Спроби уявити життя на Місяці привели мислителів XVII століття до просторової революції. Сама постановка питання про вихід за межі планети вже не дозволяє зупинятися на етиці та ідеальному суспільному устрої. Аби уявити життя місяцян, Сірано де Бержерак був змушений переселитися із Землі одразу до безмежного Всесвіту, потенційно сповненого множинними світами. «Полетівши» на Місяць, він водночас зруйнував і геоцентричний, і геліоцентричний космос.
Місячні мандри у XVII столітті
Оповідання про подорож на Місяць є окремим утопічним жанром, що виник майже в той самий час, коли класичні утопії поширювалися в Європі. Багато в чому вони сходяться з текстами Френсіса Бекона, Йогана Валентина Андрее та інших утопістів початку XVII століття. Так, місяцяни в романі «Людина на Місяці» (виданий у 1638 році, написаний, імовірно, в 1620-ті) єпископа Френсіса Годвіна є християнами, так само як і нові атланти Бекона. Сам відкривач секретів — герой роману — очікує на рішення представників церкви як на легітимацію своєї розповіді.
Майже одночасно із твором Годвіна було надруковано твір ще одного єпископа Джона Вілкінса — «Відкриття світу на Місяці, або міркування щодо того, як можливий заселений світ на інших планетах». У 1634 році був посмертно опублікований рукопис Йогана Кеплера «Сон», також присвячений подорожі на Місяць. Цей текст описує астрономічні особливості, хоча там є й елемент містерії, адже інформацію про місячну астрономію герою надає дух. Він до того ж розповідає, що найчастіше духи беруть із собою на Місяць відьом як найбільш підготовлених до далеких перельотів людей.
Напевно, найвідомішим із цих утопічних творів є дилогія Еркюля Сірано де Бержерака «Інший світ», яка складається із книг «Комічна історія держав та імперій Місяця» (1657) та «Комічна історія держав та імперій Сонця» (1662). У цих творах автор згадує і своїх попередників — Томмазо Кампанеллу, Френсіса Годвіна, Джероламо Кардано та інших, які отримали таємні знання від мешканців Іншого світу. Звісно, нікуди без розенкрейцерів. Таємничий сонячний учитель головного героя каже про них: «Гурт молодих людей, яких я навчив багатьом хитрощам та відкрив дещицю таємниць природи».
Читати ще: Якби розенкрейцери будували міста
Райський сад як місце ініціації
Уже перше припущення героя книги щодо Місяця є водночас і географічним, і етичним: «Місяць — такий самий світ, як наш, причому наш є місяцем для нього». В ідеологічно-сатиричному плані це зав’язка до висміювання земних укладів через їхнє віддзеркалення на Місяці. Але в плані просторовому це знак, що на Місяці ми зустрінемо дзеркальні відносно земних риси життєустрою.
Між первинним припущенням та потраплянням на Місяць герой Сірано, так само як і герой Годвіна, відвідує далекі краї на Землі. Позаяк Канада, куди він потрапляє, — французька, з незвичного він там бачить лише голих індіанців, із якими, втім, так і не вступає в контакт.
Справжній прорив у паралельну місячну реальність відбувається напередодні Іванова дня. Герой згадує дату побіжно, але ми ж пам’ятаємо, що саме в Іванів день квітне папороть. Це точка космічного й церковного кола рівно по той бік від Різдва. Літнє сонцестояння на противагу зимовому – дуже важливе свято для народів Північної Європи. Якщо хочете побачити порожні Ригу, Таллінн чи Стокгольм — їдьте туди на Мідсаммер, або на Іванів день. Мідсаммер стає часом ініціатичної подорожі, адже, як ми вже бачили раніше, потрапити до утопічного місця можна лише через повну дезорієнтацію та блукання.
Вам буде цікаво: Сакральна географія Нової Атлантиди
Після кількох днів польоту герой потрапляє на Місяць, при цьому він падає в самісінький центр Земного раю, на Дерево життя. Знову ж, це можна тлумачити як сарказм щодо біблійної історії, але в символічному плані це фактичне воскресіння після смерті. Сам Сірано де Бержерак описує свій стан як істотно змінений — він мав загинути після падіння, але через дотик до райського яблука опритомнів, він був голодний під час подорожі, але припинив відчувати голод після примісяцення.
Місячний райський сад не має слідів людського втручання. Попри біблійність садового простору, там немає відчутної присутності Бога, а біблійні сюжети описуються радше як цікаві фізичні експерименти. Але перш ніж вийти із райського саду й потрапити до реального місячного простору, герой ще раз змінює стан свідомості — скуштувавши з Дерева пізнання, він на певний час втратив орієнтацію в просторі, а прийшов до тями посеред безлюдної незнайомої місцини.
Публічний простір місячного міста
Через те, що місячна реальність є не антипростором, а задзеркаллям, у побуті вона дуже схожа на земну, тільки перекручену навпаки. Так, на Місяці є заклади громадського харчування, але в них не їдять їжу, а смакують аромат, тому посуд там не потрібен, а для кращого контакту з ароматним паром людина має роздягнутися перед їжею. При цьому для веганів передбачені окремі кімнати, адже обійти запах м’яса набагато важче, ніж його шматок.
Замість використання звуків звичайні місяцяни жестикулюють різними частинами тіла, відтак для кращого розуміння їм теж доводиться роздягатися. Стан оголеності природний, і він рефреном відгукується від згаданих на початку книги голих індіанців Канади.
Слід зауважити, що мовою жестів на Місяці спілкуються переважно прості люди, тоді як аристократи мають власну мову з мелодій, які можна наспівувати чи грати на інструментах. Своєрідна фонетична кабала, мова птахів, про яку так багато згодом писатимуть Грасе д’Орсе, Фулканеллі та інші дослідники західного герметизму. Живуть аристократи також окремо від звичайного люду, а королівське місто з палацом так само віддалене від звичайних місяцян, як і європейський аналог від звичайних містян.
Оскільки головного героя жителі Місяця вважають не людиною, а твариною, він майже не має нагоди потрапити до побутових приміщень. Але з опису ми дізнаємося, що основні інституції, відповідальні за стабільність соціуму, — лікарні, готелі, тюрми, академії на Місяці є. Багаті місяцяни також мають особисте житло, слуг і додатковий персонал, як-от спеціальних фізіономів, які підбирають склад ароматів для обіду та сну залежно від конституції кожного мешканця та гостя дому.
Місячний кемпінг
Приватні будинки заможних місяцян бувають двох типів: рухомі й нерухомі. І перші, і другі зроблені з дерева, що робить їх більш маневреними. Рухомі будинки будуються на колесах, і щоразу під час зміни сезону рухомі міста переганяють на нове місце, більш сприятливе для перебування протягом цього часу. Натомість нерухомі будинки мають порожнину під фундаментом заввишки із саму споруду, завдяки чому взимку їх можна занурювати під землю, а навесні виводити назовні.
Переміщення міст на Місяці, де люди мало хворіють, могло бути прив’язане до естетичних вподобань і комфорту. Але для європейця, який пише під час чергового спалаху епідемії, це може бути справжнім порятунком. Створення утопічного циклу відбувалося за часів, коли нерухомі європейські міста від Лондона до Москви були спустошені чумою, за 1650-60-ті роки від неї загинули сотні тисяч землян. Тож зміна місця проживання на більш провітрюване та далеке від епіцентру хвороби вважалася одним із найкращих способів боротьби.
Множинність світів чи геліоцентрична система?
Сама по собі подорож на Місяць, попри технічну подібність, концептуально дуже відрізняється від подорожі на утопічний острів. Адже йдеться не лише про моральний антагонізм чи прогулянки на чотирьох кінцівках — зрештою, герой погоджується, що так ходити природніше, ніж на двох ногах. Подорож на Місяць, а тим паче на Сонце, звертає наш погляд на проблемну тоді тему множинності світів.
Як і розенкрейцери, Сірано був прихильником наукового прогресу та ґрунтовно вивчав останні наукові винаходи та теорії. Ще до польоту на Місяць головний герой сперечається з канадськими єзуїтами та захищає спочатку геліоцентричну модель світу, а згодом і модель нескінченного Всесвіту та множинних населених світів.
 |
Вам буде цікаво: Як епідемії впливали на розвиток міст: суворі уроки гіркого досвіду |
Туди, де ми сьогодні буваємо завдяки оптиці, в XVII столітті людей приводила етика: всемогутній та одвічний Бог, створивши безсмертну душу, не міг створити обмежений у просторі Всесвіт. Ба більше, суто через гординю людську ми вважаємо себе єдиними живими істотами у Всесвіті, адже Бог не став би творити величезний космос заради жменьки грішників на маленькій планетці неподалік одного зі світил.
Безмежність Всесвіту — це зречення Аристотеля, яке вийшло з-під пера домініканця Джордано Бруно. Адже у класичній схоластиці наявність нескінченного ряду свідчила радше про недосконалість, тоді як досконалий Всесвіт зводився до Першопричини чи Першооснови. Натомість містичні вчення Бруно та Кампанелли, попередників Сірано де Бержерака, виводили за межі педантичного Всесвіту схоластів.
Сірано пише всього лише за півстоліття після спалення Бруно, а Кампанелла відсидів майже тридцять років у в’язниці та вийшов уже на його пам’яті, так само як і Галілей був змушений зріктися свого геліоцентризму вже за життя автора місячної подорожі. Тому теорія безмежного Всесвіту та геліоцентричної Сонячної системи в її містичному чи суто науковому форматах була не лише модною, а й небезпечною для того часу.
Читати ще: Місто в оновленому Всесвіті: космічна урбаністика Томмазо Кампанелли
Теорія множинності світів засвідчила нове ставлення до простору, звідки прибрали уявлення про центр. Адже аристотелівська, схоластична й чимало інших традиційних космологічних моделей концентрують реальність навколо абсолютного центру, і навіть геліоцентризм не є принциповим подоланням цієї моделі. Натомість теорії Джордано Бруно та його видатного попередника Ніколая Кузанського підважували будь-який центр, гомогенізуючи й релятивізуючи простір.
Єдиним доступним центром цього нескінченного й безцентрового Всесвіту ставала людина як спостерігач. І Сірано де Бержерак неодноразово підкреслює важливість спостерігача як центрального елементу. Земля та Місяць фактично є дзеркалами одне одного, і мешканці кожного небесного тіла сприймають інше як Місяць, тоді як власне вважають Землею. Із точки ж зору мандрівника на шляху між цими світилами в певний момент вони обидва стають однаковими, і вже неможливо відрізнити Землю від Місяця.
Отже, попри значно більшу увагу до філософської та гумористичної сторони тексту, Еркюль Сірано де Бержерак увів до утопічного жанру незвичне для того часу ставлення до простору. Геть відрізняючись від аристотелівського, воно цілком відповідало гуманістичному, адже саме людина знову стає мірилом речей.
