Розпочинаємо серію розповідей про появу та розвиток феміністичних ідей на українських землях. Цей матеріал присвячений паросткам ідей про рівність і відстоювання жіночих прав, зародилися на межі XIX–XX століть.

Процес зародження українського фемінізму значно відрізняється від течій і напрямів першої хвилі західноєвропейського й американського фемінізму. Причин декілька: поділ українських земель між Австро-Угорською та Російською імперіями, питання національного й освітнього характеру, політичні зміни та зародження соціалізму.

Спробуємо розібратися у передумовах зародження руху за рівні права, мотивації перших феміністок і основних напрямах їхньої діяльності, а також знайти різницю між тогочасним феміністичним порядком денним у Західній Україні та Наддніпрянщині. Розповість про усе це Катерина Кобченко — кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, історикиня, членкиня Української асоціації дослідників жіночої історії.

Передумови 

— Рух за права жінок в Україні в останній третині XIX — на початку XX століття ще не був політичним рухом у сучасному розумінні та зазвичай позначався терміном «жіночий рух». Його вимоги стосувалися насамперед громадянських прав жінок: права на освіту, професійну діяльність, на різні форми участі в суспільному житті. Пізніше додалася також вимога можливості голосувати на виборах та інших політичних прав для жінок. Шляхи розвитку фемінізму в Україні мали свої відмінності в Західній Україні як частині Австро-Угорської імперії та в Наддніпрянщині, яка перебувала в складі царської Росії.

До 1905 року Російська імперія залишалася абсолютною монархією, тобто країною без можливості активного політичного життя чи створення партій як чоловіками, так і жінками. Жіночий рух тут розвивався у легальних та у нелегальних формах. Серед перших — вимоги права на освіту, зокрема вищу, нарівні з чоловіками та дозволу на навчання за кордоном, відстоювання можливостей займатися педагогічною діяльністю та наукою, посідати викладацькі посади в університетах, школах, гімназіях.

У 1905 році було засноване «Київське товариство оборони жінок» на чолі з  лікаркою Вірою Клячкіною, яке боролося з проституцією, допомагало її жертвам вийти зі складних життєвих обставин і захистити їхню людську гідність і права.

Першою жінкою, яка посіла посаду професорки в Російській імперії, була Олександра Єфименко, яка у 1910 році стала викладати у приватному університеті Бестужевських вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі. Потрапити на навчання і тим паче на роботу до «чоловічих» державних (імператорських) університетів жінкам було значно складніше. Одній із перших це вдалося здійснити історикині Наталії Полонській (пізніше — Полонській–Василенко), яка в 1915 році стала приват-доценткою університету Святого Володимира в Києві. Вона не позиціонувала себе як феміністка чи активна діячка жіночого руху, проте свої прикладом вона проклала шлях іншим жінкам.

Іншою, «нелегальною» формою жіночого активізму наприкінці XIX століття була участь у громадсько-політичних рухах, насамперед у «ходінні в народ». Жінки-народниці де-факто ставили себе на один щабель із чоловіками у спільній боротьбі. У Росії найвідомішими були імена Віри Засулич, Софії Петровської, Віри Фігнер, в Україні —  Катерини Брешко-Брешковської. «Ходіння в народ» мало на меті просвітницьку роботу серед селян, повалення царату та самодержавства, але в Україні цей рух набув дещо інших форм. Перш за все, це була культурно-освітня діяльність, спрямована на підняття національної свідомості. Жінки, які поставили себе поза тодішнім імперським законом, переслідувалися та засуджувалися так само, як і чоловіки.

У Західній Україні політичне життя було більш вільним, відкриваючи ширші можливості й для жінок. Однак і тут ситуація боротьби за права ускладнювалася поневоленням, адже західні українці спершу перебували в складі Габсбурзької імперії, а після 1918 році опинилися у складі Польщі. Українки за таких умов не розглядали жіночу емансипацію окремо від національного звільнення, включаючись і у боротьбу за нього. Марта Богачевська-Хомяк назвала цю концепцію «прагматичним фемінізмом». Згідно з нею, вимоги рівноправ’я жінок реалізовувалися через їхню громадсько-політичну та просвітницьку діяльність, у зв’язку жіночого активізму з національною ідеєю.

Наталія Кобринська й Ольга Кобилянська вважаються першими українськими феміністками, які сформували в цілому концепцію боротьби за жіночу професійну самореалізацію та громадянські права. Софія Окуневська-Морачевська, отримавши медичну освіту в Швейцарії, стала першою західноукраїнською лікаркою. На ниві жіночого руху вона співпрацювала з Наталією Кобринською. Важливе значення для зміцнення та політизації українського жіночого руху в Галичині мала участь у Першій світовій війні жіночої чоти Українських січових стрільців на чолі з Оленою Степанів.

Через національну громадську й освітню роботу, а пізніше й політичну працю реалізовувала себе Софія Русова, відома педагогиня, згодом — членкиня Української Центральної Ради. Вже будучи в еміграції, вона привертала увагу міжнародної громадськості до проблеми Голодомору 1932-1933 років у підрадянській Україні. Цю ж проблему піднімала на міжнародному рівні й Мілена Рудницька, українська політикиня з Галичини, яка від 1928 року очолювала «Союз українок» — політичну організацію українських жінок у Польщі.

Фемінізм як у Західній, так і в Наддніпрянській Україні проходив шлях від культурного і громадського жіночого руху до його політичної фази на початку ХХ століття, проте його подальший розвиток в обох частинах України відрізнявся.

Рольові моделі та різниця у темпі

— У радянській Україні 1920–1930-х років емансипація жінок відбувалася в рамках побудови соціалізму. Жіночий рух, що склався за царської Росії, перестав бути власне жіночим, перетворившись на складову державної політики. Для відбудови країни потрібна була робоча сила на підприємствах різних галузей, тож влада зробила ставку на залучення жіночих кадрів. Влада заохочувала жінок до нових досягнень і професійних рекордів у сферах, раніше закритих для них. Заклики до опанування «нежіночих» професій можна побачити на численних тематичних плакатах.

Звання Героїв Радянського Союзу першими серед жінок отримали три льотчиці: Валентина Гризодубова, Марина Раскова та Поліна Осипенко. Остання пройшла шлях від малоосвіченої української селянки до всенародно відомої героїні, тож на її прикладі влада пропагувала можливості для жінок різного соціального становища. До «пантеону» заслужених жінок-передовичок виробництва входила й ударниця сільського господарства Марія Демченко, яка виростила рекордний врожай буряків: влада прагнула за такими позірними успіхами приховати катастрофу й злочин Голодомору. Уславленими в пресі ставали також жінки-метробудівниці, а також жінки-піонерки в «чоловічих» професіях, наприклад, капітан корабля в Чорноморсько-Азовському пароплавстві Наталія Кисса.

Про «обраних» жінок повідомляли в більшості газет і журналів, вони ставали своєрідними обличчями державної політики емансипації, ілюстрацією можливостей, наданих жінкам новою владою. Проте молоді, яка надихалася їхніми прикладами, було значно складніше досягти подібних результатів. На низовому рівні жінки нерідко стикалися із сексизмом, упередженнями та стереотипами щодо їхніх здібностей. Водночас комсомольські організації, молодіжні спортивні та парамілітарні гуртки, які активно залучали до своїх лав дівчат, спонукали багатьох із них піти добровольцями на фронт у роки Другої світової війни.

Влада гарантувала жінкам рівні політичні, виборчі права, як активні, так і пасивні. Мала місце турбота про жінок і захист їхніх прав у жіночих радах, в місцевих органах виконавчої влади та профспілках. Чи була ця турбота достатньою — питання неоднозначне, оскільки соціальна сфера ніколи не була пріоритетною для радянської держави.

Натомість у Галичині, що в 1920–1930 роках перебувала у складі Польщі, український фемінізм розвивався як самостійний політичний рух, проте і далі був міцно пов’язаний з національним рухом, адже жінки вважали власну емансипацію неможливою без загальної свободи української нації. «Союз Українок» був провідною громадсько-політичною організацією жінок на західноукраїнських землях у міжвоєнний час. Його членкині домагалися участі жіноцтва в політиці нарівні з чоловіками, зокрема для спільного обстоювання національного питання. Жінки були серед українського представництва до польського сейму. Мілена Рудницька у складі Української парламентської репрезентації представляла інтереси України в Лізі Націй. Першою жінкою-сенаторкою з Волині стала Олена Левчанівська.

Можна сказати, що розвиток фемінізму в Західній Україні в цілому відбувався в руслі світових тенденцій жіночого руху, який у цей час вступив у політичну фазу, що включала боротьбу за громадянські та політичні, насамперед виборчі, права жінок.

Записала Лілія Галка