Місто – динамічне, бурхливе, різноманітне – постає перед нами щодня уривками повсякденного досвіду та післясмаком вражень. Що якби ми могли читати місто як текст? Із якого боку до нього підступитися та з чого почати? Як із калейдоскопу масивів інформації вибрати значуще для себе, як його опрацювати та розтлумачити?

Якщо уявити місто як велику відкриту комунікативну систему, то виявиться, що існують методи, інструменти, схеми і навіть спеціальна наука семіотика (або семіологія), підхід якої є цілком доречним для пізнання міста.

Аби зрозуміти те, про що далі йтиметься в цьому тексті, необхідно зупинитися на декількох ключових поняттях, а саме: семантика, знак, символ, семіозис.

Семантика – від грецької semantikos – «такий, що означає», вживається щонайменше у трьох значеннях: як розділ семіотики (науки про знаки та знакові системи); як значення та смисл різних знакових форм; соціальна семантика.

Семіотика як наука розглядає всі явища культури як знакові явища. У лінгвістиці соціальна семантика – це компонент у значенні слова, з яким пов’язані комунікативні дії людини (наприклад, наказові дієслова передбачають наступні дії).

Знак

У семіотичній теорії співіснують у тісному сусідстві два основних визначення знака, які належать, відповідно, двом загальновизнаним її фундаторам – американському логіку та математику Чарльзу Пірсу і швейцарському лінгвісту Фердінанду де Сосюру.

За визначенням Пірса, знак  — це «дещо, яке є для когось замінником чого-небудь у певному відношенні або в силу певної якості» [1, с. 48]. Пірсова модель знака є тріадичною, тобто складається із трьох елементів (знак — об’єкт — інтерпретанта). Ця модель може бути проілюстрована семантичним трикутником, в якому елементарна одиниця (знак) є триєдністю: символ  – предмет – образ у свідомості [рис]. Модель знака де Сосюра діадична  — це нерозривна єдність означника (план вираження знака, його наочна форма) та означуваного (план змісту, власне значення знака) [2, с.87].

За визначенням італійського семіолога Умберто Еко, знак має характер конвенції, тобто він встановлюється там і тоді, коли група людей вирішує використати дещо для позначення чогось іншого [3., с.153].

У місті кожен може безпомилково вказати принаймні одну всім добре знайому знакову систему – дорожні знаки. Тут усе здається зрозумілим: червоне світло світлофора – знак небезпеки: переходити дорогу заборонено. Але якщо хтось не вивчає дорожню абетку, то для нього ці знаки будуть пустими (або в семіотичній термінології – означники без означуваних, символи без референту). Про це далі.

Своїм поняттям знака семіотика охоплює всі матеріальні утворення, які що-небудь значать або щось визначають. Базова для семіотики класифікація знаків, запропонована Чарльзом Пірсом, розрізняє:

  • знаки-ікони – це зображення, що за принципом подібності безпосередньо вказують на об’єкт (наприклад, позначення чоловічої та жіночої громадської вбиральні за допомогою спрощених зображень);
  • знаки-індекси, що тісно пов’язані зі своїм означуваним, є практично його властивістю, ознакою (наприклад, дим – знак вогню). Індексальні знаки часто можна впізнати у щоденних соціальних контактах, наприклад, усмішка є знаком доброзичливості та життєрадісності;
  • знаки-символи, в яких безпосереднього зв’язку між знаковою формою та смислом немає, але він встановлюється в межах певних конвенцій, домовленостей.

Символ

Це найвища форма абстракції знаку. Володіючи символом речі, людина володіє нескінченною кількістю її відображень, які можуть виразити цю річ із будь-якою точністю. Філософ і філолог Олексій Лосєв вважав, що символ речі містить у собі значно більше, ніж сама річ у її безпосередньому існуванні. Ми бачимо та сприймаємо предмет тільки в певний момент, а в символі містяться всі можливі його прояви. Він також містить у собі смисл, тобто в наочно-образній формі передає абстрактні ідеї чи поняття, що пов’язані з цим предметом.

Отже, символ пов’язує нашу свідомість із дійсністю. За словами Ролана Барта, з моменту виникнення суспільства будь-яке використання будь-чого стає знаком цього використання [4, с. 37]. При цьому смисл є особистісною, суб’єктивною формою знання, а значення – «об’єктивною, кодифікованою формою існування суспільного знання». Смисл належить до індивідуального психічного світу, а значення – до зовнішнього соціального світу. Соціальне визнання (умовність, конвенційність) знака забезпечує його зрозумілість для реципієнтів. Ті ж символи, що не є конвенційними (як іконічні, індекси) виявляються незрозумілими або не зовсім зрозумілими.

Вам буде цікаво: Повсякденність як поле появи смислів урбаністичного світу

Семіозис

Семіозис – це семантизація (означування) світу та свідомості у вигляді нескінченного продукування смислів і породження кодів. Семіозис є одним із внутрішніх механізмів культури як символічного простору, що розкривається у процесі інтерпретації множини текстів (усних, письмових, візуальних, вербальних, наукових і художніх).

У своїй роботі «Відсутня структура» Умберто Еко надає схему семіозису як знакового процесу із певним набором компонентів: комунікант, реципієнт, повідомлення, середовище та код.

В основі семіозису лежить намір особи А (комуніканта) передати особі Б (реципієнту) повідомлення В. Комунікант обирає середовище Г (комунікативний канал), по якому буде передаватися повідомлення, та код Д. Код задає набір знаків і обирається так, щоби за допомогою відповідного означника (знакової форми, плану вираження, оформленого мисленнєвого образу комуніканта) можна було скласти потрібне повідомлення.

Код повинен бути відомий реципієнту, а середовище та означник повинні бути доступні його сприйняттю. Сприймаючи означник, відправлений комунікантом, реципієнт за допомогою коду перекладає його в означуване (план змісту, так би мовити) і тим самим приймає повідомлення [3, c.87-96].

Безмежна кількість таких повідомлень приходить до нас за один день, прожитий у місті, не враховуючи повідомлення, що дешифруються кодом природної мови під час звичайного людського спілкування. Такими символічними повідомленнями можуть бути і реклама, і графіті, й вітрини магазинів, і багато інших. Питання в тому, що не всі ці повідомлення ми в змозі «отримати» (зрозуміти, розтлумачити) з різних причин.

Система смислів

Урбаністичний світ – це не лише фізичний простір міста з його географічним положенням, кордонами, міським ландшафтом, забудовою, районуванням і системою розселення. Містяни – це не лише соціальна структура як простір діяльності та суспільних відносин. Усе це є соціальною семантикою, тобто системою смислів, якими описується це складне матеріальне, соціальне та символічне утворення.

Урбаністичний світ поєднує в собі об’єктивні матеріальні характеристики фізичного простору міста та систему суб’єктивних образів цього середовища, яка реалізується через взаємодію містянина із урбаністичною дійсністю. Урбаністичний світ, як і будь-яке знакове явище культури, має символічну природу, бо  містить двоєдину тотожність матеріального та ідеального.

Виходить, що соціальна семантика урбаністичного світу – це соціальний компонент опредметнення (в сенсі «оформлення»), трансляції та розпредмечування (розуміння) смислів знакових повідомлень у комунікативній системі міста. У вимірі урбаністичного світу соціальна семантика постає як пошук спільних смислів.

Знаки та символи, маючи соціальні механізми (знакові засоби) та форми трансляції смислів (знакові форми), об’єднують суб’єктів урбаністичного світу (комунікантів та реципієнтів) у комунікативні зв’язки. Вивчення соціальної семантики урбаністичного світу дозволяє відрефлексувати комунікативну дію містянина, завдяки якій індивідуальний смисл стає суспільно усвідомленим. Крім того, осягаючи соціальний зміст знаків урбаністичного світу, індивід сам потрапляє під їхній вплив. Утворюється суб’єкт-об’єктна діалектична взаємодія.

Комунікативна система урбаністичного світу представлена також комунікаційними каналами. Вони визначають засоби для створення, трансляції та сприйняття повідомлень. Оскільки комунікація є рухом смислів у соціальному просторі-часі, то метою суб’єктів комунікації є не обмін матеріальними предметами (знаковими формами), а повідомлення одне одному смислів ідеальної (нематеріальної) природи.

Читати ще: Концепт урбаністичного світу в міських дослідженнях

Урбаністичний код

Якщо отримання повідомлення реципієнтом завершує акт комунікації, то воно передбачає розкриття смислу повідомлення. Можливість проникнення у смисл визначається кодом, який використовує комунікант при передачі та реципієнт при отриманні повідомлення. Поняття коду широко використовується в семіотиці та теорії комунікації. Близьким за змістом до поняття «код» є «мова» як спосіб організації висловлювань за певними правилами. Але здебільшого дослідники уникають цього зближення.

Умберто Еко вводить поняття «семіотичний код», сутність якого в тому, що будь-який вираз організований не лише за певним набором правил, а із конкретної точки зору. Дешифровка вербальних знакових форм визначається кодом природної мови, а мовний код встановлюється національною або субкультурною (певною мовою для вузького кола, такою як жаргон, сленг) приналежністю.

Для візуальних повідомлень існують певні візуальні коди. Вони мають оптичні (видимі), онтологічні (уявні) та умовні (іконографічні коди того часу, в якому існує знак) характеристики. Еко виділяє коди сприйняття, впізнавання та передачі, тональні, іконічні та іконографічні коди, коди смаку, сенсорні, риторичні, стилистичні коди, коди несвідомого. Усі вони (і також інші) взаємодіють між собою в комунікативному акті, можуть доповнювати один одного та комбінуватися для прочитання одного повідомлення.

У такій інтерпретації «код» виявляється близьким за значенням поняттю «ідеологія». У семіотиці код являє собою певний набір очікувань, який можна ототожнити з ідеологією. Код встановлюється тоді, коли учасник комунікації має набір певних символів, з яких він обирає та комбінує потрібні для своїх повідомлень. Через це Юрій Лотман визначає комунікацію як переклад із мови мого «Я» на мову твого «Ти».

Проєкція семіотичного методу на дослідження соціальної семантики урбаністичного світу як комунікативної системи важлива для розуміння існування та взаємодії людей у штучному фізичному, соціальному та знаково-символічному міському середовищі. Семантичне поле міста розкривається саме в базовій складовій соціальної реальності, «зіткненні» матеріальних та символічних об’єктів. На основі того, що сьогодні міста візуально репрезентовані опосередкованими образами, місто прочитується через символічні форми (архітектура, дизайн, міська мода, місця дозвілля та повсякденної діяльності, семантика помешкання чи міського інтер’єру, соціальна семантика моди, символіка графіті тощо).

Текст: Зося Кайс

Джерела:

  1. Пирс Ч.С. Начала прагматизма / Ч.С.Пирс., Перевод с английского, предисловие В. В. Кирющенко, М. В. Колопотина, — СПб.: Лаборатория метафизических исследований философского факультета СПбГУ; Алетейя, 2000.
  2. Сосюр Ф. Курс загальної лінгвістики / Ф д. Сосюр; Пер. з фр. А. Корнійчук, К. Тищенко. – Київ: Основи, 1998.
  3. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / Эко Умберто / Перев. с итал. В.Г.Резник и А.Г.Погоняйло. – СПб.: Симпозиум, 2004
  4. Зенкин С. Ролан Барт – теоретик и практик мифологии / в кн. Барт Р. Мифологии / С. Зенкин. – М.: Издательство им. Сабашниковых, 2004.