Найкращий спосіб «познайомитися» з чужим містом, яке бачиш вперше, – це загубитися у ньому. Пройти його вулицями пішки вздовж і впоперек, заблукати, вийти на ту саму вулицю, зрозуміти, що вже вкотре бачиш той самий ліхтар, ту саму вітрину. І коли самостійно знаходиш правильний шлях, відчуваєш, що місто трішечки «відкрилося» тобі.

У щоденній метушні ми іноді не помічаємо навколо себе нічого: ні людей, ні речей. Навіть власні думки, бажання та прагнення іноді не помічаємо. «Немає часу» — виправдовуємося ми. Але саме виринання зі щоденного рутинного потоку, тимчасова зупинка, осмислений погляд на місто і на себе у місті народжує нові, індивідуальні та спільні соціальні смисли.

Місто як текст

Повсякденність як поле появи смислів урбаністичного світу

Прочитання міста як тексту розширює його смислове поле. Російсько-естонський семіолог Юрій Лотман зауважував, що серед рис такого тексту можна виокремити насамперед кодову гетерогенність (зашифрованість декількома кодами) та семіотичну неоднорідність.

Можливість глибшого розуміння та прочитання урбаністичних смислів конкретизується через «досвід» (Ганс-Георг Гадамер), коли міська дійсність не тільки пізнається, а й переосмислюється, проживається людиною. Інтерпретація міських текстів полягає не у проникненні у початково закладений авторський смисл тексту, а у творенні нового смислу. Змінність та динамічність міського життя обумовлює відповідний рух та зміну смислів у свідомості спостерігача.

Фланер – це «певний режим погляду, якому притаманна цікавість, поєднана із деякою розгубленістю; але поряд із тим це і характеристика руху містом, маршрути, пластика, ритм

Тому уважний до міста перехожий або фланер (з французької flâneur — «гуляючий»), насправді не лише спостерігає, а і вступає у двосторонній контакт, діалог із містом, занурюючись у власні емоції, відчуття та сприйняття. Фланер – це «певний режим погляду, якому притаманна цікавість, поєднана із деякою розгубленістю; але поряд із тим це і характеристика руху містом, маршрути, пластика, ритм. Іншими словами, фланер — один із можливих персонажів, на які розпадається емпіричний суб’єкт…» [1].

Одночасно зі зростанням комерційного характеру міст у XIX столітті та сплеском процесів урбанізації вулиці почали наповнюватися «людьми, що прогулювалися без конкретної мети та займалися тим, що просто спостерігали — за містом, за незнайомцями на проспектах; саме вони бачили, як змінювалися міста, з’являлися нові технічні винаходи, впроваджувалися і зникали модні віяння… «Побічний ефект» росту міст, анонімізації міського життя — повсякденні спостерігачі, фланери. Туристи в рідному місті, вони перетворюють рутину і буденність у об’єкт насолоди — естетичної, візуальної, а кожного з перехожих — сторонніх, чужаків — у об’єкт непідробного інтересу» [2].

Саме через режим спостерігача, фланера для містянина розкривається справжнє життя міста. Це перехожий, який навмисне «увімкнув» в своїй свідомості режим «турист», навмисне загублений у міській буденності, наділений особливим, піднесеним, поетичним відчуттям міста.

Зіткнення матеріального та символічного у місті

Повсякденність як поле появи смислів урбаністичного світу

Якщо архітектори Відродження відтворювали ідеальне місто, яке повністю задовольняє фізичні та естетичні потреби людини, то у сучасному мегаполісі Місто кидає виклик природі. «Своїм силуетом воно суперечить лініям природи. Воно заперечує всю природу. … а під кінець виникає … місто-світова столиця, місто як світ…», — пише Освальд Шпенглер про душу міста в книзі «Сутінки Європи».

Формується не архітектурно-комунікативний, а семантично-образний міський простір, змістовно осмислений та естетично наповнений. Таким чином місто виходить на новий комунікативний рівень. Справжнє живе буття міста розкривається в базовій складовій соціальної реальності — «зіткненні» матеріальних та символічних об’єктів.

Розвиток нових технологій призводить до змін у містобудуванні. Простір міста спочатку облаштовується новими «моральними місцями», слідом за вулицями та скверами з’являються театри, виставки, клуби, кав’ярні і бари. У цих місцях оформлюється колективне почуття, спільні смисли, відточується смак, вони також стають осередком спілкування між людьми [3, с.176]. Місто розростається вглиб (підземний транспорт) і вверх (хмарочоси), набуває вигляду відомого нам сьогодні мегаполісу.

Основними пріоритетами в облаштуванні помешкання стають насамперед комфорт (щоб забезпечити відпочинок людині, яка цілковито віддає себе праці) та багатофункціональність (щоб зекономити час). Прискорення пересування містом, а отже і темпу життя, зміна топографії міста та житла за принципами утилітарності та комфортності стали, власне, реалізацією старої ідеї індивідуалізму. Однак, у результаті цих інженерних рішень зі зміни тіла міста змінюються тіло та дух містянина.

Людина, потрапивши у місто в пошуках незалежності, гостро відчуває самотність та індиферентність інших

Борис Марков пише: «Напружено переживається конфлікт міста та індивідуальності. Людина, потрапивши у місто в пошуках незалежності, гостро відчуває самотність та індиферентність інших. Місто живе швидкістю та різноманіттям контактів, але вони не дають людині задоволення, оскільки виявляються занадто швидкими та водночас поверховими. Не зважаючи на те, що життя у місті б’є ключем, воно є мертвим. Реклама, видовища інтенсифікують зір і пробуджують бажання, однак за всім цим криється глибока апатія» [Там само, с. 179].

У сучасному урбанізованому суспільстві наратив (оповідь) як такий відходить на задній план. На зміну артикульованій мові античної агори на шумні вулиці сучасного міста приходить візуальна комунікація. Про це Марков пише: «Замість довгих розмов молоді люди обмінюються поглядами та усмішками (а сьогодні, в умовах превалювання цифрової медіареальності ми можемо додати сюди ще і мессенджери, смайли, наліпки та GIFки у нашій щоденній, переважно опосередкованій гаджетами комунікації – Авт.) Вони спалахують і гаснуть, як вогні реклами, і підтримують людину у світі, де реальність та ілюзія не розрізняються» [Там само, с.181-182].

Тому нині актуально звучить поставлене Марковим запитання: «Чи немає в топології сучасного міста таких приладів, які забезпечують мирне співіснування людей, що ведуть різний спосіб життя, належать до різних національних і культурних традицій, мають різний колір шкіри, притримуються різних переконань, а головне — ставлять перед собою приватні задачі, які взагалі не можуть вирішуватися якими-небудь суспільними організаціями?» [Там само].

Ритми міста – це певний щоденний «графік» повторів та регулярностей дій серед загального міського «хаосу», в якому, здається не існує 24-годинної доби

Місто особливим чином взаємодіє з часом – іноді воно може поставати як позачасова реальність. Ритми міста, його пульс  – це координати, згідно з якими одна людина (абориген-містянин чи турист) впорядковує власний міський досвід. Ритми міста – це певний щоденний «графік» повторів та регулярностей дій серед загального міського «хаосу», в якому, здається не існує 24-годинної доби.

У місті можуть стикатися в обмеженому просторі (скажімо, на одній вулиці чи площі) одночасно декілька пластів культури, відбитків різних історичних епох, різних стилів. У міській архітектурі класичні фрізи та барельєфи співіснують із вандальними малюнки аерозольною фарбою, венеціанські вікна — з балконами, обшитими пластиковою вагонкою. У цьому сенсі місто постає як крізьчасова реальність.

Містяни, мимоволі занурені у своїх щоденних справах у простір повсякденності, виявляються буквально «сліпими» відносно свого середовища. Пересування «на бігу», поверхові й анонімні соціальні контакти, комунікація скоріше як данина ритуалу та ввічливості, а не задоволення соціальних потреб (це здебільшого робиться у віртуальних соціальних мережах), споглядання фрагментів міста переважно через вікно громадського транспорту. Це формує сприйняття усього як даності, за трамвайним принципом «не висовуватися».

Повсякденність vs карнавальність

Повсякденність як поле появи смислів урбаністичного світу

В осмисленні урбаністичного світу, який є водночас і матеріальним утворенням, і соціальним спільносвітом, і особливим типом суспільних відносин та символічних інтеракцій, ми припускаємо, що повсякденність є характеристикою саме урбаністичного буття.

Для сучасного містянина життя характеризується автоматичними діями, які щоденно спрямовані на дім, сім’ю, роботу або інші сфери життя. Здебільшого ці дії характеризуються рутинністю, монотонністю, однаковістю, багаторазовою повторюваністю одних і тих самих актів щоразу. Повсякденність орієнтує людину на пристосування, адаптацію, вписування себе в урбаністичний простір, типізацію та стандартизацію, відповідність образу міського жителя.

Єдиний закон свята — закон карнавальної свободи, без меж і просторових чи моральних кордонів

Спосіб вирватися з повсякденності – свято. Саме тому народне прагнення святковості, карнавальність є протилежністю повсякденності. Єдиний закон свята — закон карнавальної свободи, без меж і просторових чи моральних кордонів. Карнавал  — це особливий стан душі та світу, його оновлення та відродження, яке безпосередньо проживається всіма. Люди, які відрізняються соціальним статусом, рівнем статку, сімейним станом, віком, на карнавальній площі зустрічаються у вільному, необмеженому жодними нормами діалозі.

На противагу повсякденній роз’єднаності людей карнавал виконує інтегруючу функцію: відчуження тимчасово долається, складається особливий тип взаємовідносин, які в буденному житті неможливі. Завдяки поринанню у карнавальне світосприйняття людина очищується, «обнуляється» та оновлюється і знову повертається до буденності (Про карнавальність писав Михайло Бахтін у роботі «Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса»).

Повсякденність можна зрозуміти через співставлення: буденність – святковість, звичне – незвичне, масове – елітарне, універсальне – партикулярне, традиційне – новаторське та інші. Оскільки повсякденне — це звичне, впорядковане, близьке, таке, що знеособлює людину, перешкоджає її свободі, то його протилежність, неповсякденне, тлумачиться як незвичне, далеке, таке, що стверджує індивідуальність та дарує свободу.

Оповсякденнення як поринання в буденне життя має своєю протилежністю рух вгору, виринання, процес подолання повсякденності через відхилення від правил, саморефлексію та осмислення рутинних дій. Тоді і там повсякденність проявляє себе як місце появи смислів.

В урбаністичному світі нові смисли, що народжуються як відхилення від повсякденності, проявляють себе у стилістичному різноманітті архітектури (форми будинків і споруд, ландшафт міської забудови), зміні певних звичок, соціальних ритуалів, новому символічному змісті предметів та явищ. Нові смисли, аутсайдерство, незвичайність та екстравагантність можливі лише через подолання повсякденності. Тоді, коли зміни торкаються структур повсякденності, зокрема чуттєво-тілесних, вони стають можливими на рівні інтелектуальної та знаково-символічної сфер.

Повсякденність як код

Повсякденність як поле появи смислів урбаністичного світу

Міська повсякденність містить фактори, які визначають урбаністичну реальність як особливу комунікативну систему із власними знаками, правилами їх комбінацій та схемами їх прочитання, а також універсальним кодом, за допомогою якого читається місто та інтерпретується його семантика.

Lebenswelt (термін Едмунда Гуссерля «життєсвіт») є джерелом народження спільного смислу, таким знанням, яке поділяють усі члени суспільства. Але знання це профанне, нерефлексоване, мирське — таке, що приймається як даність і доступне кожному.

Код повсякденності – це установка свідомості містянина на прийняття міської дійсності як даності, примітивної, здебільшого утилітарної, тривіальної та монотонної. Вона не фіксується свідомістю, всі дії протікають автоматично і нерефлексовано.

У феноменології Альфреда Шюца символічність життєвого світу розкривається таким чином: повсякденність постає перед нами як смисловий універсум, сукупність значень, які ми повинні інтерпретувати для того, щоб віднайти опору в цьому світі, дійти згоди з ним. Це означає, що на рівні самої повсякденності закладені визначники тих смислів, що мають бути інтерпретовані. Таким чином повсякденність об’єднує, символічно оформлює спільний горизонт урбаністичного співбуття, який врівноважує природний, соціальний і суб’єктивний світи та створює спільне поле смислових інтерпретацій.

На рівні повсякденності в урбаністичній реальності в повному обсязі представлений весь спектр соціальних смислів, оскільки люди завжди перетворюють природу та переосмислюючи її, конструюють предметну штучну реальність. Повсякденність сприяє утворенню різних комунікативних просторів, у яких повідомлення передаються як каналами природної мови (лінгвістичні та паралінгвістичні знаки – мова та вербалізовані візуальні знаки), так і візуальними каналами (наприклад, візуальна реклама у місті та графіті).

Таким чином, повсякденність постає опредмеченими соціальними смислами (семантика архітектури, семантика помешкання, семантика міського інтер’єру соціальна семантика моди тощо). Оскільки містяни щоденно залучені до безлічі комунікативних ситуацій, простір повсякденності є багатозначним, багаторівневим та полілінгвістичним.

Текст: Зося Кайс

Коллажи: Нана Гольденберг


  1. Запорожец О. Н., Лавринец Е., Прятки, городки и другие исследовательские игры (Urban Studies: в поисках точки опоры) / О. Н. Запорожец, Е. Лавринец // Comunitas / Сообщество. – 2006. – №1. – С.1-8, с. 2
  2. Желнина А. Фланер / А. Желнина // Соцологические прогулки [Электронный документ]. – Режим доступа: http://www.urban-club.ru/?p=12
  3. Марков Б. В. Храм и рынок. Человек в пространстве культуры / Б. В. Марков. – СПб.: Издательство «Алетейя».– 304 с., с. 176
  4. Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности / Б. Вальденфельс. – 1990: СОЦИО-ЛОГОС. – М.: Прогресс, 1991. – С.39 – 50
  5. Любутин К.Н., Кондрашов П.Н. Диалектика повседневности: Методологический подход / К.Н.Любутин, П.Н.Кондрашов. – Екатеринбург: УрГУ; ИФиП УрО РАН; РФО, 2007. ― 295 с., с. 217