Річ може поставати не лише як утилітарний предмет, а й як засіб чи спосіб комунікації, ставати артефактом пам’яті, елементом кічу, політичним інструментом тощо, а нагромадження речей чи позбавлення від них набувати особливих значень: екологічних, психологічних, філософських та інших.

Річ як концепція

В основі речі як концепту лежить конфлікт Аристотеля й Платона, матеріального й духовного, чуттєвого та ідейного. Аристотель відділив світ ідей від світу речей, хоча у Платона були інші міркування. Кант же вважав, що ідеї не мають відповідників у світі речей. Але річ є — як матеріальне вираження людської думки, втілення утилітарної ідеї. Віктор Козловський зауважив: «Якщо ідея оформлюється у щось більш-менш чітко знане, вона перетворюється на поняття; якщо поняття реалізується, воно стає річчю, яку, наприклад, можна побачити, почути, зрештою, річ можна продати». Тобто, з одного боку, речам властива спрямованість на вирішення людської потреби, тактильність, локалізація у просторі, споживча цінність. З другого боку, з позиції мови річ є об’єктом обговорення, тобто включена в дискурс — і цей аспект не варто ігнорувати.

Поняття про річ змінюється разом із контекстом культури. В античній Греції речами були раби. Об’єктивація, тобто сприйняття жінок як предмета (чоловічого трофею, «предмета» розкоші, сексуальної ляльки, «тіла» для розваги) не зникає з фокусу феміністичної критики. Сімона де Бовуар писала, що жінку постійно «намагаються перетворити на річ». Казкова принцеса в нагороду звитяжцеві, сексистська реклама, шлюб старого мільйонера з юною моделлю як вигідна інвестиція на найближчі пару років — це явища одного порядку. Зрештою, головний підхід і меседж сучасної культури — споживацький, консьюмеристський. Бодрійяр навіть тварин зарахував до речей. Щоправда, етичний поворот вже почав впливати на дефініцію й підхід до речі. До того ж технології й віртуалізація підривають «дотиковість», об’єктність речей, ба більше — їхню присутність. Отже, еволюція повсякденних речей — цікавий, хоч і недостатньо зауважений феномен матеріальної культури.

Речезнавство

Філософ Міхаїл Епштейн запропонував термін «реалогія», або «речезнавство». Ним він позначає синтетичну дисципліну про одиничні речі й їхній екзистенційний смисл у стосунку до діяльності й самосвідомості людини. Предмет реалогії — це речі, яким властива смислова й фізична дискретність та які, маючи родову назву, є індивідуальними проявами всередині роду.

Одинична річ складно піддається осмисленню — саме одиничність висковзує від визначення в думках і словах, які розраховані на осягнення загального. Осягнути значення цілого класу чи роду предметів легше.

Відповідно, реалогія вивчає реалізований, тобто членований і наповнений речами простір. До слова, Епштейн вважає найрозвиненішим напрямком речезнавства «сидонологію» (від грецького «сидон» — плащаниця) — вчення про Туринську плащаницю.

Люди й речі

Речі ознаменовують новий спосіб відносин на рівні суб’єкт-об’єкт. Передусім ідеться про односторонню інструменталізацію. Втім, Вольфганг Шівельбуш у праці «Речі і люди. Есей про споживання» пише про «інтимну близькість» людей із речами повсякденного вжитку. У якомусь сенсі ці предмети переймають властивості й риси свого власника чи власниці. Так герой роману Кнута Гамсуна «Голод» одного разу відчуває спорідненість, переживає «містичне єднання» зі своїми черевиками. Для Шівельбуша відносини товару і споживача більш, ніж рівноправні.

 Сила споживання — це те, що відбувається в процесі споживання між товаром і споживачем. Це своєрідний обопільний вплив, «дуель», у якій товар чинить певний опір, що його споживач, аби отримати задоволення від використання, має подолати.

В’ячеслав Корнєв наголошує на значенні відношень «річ-річ» у сучасному світі. Речі все більше існують як тиражі, серії, колекції. Щоб підтримувати функціональність речі, її потрібно зв’язати з низкою інших. До прикладу, деталі комп’ютера працюють лише спільно одна з одною і з купою інших речей: інтернет-модемом, електрикою, розетками, дротами тощо. Корнєв описує три типи речей:

  • річ як об’єкт бажання (пляшка пива, айфон, чи автівка),
  • річ як психологічний стан (насильство, колекціонування),
  • річ як образ (бренд, кіно, аватарка в соціальних мережах).

Психоаналітичний ракурс «бажання» (володіння) щодо речі найочевидніший. Натомість психологічний аспект пов’язаний із включенням речі у свідомість суб’єкта, опредметненням процесу чи явища через властиві йому речі. Зрештою, тут проходить невидима лінія між людиною і утопічно-футуристичними сценаріями людей-роботів, людей-машин, людей-функцій. Третє уявлення про речі як образи визначає їх як стійкі концепти, елементи сучасної культури.

Річ як артефакт пам’яті

Річ як артефакт пам’яті особливо проявляється в обставинах втраченої чи обмеженої, травматичної, складної пам’яті. Так, урятований клаптик паперу з віршем «Non omnis moriar» не лише зберіг пам’ять про його авторку, культову поетку міжвоєнної Польщі, єврейку з Рівного Зузанну Ґінчанку, але й вплинув на подальші події. Вона вписала в текст ім’я донощиці, що видала її гестапо. Згодом поетесу вбили нацисти, але вірш опинився в руках її приятельки. Після війни був суд у справі про колаборанство власниці квартири у Львові, де жила Ґінчанка. Як доказ використали той клаптик із віршем — це прецедент у юридичній історії. На основі поетичної згадки Зоф’я Хомінова була засуджена до чотирьох років тюрми.

Дослідник рабства Рон Аєрман вважає, що минуле є не лише «дискурсом про минуле», а й набором асоціацій із конкретними речами й матеріальними формами пам’яті. Вони можуть бути впорядковані у специфічний спосіб, якщо йдеться про музеї, галереї, виставки тощо. Або ж бути хаотичним архівом, випадковими знахідками, нагромадженнями, навіть мотлохом. У будь-якому разі матеріальна культура і спосіб організації речей працюють як сильні медіуми пам’яті. Питання про організацію цих речей проблематизує роль влади, «наглядача», що нав’язує свій ракурс і спосіб бачення пам’яті. Саме тому музеї, галереї й інші культурні інституції нерідко розглядають як особливих цензорів минулого і культури в цілому.

Смисли нагромадження / позбавлення від речей

Для розуміння цієї теми є дві важливі категорії: дефіцит і профіцит. Вони історично пов’язані з переходом від ремісничого до промислового виробництва. Поки йшлося про «ручне» виготовлення речей, то речей бракувало, вони були дорогі й багатьом недоступні. Коли ж відбулася промислова революція, речі почали тиражувати. Так виник профіцит і, відповідно, чимало речей знецінилися, навіть могли перетворюватися в мотлох. Зрештою, як зауважує Шівельбуш, відносини індустрії товарів та індивідуального споживання завжди залишаються асиметричними.

Мотив нагромадження речей, «лабіринти речей» — це основа ранніх романів французького письменника Алена Роба-Ґріє (1922–2008). Письменник називав свій прийом «речовизмом» (французькою — chosisme). Оповідь у його текстах знеособлена, пласка. Її складають одноманітні, повторювані описи речей і предметів, які ні до чого не ведуть. Так із його романів стає зрозумілий хіба що факт присутності, існування матеріального світу.

Хаотичне нагромадження речей може бути пов’язане з психічним розладом або травмою. Йдеться про «наративний фетишизм» у термінології Джулієт Мітчелл. Так люди і спільноти притупляють біль, наче затуляють «рану» оберемками штучних, мало- чи неосмислених предметів.

Звільнення від речей, натомість, буває симптомом зцілення й переважно супроводжує внутрішні трансформації людини, чи принаймні прагнення до них. Порада «розчистити місце для нового» в житті такий собі рудимент магічного мислення. Семантика християнського Чистого четверга перед Великоднем, коли заведено прибирати, підкреслює цей мотив оновлення через зміну речей у просторі.

Авторка: Христина Семерин

Ілюстрації: Катя Березовська