінки поступово усвідомили власне нерівноправне становище, гендерну дискримінацію. Відповідно, почалося відстоювання та виборювання можливостей для реалізації прав. Згодом українські жіночі організації почали поступово придивлятися до реальних проблем. Наприклад, усвідомили проблему відсутності контрацепції як перешкоду для самореалізації жінок. У СССР, на відміну від Заходу, свого часу не відбулася сексуальна революція, поштовхом до якої став винахід протизаплідних пігулок, а результатом — свобода сексуальних практик без остраху небажаної вагітності й абортів. У радянські часи аборти були чи не єдиним способом контролю народжуваності, тоді як оральні контрацептиви та презервативи були недоступні для більшості. Крім того, на початку 1990-х років почалися перші публічні розмови про реальну проблему сімейного насильства в Україні. До того його не визнавали, бо «радянська сім’я — це ідеальна сім’я», але насправді насильство було завжди — і до, і протягом існування СРСР.
Всесвітня конференція жінок у Пекіні у 1995 році сприяла появі організацій, які почали говорити про гендерну рівність, дискримінацію, насилля. Оскільки Україна мала представити звіт про заходи для подолання всіх форм дискримінації у суспільстві, це мотивувало уряд виділити кошти на відповідне дослідження становища жінок в Україні після розпаду СРСР. Результати показали, що в Україні поширене домашнє насильство та гендерна дискримінація, яка є дуже помітною, зокрема, на ринку праці із масовим звільненням жінок, різними рівнями доходів тощо.
Друга половина 1990-х років характеризувалася появою організацій, які займалися безробіттям, насильством, торгівлею людьми. Там працювали самовіддані ентузіастки, які готували проєкти законів, намагалися співпрацювати з депутатами Верховної Ради у законодавчому просуванні та закріпленні змін.
2005 року президент Віктор Ющенко підписав Закон «Про забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок в Україні». Він витримав багато правок, дискусій і спротиву з боку різних політичних сил, громадськості і традиційних організацій через поширеність консервативних поглядів та небажання звертатися до цієї теми. Дехто питав: «Що ще треба цим жінкам, чого їм не вистачає? Хто їх дискримінує?» Утім, від 2006 року цей закон дозволяє усувати дискримінаційні норми та практики з інших законів і сфер життя. Наприклад, два роки тому нарешті було скасоване обмеження на понад 450 професій, заборонених для жінок через шкідливий вплив на здоров’я. Тепер кожна громадянка сама може вирішити, ризикувати своїм здоров’ям чи ні, обираючи ту чи іншу професію.
Процес осмислення й усвідомлення проблем жінок і сутності фемінізму відбувався завдяки самоосвіті, але через складну мобільність і наявність мовних бар’єрів це забрало чимало часу і сил. Дуже довго жіночі організації залишалися у замкнутих колах, не маючи достатньої відваги та підтримки, щоби виходити зі своїми вимогами на загал. Лише у 2009 році активістки почали виходити на вулиці, щоби відзначити Міжнародний день прав жінок 8-го березня.
Як Революція Гідності вплинула на фемінізм
— Ці події стали серйозним каталізатором феміністського руху в Україні: почалося масове самоусвідомлення жінок як активних громадянок, які самостійно хотіли би визначати свою роль і місце у суспільстві. Коли збиралися протестувальники, складалися барикади, відбувалися напади поліції, виникли суперечки щодо патерналістського ставлення чоловіків-революціонерів до жінок: «На барикадах вам не місце, вам треба йти на кухню або в парамедики, бо тут надто небезпечно». Це обурило активісток, які хотіли самотужки обирати, де і як виконувати громадянський обов’язок, обстоювати демократичні цінності.
Феміністські акції на Майдані показали, що молоді, освічені, амбіційні та свідомі жінки перестали соромитися свого незалежного способу життя, переконань і поглядів. Жінки боролися за можливість бути феміністкою, розуміли свої права та не дозволяли іншим їх порушувати.
Тобто, в незалежній Україні фемінізм як ідея, ідентичність і практика пройшов довгий шлях від демонізації та упереджень (коли жінок-феміністок уявляли як мужикуватих, обділених увагою сексуально незадоволених чоловіконенависниць) до розуміння справжньої — правозахисної — суті фемінізму. Велику роль тут відіграла журналістика, яка дуже допомогла поширити знання про фемінізм і сприяла просвітницькій діяльності жіночих організацій. Без допомоги ЗМІ неможливо було би пояснити, що у фемінізмі немає нічого руйнівного, що це питомо українське, а не імпортне явище, що існують традиції феміністської думки та активізму ще з дорадянських часів.
Якщо фемінізм і загрожує «сімейним цінностям», як стверджують консервативні опоненти, то лише там, де традиція виправдовує насильство над жінками у сім’ї, обмеження жіночої самореалізації, гендерні стереотипи щодо «природного розподілу суспільних сфер», дискримінацію на ринку праці, нав’язування жінкам вузького переліку ролей та обов’язків в межах так званого «жіночого покликання». Єдиним покликанням жінки, як і будь-якої людини, є реалізація усього свого розмаїтого потенціалу — і феміністки обстоюють право кожної людини самостійно обирати свій життєвий шлях.
