В основі гобеленів Жанни Петренко — принципи колажу, у них вона поєднує розповіді та рефлексії про особистість митця, колективну пам’ять, ідентичність, розвиток сучасних медіа. Експериментуючи із матеріалами, майстриня використовує і ті, котрі самі по собі є носіями інформації, — фотографічні плівки, магнітні стрічки — та переплітає їх із традиційними бавовною, вовною, шовком. Про повільну практику гобелена та її місце у сучасному світі поговорила з художницею Анна Золотнюк.

 Мисткиня закінчила Львівську національну академію мистецтв. Минулого року отримала Grand Prix у номінації «ткацтво» Міжнародного симпозіуму текстилю, гобелен «Плащаниця незахищеності» представлений на виставці The Cordis Prize for Tapestry. Персональні виставки Жанни Петренко показали у київському Urban Space 500 та львівській «Зеленій канапі».

— Чому ви обрали саме гобелени?

— Я дуже хотіла вчитися на комп’ютерній графіці у Труша (Львівський державний коледж декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша — А. З.), але не вступила, а через рік пішла на ткацтво, уявлення про нього не маючи. Під час навчання фокусувалися на виготовленні ужиткових предметів, це мені не надто подобалося, тому відучившись, вирішила, що працювати в такому напрямкові не буду, натомість зосереджуся на міні-гобеленах за власними ескізами. Потім я навчалася в академії та працювала над своїми проєктами.

Повільне створення гобелену означає й повільне життя і як наслідок — усвідомлення себе

Спершу я просто кайфувала від ткання. Але повільне створення гобелену означає й повільне життя і як наслідок — усвідомлення себе. Довготривале створення гобелену проявляє травми та допомагає пропрацьовувати їх. У моїх гобеленах багато інтуїтивного — того, що загубилося за лаштунками свідомості. Упорядкувати та структурувати підсвідоме допомагає композиція та колір. Власне, перша у моїх роботах — пляма кольору, з неї я витягую образ. До речі, планую перемкнутися на колір і зробити його, а не форму, головним виражальним елементом.

Раніше я й не думала, наскільки сильно впливає формат гобелену, а коли минулого року побачила на власні очі «Анжерський апокаліпсис», — розридалася. Вражена, переходила від фрагмента до фрагмента, від деталі до деталі.

Анжерський апокаліпсис. 1373—1381. Жан де Бондоль, Ніколя Батай та Robert Poinçon

Колись гобелен використовували для утеплення стін — це було дорого та ефектно. Та й зараз він залишається декоративним елементом. А разом із тим — це мистецьке висловлювання, яке може бути провісним. Коли досліджувала систему мистецтва, у роботах з’являлася тема ізоляції митця та людей загалом, і хоча я міркувала про художників 60-х, вийшло так, що висловилася про сучасність. Можливо, все повторюється.

Мене захоплюють персоналії. Енді Ворхол, Грейсон Перрі… Портрет останнього відтворила на гобелені. До ідеї виткати портрет спершу ставилася дуже упереджено, бо більше схиляюсь до формальної та абстрактної творчості, але його персона з альтер его Клер мені цікава. Грейсон Перрі сам тче та створює кераміку — він із художників-ремісників. А я часто не знаю, як себе назвати — художницею чи ремісницею.

— Гобелен — це давній та повільний метод. У ваших гобеленах сучасна проблематика, швидкий цифровізований світ.

— Моя знайома, Олена Мартинчук, якось сказала те, що мене дуже заспокоїло: у мене плакатні роботи, які не потребують пояснень. Колись я довго думала, а про що ж мої гобелени, а тепер зрозуміла, що вони дуже хитрі, бо підходять під усе, що відбувається. Хоча інколи мене все ще турбує, що я не можу коротко й чітко сформулювати, про що мої роботи.

У певний момент я почала цікавитися системою мистецтва, досліджувати його соціальний аспект. Знаковою стала «Нова художня школа: медіаарт для практиків», головною темою якої була плинна реальність (концепт філософа-соціолога Зигмунда Баумана). І нині в багатьох гобеленах прослідковую відбиток ідеї плинної реальності. Її концепція близька мені багатовимірністю, у ній є сталі елементи й простір для експериментів. А ще на мене вплинули література та музика. Серед інших — антиутопії Замятіна й Орвела про можливий уклад життя, і про майбутні міста, бо урбаністика — це те, що мене також цікавить.

У роботі «Плащаниця незахищеності», котра потрапила у двадцятку найкращих конкурсу Cordis Prize —найбільшого світового конкурсу ткацтва, я міркувала про комунікацію, диджиталізацію, невизначеність, соціальні мережі та нескінченну стрічку новин — про інформаційний хаос. Сірий колір, котрий домінує у гобелені, можна розглядати як метафору війни, тобто контексту, в якому я творю. Контекст створення гобелену надзвичайно важливий, бо це довготривалий кількамісячний, а іноді кількарічний процес. Заявку на конкурс я писала в день, коли в Афганістані відбувся наступ «Талібану». Я слухала новини, описувала роботу й зрозуміла, що вона перегукується з подіями — чорні елементи, хаотично розкидані у просторі гобелену.

— У роботах ви використовуєте метод колажу. Чому?

— Для мене гобелен — це передовсім живопис. Він як історія, де йдеться і про історичні події, і про історію життя. Але це поламана, неідеальна історія. Усе ж починається з малюнка, я розбираю його на елементи, а потім заново збираю і тчу отриманий колаж. Тому мій гобелен — це розірвані частини, котрі знову склалися. Мені дуже подобається ця можливість поскладати все докупи. І цей підхід можна застосовувати не тільки у гобеленах — часом використовую його у житті.

— Ми говорили про передбачення. Думаю, переосмислене минуле — це майбутнє.

— Так, усе вже було.

— Повернімося до самого гобелену. Крім кольору, форми, у нього є особливі виражальні можливості, як ось фактура….

— Так. Помітила, що на папері зображення ще не живе, а в гобелені починає жити. Власне, через матеріальність гобелену. Вже саме переплетення може надати руху зображенню. Я використовую різноманітні переплетення: крім звичайного полотняного, часто застосовую перебірне ткацтво, а ще рапсове, саржеве та ворсове переплетення. Сполучаючи різні переплетення, можна зробити динамічну картинку, котра скеровує погляд у потрібному напрямкові. Особливо я люблю ворсове переплетення — воно має ефектний вигляд у великомасштабних роботах, тому хочу попрацювати із великими розмірами, аби витягнути довгі «хвости» ворсу.

— А яку роль відіграють матеріали?

— Я дуже люблю різні ниточки — шукаю в різних місцях, зокрема, на секонд-хендах. А крім того, використовую матеріали, що самі містять інформацію. Так, якось знайшла старі фотоплівки, і вплівши їх у гобелен, зробила роботу, присвячену татові. А мамі присвятила роботу із магнітофонними стрічками. У дитинстві я часто залишалася сама — мама працювала на швидкій допомозі, і, щоби мені не було страшно, вмикала магнітофон. Думаю, майбутнє гобеленів — це ресайклінг, зараз його активно використовують в ужиткових речах, але в декоративних, гадаю, він теж скоро стане популярним.

Для піткання робіт використовую не тільки вовну, до речі, у мене на неї алергія, а часто вибираю льон, бавовну та акрил, а ще шовк. Мої улюблені нитки — люрексові. У мами та бабусі були рожеві светри з люрексом, дуже модні у радянські часи. Очевидно, враження з дитинства залишається на багато років і влізають у роботу.

На останній в часі роботі в центрі розміщені людські силуети, поверх — будинки, мені треба було якось виділити балкони на темному фоні, додати світла в темряві — досягла цього ефекту, використавши люрексові нитки. Це досить особиста робота про стосунки з собою, потребу не втрачати себе у великому місті, котре забирає дуже багато енергії. Тільки недавно завершила цей гобелен і тепер він відлежується, визріває. Має пройти якийсь час, аби на роботу ніхто не дивився, нічого про неї не казав. І вже потім її можна буде показувати. На «Плащаницю незахищеності» я чотири місяці не могла дивитися, потім повісила й подумала: «Боже, це я зробила».

Маю кілька бобін люрексових ниток і планую, що наступна робота буде саме із ними. Я вже знаю, якими будуть її елементи — впишу обличчя в мукарни. Мукарни схожі на стільники — та ж геометрія. Цей мотив з’явився, напевне, через бабусю та дідуся — вони довго займалися бджільництвом, тримали пасіку, а тепер я щороку їжджу качати мед. Зараз мені хочеться пропрацювати в гобелені щось сімейне, родинні зв’язки. Раніше у мене цього не було.

Спілкувалася Анна Золотнюк