Людство здавна цікавиться власним зображенням і відображенням. Будь-яка гладка, здатна відбивати світло поверхня притягує наш погляд, і ми намагаємося розгледіти в ній себе, зрідка замислюючись, що за процеси відбуваються, чому таке взагалі можливе. Про секрети дзеркал, про їхню історію і технології виготовлення розповідає Віра Степанян.

Властивості дзеркальних поверхонь і відображень тисячоліттями обростали численними міфами та містичними уявленнями. Згадаємо міф про Персея: щоб не перетворитися на камінь від погляду Медузи Горгони, він спостерігав за її відображенням на відполірованому щиті й завдяки цьому зміг відрубати їй голову, а потім подарувати Афіні. Нарцис — юнак, син річного бога, побачив на поверхні води своє відображення, закохався в нього і перетворився на квітку. Богиня Афродіта часто зображувана із дзеркалом як символом жіночої краси. За однією з версій вважають, що Венера Мілоська тримала в руці дзеркало. До речі, у мистецтві існує так званий «ефект Венери», коли людина перед дзеркалом дивиться не на своє відображення у дзеркалі, а на глядача.

У японській міфології згадується міфічний коваль, який виготовив дзеркало Ята або дзеркало Мафуцу (японською «велике дзеркало») для того, щоб виманити богиню Сонця з гроту. Бронзове дзеркало Ята-но кагамі поряд з яшмовими підвісками Ясакані-но магатама і мечем Кусанагі-но цуругі є одним із символів-регалій імператорської влади в Японії. Саме дзеркало символізує сонячний диск у країні Сонця, що сходить.

Міфічне божество низки мезоамериканських культур Тескатліпока, втілюючи ніч і полярну зірку, містичним чином «віддзеркалює» денне світло, а його атрибутом і символом є обсидіанове дзеркало із димчастою звивиною. Його ім’я перекладається як «дзеркало, що димить». А в одній із перських суфійських легенд бог втілює світовий дух в образі павича, показуючи йому його відображення в дзеркалі — вражений павич створює інших істот. В тібетському буддизмі поширений образ потойбічного «дзеркала карми», а в китайському потойбічному світі Діюй напис гласить, що «перед дзеркалом зла невинних немає».

Що таке дзеркало

Можливість дізнатись, як створюються зображення предметів завдяки оптичним системам, дають нам закони поведінки променів. З глибокої давнини відомо про прямолінійне поширення світлових променів. Великому еллінському математику Евкліду і досліднику Герону Александрійському вдалося відзначити цікаву властивість світла — його промінь відбивається від дзеркала таким чином, що шлях від джерела світла до спостерігача є мінімальним, світло відбивається за прямою траєкторією. Отже, дзеркало — плоска або крива поверхня, що відбиває світло у певному напрямку.

 Дзеркала вигнуті поділяються на опуклі та увігнуті. Опуклі широко використовуються на дорогах, у транспорті, змінюють поле зору — збільшують його, зменшуючи саме зображення. Увігнуті — збирають паралельні промені в одну фокусну точку (фокус — лат. «вогнище»). Вони дають перевернуте зображення, якщо предмет розташований далі від фокусної відстані, і пряме уявне — якщо знаходиться ближче. У телескопах-рефлекторах дзеркало виконує роль об’єктиву. У першому рефлекторі Ньютона 1668 року було одне увігнуте дзеркало, друге — плоске, зображення направлялося до спостерігача. Астрономічні спостереження за допомогою рефлекторів ведуться і донині.

У різних куточках земної кулі археологи знаходять уламки полірованого обсидіану, яким до 7000 років, та бронзові дзеркала, які виготовлялись у формі сонця й символічно випромінювали світло. В Єгипті знаходили металеві предмети, датовані приблизно 4000 роком до н. е,, які слугували дзеркалами. Тут перевіряли вогнем на плавкість різноманітні метали, наприклад, додаючи деякі мінерали до малахітової руди, отримували мідний сплав, тобто бронзу. Дзеркала у формі полірованих мідних пластин проникали з Єгипту до Середземномор’я, але такі дзеркала тьмяніли і потребували постійного полірування. Хоча скло почали використовувати вже близько 7000 років тому в Єгипті, скляні дзеркала з’являються лише в I столітті н. е. на території Лівану. Скло утворювалося природним шляхом: кварцевий пісок плавився під дією високих температур, а охолоджуючись, перетворювався на застиглу скляну поверхню.

У давньому Китаї вже у 500-х роках н. е. використовували ртутні амальгами. Плоскі бронзові дзеркала (їх називали «чарівними») з однієї сторони відбивали зображення, а з другої — мали рельєфне оздоблення, і коли сонячний промінь відбивався від нього на стіну, то можна було побачити на ній візерунок рельєфу з тильної сторони. У Східній Азії дзеркала виготовлялися з каменю, кришталю, бронзи, срібла і мали круглу форму.

Архімед добре вивчив властивості увігнутих дзеркал. За легендою, під час облоги Сиракуз римлянами він спромігся зашкодити ворожому флоту за допомогою відполірованих щитів і дзеркал: у визначених місцях воїни, городяни тримали дзеркала під кутом, що дозволяв зібрати сонячні промені та спрямувати їхню силу в напрямку кораблів, які спалахували один за одним. Математик і архітектор VI століття Антемій Траллський вважав розрахунки щодо руйнівної сили дзеркал правильними, однак сучасні експерименти довели, що це легендарні свідчення.

За часів середньовіччя дзеркало стало атрибутом аристократичних жінок і чоловіків, символізуючи також гріховну погорду, пиху. В XV столітті у боротьбі із «суєтою» Джироламо Савонарола із послідовниками спалювали на вогнищі разом із книгами, музичними інструментами, гральними картами також і дзеркала. Більше того, окрім відображення і фіксації «суєти», вважалося, що за допомогою дзеркал можна викликати духів, як це робив маг Єлизаветинської доби Джон Ді. Він придбав 1520 року артефакт — дзеркало з обсидіану, що належало жерцям з Мексики. Маг із помічником проектував у дзеркалі видіння ангелів. Нині цей експонат зберігається в лондонському музеї. Дослідник Сергій Зотов згадує, що й паломники використовували портативні дзеркала, іноді зашиваючи їх у шапки, щоб «зафіксувати» святість чудотворних мощей. Згадує він також і винахідника друкарського верстата Йоганна Гутенберга, який продавав паломникам реліквії — «заряджені дзеркала», позбавляючи прочан черг до сакралізованих реліквій. Серед експонатів музеїв Дрездену можна побачити дзеркало XVI століття, на якому написані імена ангелів. Створення подібного дзеркала описано в мюнхенському збірнику, що містив інструкції з виготовлення магічних дзеркал: віднести ковалю сталь, віддати схему, рукопис з інструкціями; на виріб нанести спеціальний бальзам, окурити; після заклинань мав з’явитися дух, що відповідав на питання мага. Крім того, у багатьох культурах вважали, що у дзеркалах видно душу людини, і тому розбите дзеркало набувало змісту непоправної біди. І тому ж, за легендами, вампіри у дзеркалах не відображались.

У пізньоготичному світському живописі поширювались оптичні ілюзії, зокрема в «Подружжі Арнольфіні» Яна ван Ейка (1437 рік) в круглому дзеркалі відбивається не лише подружня пара, але й двоє гостей, які не попадають у портрет, а також напис, який засвідчує присутність самого автора. В Нідерландах взагалі протягом століть були поширені дзеркальні кулі як невід’ємний атрибут міських домівок, про що можна судити за живописом. Ренесанс завершив формування цієї особливої атмосфери, виробивши естетичний підхід у пошуках пізнання себе у формі реалістичного портретування та автопортретів. Художник намагається передати внутрішні якості через зовнішній вигляд, і в цьому дзеркало стає незамінним. Да Вінчі писав, що дзеркало є найкращою з картин, і радив художникам «частіше дивитись у дзеркало на відбиток своєї роботи для того, щоб оцінити її достовірність».

У XVII–XVIII століттях дзеркало стає символом Божественної любові. На фресках та скульптурах можна побачити ангелів, що несли дзеркала до Господнього престолу. Цей предмет, як пише згадуваний Сергій Зотов, стає атрибутом мудрості Діви Марії та розсудливості. На фресках з алегоричним втіленням Любові та Віри вони тримають дзеркало на сонці під таким кутом, аби промені попадали у серця вірян.

Джузеппе Бальзамо, відомий також під псевдонімом граф Каліостро, використовував на спіритичних сеансах металеві дзеркала, на які наносив тонке гравірування, і коли їх підсвічували і ставили під відповідним кутом, то візуально можна було спостерігати дивні силуети та образи: «тіні померлих».

Художники та письменники XIX–XX століть сприймають дзеркало як двері у таємний простір та інші виміри: Задзеркалля Керрола, твори братів Гріммів та Гофмана, картини Мауріца К. Ешера, Сальвадора Далі, твори Володимира Набокова. Дзеркало також слугувало символом дуальності людської натури, роздвоєння, актуалізації протилежностей.

Історія виробництва дзеркал на Заході

У XIII столітті технологія виготовлення дзеркал була такою: майстри заливали олово у розпечену скляну посудину, після охолодження розбивали кулю на шматки, які використовували як дзеркало. Перша згадка датується 1279 роком і належить майстру-монаху Дж. Пекхему. Коли в XVI столітті брати Домініко та Андреа з’єднали плоске скло із ртутною амальгамою, то отримали дзеркало із високою якістю зображення. До складу цього виробу входили бронза і золото. Такі дзеркала мали дуже високу якість та вартість. Майстри з острова Мурано створили плоске дзеркало — розрізаний надвоє скляний циліндр, розкатаний на мідних пластинах, що давав у підсумку блискучі дзеркала. У Венеціанській республіці було видано закон, який наголошував на тому, що майстри-ремісники з виробництва скла не мали права переносити своє ремесло до іншої країни. Непослух загрожував смертною карою. Венеція збагачувалась на виробництві дзеркал із складною технологією виготовлення. Дзеркала різних розмірів прикрашались розкішним обрамленням, були популярними і з тим неймовірно дорогими. У замках, палацах знаті з погордою демонстрували дзеркала із обрамленням, оздобленим коштовним камінням. Французька королева Анна Австрійська «сяяла» на балах у сукні, прикрашеній дзеркальними скельцями. Міністр фінансів Луї XIV Кольбер, аби не допустити великих збитків казни, зумів підкупити чотирьох майстрів з острова Мурано і вивезти їх до Франції, оселити на віллі, де вони працювали, навіть не відреагувавши на вимогу повернутись, розраховуючи на гарантії захисту від французького монарха. Згодом двоє досвідчених майстрів померли, а інші намагалися повернутись — однак французи, оволодівши секретом виготовлення дзеркал в 1665 році в Тур де Віллі, заснували Першу мануфактуру дзеркал, яка перевершила вироби муранських майстрів. Завдяки цьому ціни на дзеркала стали нижчими, і багаті аристократки могли дозволити собі дзеркала на туалетному столику чи дзеркальця на поясі. Найдорожчим же в історії дзеркалом вважали дзеркало Марії Медичі. Венеціанські дзеркала та скляні вироби не мали конкурентів близько 300 років, але в XVII столітті італійські ремісники, які володіли всіма таємницями ремесла і зналися на властивостях скла, не внесли помітних інновацій.

Славились дзеркала й тонкою майстерністю в орнаментальному гравіруванні, а з XVIII століття — ще й поліхромним розписом. Французи змінили технологію і навчились не видувати розплавлене скло, а розкатувати його — це дозволило збільшувати розміри дзеркал. Версальський палац другої половини 1600-х років вражає декоративним оздобленням анфілади «великих апартаментів», у число яких входить знаменита Дзеркальна галерея (1678–1684), створена Мансаром та оздоблена Лебреном. Її довжина — 73 метри, і вона мстить 306 великих дзеркал.

1835 року німецький хімік Юстас фон Лібіх винайшов спосіб срібного напилення — ця технологія використовується і в наш час.

Крім астрономії дзеркала використовують у різноманітних областях науки, техніки, в телескопах, мікроскопах; увігнуті дзеркала — у медицині (стоматології, офтальмології); в оптиці; у військовій техніці; геодезії; навігації; у сонячних батареях тощо, а також в атракціонах. 1891 року у Празі був побудований дзеркальний лабіринт, а в 1911 році — з’явилася кімната сміху із кривими дзеркалами.

Ще на ярмарках XIX століття популярним атрибутом був дзеркальний або «кришталевий» мейз (лабіринт-головоломка). Такі мейзи здавались відвідувачам у 5–6 разів більшими, ніж були насправді. Найвідомішим дизайнером мейзів є Адріан Фішер. У його дзеркальних головоломках складність полягає не тільки в глухих поворотах, а й в оманних ілюзіях. Рівень сучасних технологій скла, комп’ютерного моделювання, цифрового освітлення, звукових ефектів, використання дзеркал, здатних обертатися, яскраво підсилюють таїнство цих неймовірних ілюзій: чи це єгипетський храм, середньовічна каплиця або нескінченний ліс.

Як виготовляються дзеркала в наші дні

Сучасне дзеркало має різноманітні форми: прямокутну, овальну, фігурну. За призначенням діляться на кишенькові, ручні, дорожні, настінні, меблеві. Для гоління використовують так зване чорне дзеркало — увігнуте, тильна сторона його фарбується у чорний колір. Дзеркало з трьома стулками називають трельяж, а трюмо — це високе дзеркало у простінку; туалет — столик із дзеркалом.

Дзеркальне скло варять у печі безперервної дії. Методом вогненного полірування отримують поліроване скло. Процес виготовлення передбачає мінімум 5 операцій: різання листового скла; фацетування (обробка краю); очищення; металізація; оздоблення дзеркала в оправу.

Поширеною технологією металізації було сріблення електричним способом. Вартість таких дзеркал висока. У наш час використовують спосіб металізації скла термічним випарюванням алюмінію у вакуумі (здійснюється з джгута дроту або жароміцного нікелю). Алюмінієва плівка повинна бути без задимленості. Захисне покриття (мідну плівку) наносять на срібний шар, покривають лаком. Шар алюмінію також покривають захисним непрозорим лаком. Готові дзеркала оздоблюють в оправу: дерев’яну, металеву або пластмасову. Отже, дзеркало складається з трьох основних шарів: лист скла, на який наноситься срібне, алюмінієве або титанове напилення; шар міді, який захищає від пошкоджень полімерне покриття; власне саме полімерне покриття.

Авторка: Віра Степанян