Однією з причин розвитку цивілізації, як вважають антропологи, є схильність людини до обміну й придбання речей. Обмін починається ще за кілька десятків тисяч років до нашої ери. Торгівля не тільки є одним з основних занять людства, — вона відіграла значну роль у заснуванні, розвитку та занепаду багатьох осередків урбанізації. Історію комерції у Старому Світі дослідила Віра Степанян.

Щоб уявити масштаби розвитку торгівлі почнемо з того, що перші торгові шляхи встановлювались завдяки використанню води та човнів. Човен винайдено близько 15 тисяч років тому і являв він собою шкіру тварини, натягнуту на каркас, шкіряні борти зшивалися голками з оленячого рогу.

Згодом аграрні цивілізації опанували технології мореплавства. Деякі давні плавучі транспорти, за описом Геродота, були шкіряними і круглими як щити, щоб вміщувати більше товарів. Такий човен міг перевозити близько 14 тон. Прибувши на місце, дерев’яний каркас викидали, а шкуру перевозили назад на віслюках, щоб знову її використати для нового каркасу. На острів Бахрейн (в глибоку давнину, вірогідно, пов’язаний із шумерами і відомий як Дильмун), розвинутий і квітучий «край молока та меду», ввозили мідь з країни Маган (нині, як вважають, території Оману). На березі Інду археологами знайдені кам’яні печатки, які свого часу слугували гарантією якості для покупців; між шумерами та містами цивілізації долини Інду існували розвинуті культурні та торгівельні зв’язки. Острів Дильмун відомий приблизно з ІІІ тисячоліття до н. е., мав таку ж саму площу як місто Ур: у центрі — морські ворота, навпроти — митниця. В археологів ми дізнаємось, що звідси цінні товари (одяг, олово, зливки міді) скоріше за все відправляли в Ур – столицю південного Межиріччя. Вони призначалися для так званих торгових домів Еа-насір — об’єднанню торговців міддю в Урі, що експериментувало зі сплавами олова і міді з метою отримати новий метал. Олово перевищувало ціну міді і надходило, як вважають історики, суходолом через Францію, а також через Гібралтар та Центральну Азію. Такі шляхи іменувалися «олов’яними». Невдовзі почали використовувати в обміні більш цінний еквівалент — срібний. З’явилося поняття «гроші», тобто виникає оформлений товаро-промисловий грошовий обмін.

Давній Єгипет володів дуже великою кількістю каменоломень, а от деревину необхідно було імпортувати. Археологи висвітлюють нам історію однієї експедиції 1470 року до н. е. в Пунт (як вважається, насамперед територія сучасного Сомалі). У гробниці правительки Хатшепсут у Дейр ель-Бахрі (поблизу Луксора) непересічна подія відображена на барельєфах і в текстах: галери з парусами, розгрузка тюків у Пунті, загрузка деревини, а також детальний опис товарів, серед яких ебенове та інші види деревини, ладан, мавпи, собаки, раби.

Такі благовонні товари як ладан і миро цінувались вже в 3500 році до н.е. Олія мирри використовувалася для змащення тіла, приготування ліків, бальзамів, а також вважалася любовним зіллям. Ладан добували так: в кінці березня на ладанному дереві робили зарубки, звідки рідина, котру араби називали «сльозами богів», витікала і накопичувалася на корі. Упродовж місяця вона падала на землю і висихала до моменту збирання врожаю. В індусів та християн вважалося, що ця речовина відганяє від храмів ворожу злу силу.

У 331 році Александр Великий розширив світову торгівлю шляхом «еллінізації» ойкумени. На захоплених землях заснувались міста під назвою Александрія, але саме Александрія Єгипетська стала вузлом між Індією та Заходом. Коли розпадається імперія, то серед елліністичних держав діадохів Єгипет займав дуже вигідні позиції,  він перейняв торгові традиції та технології суднобудування у фінікійців і почав відносини та торгівлю із Індією. Окрім інших товарів постачались сюди й слони з прилеглої Ефіопії. Ідеальним шляхом мав стати «Канал фараонів», що мав пов’язати моря; канал проєктувався ще у 600 роках до н. е. за часів фараона Нехо, але ця спроба не була завершена і забрала, як вважається, життя більш ніж 12 тисяч людей.
Александр полюбляв розпалювати велику кількість благовонних смол, на що його наставник Леонід закликав економити, мовляв, якщо він підкорить Аравію, де ладан виробляють, тоді й може зг великим розмахом приносити подібні пожертви. Александр підкорив таки цю країну, а Леоніду надіслав коробки з ладаном і повелів не хвилюватися про розходи. «Благовонний» або «Ладанний шлях» був одним з перших шляхів ІІ тисячоліття до н. е., який проходив вздовж Індійського субконтиненту до півдня Аравійського півострова. Торгові центри, через які проходив цей шлях, багатіли за рахунок прибутків, що розподілялися між посередниками і погоничами караванів. В Александрії вівся суворий контроль: застібки робітників опечатувались, на голові носили маску або сітку, а перед тим, як вийти з приміщення робітники мусили роздягатися.

У 1300-1500-х роках до н. е. люди приборкали та одомашнили верблюдів. Хоча ці унікальні тварини розвивали швидкість лише 20 міль за годину, вони були незамінними в пустелях Африки та засушливих районах Азії. Здатні зберігати та розподіляти по всьому організму воду, випиваючи велику її кількість, верблюди мали запас на кілька діб, що дозволяло вести жвавішу торгівлю. Найбільше послуговувались двома породами верблюдів: бактріанами (двогорбими) та дромедарами (одногорбими). Останні чудово бігають, плавають і мають гострий зір, розрізняючи об’єкти здалеку. Щоб зменшити потовиділення вони здатні підвищувати температуру тіла на 6 градусів по Фаренгейту. Копита цих тварин дозволяли переносити велику кількість вантажу, до прикладу, шестеро верблюдів перевозили від 1 до 3 тон вантажу на відстань 20–60 миль за день. Оскільки горб у верблюдів м’який, то для рівномірного розподілення ваги використовували спеціальні сідла. Двогорбі верблюди незамінні в прохолодному та вологому кліматі.

Великий шовковий шлях

Першим продуктом обміну між Китаєм і Заходом став шовк, який в Римі І сторіччя до н. е. називали «серською» тканиною. Пліній і Сенека вважали саме її причиною розорення, а отже упадку Риму. Але ще задовго до римлян цією тканиною зацікавилось хунну, кочове населення, яке постійно здійснювало набіги в районі Жовтої ріки, що змусило імператора династії Цінь Ши Хуан-ді звести Велику стіну. Однак могутність хунну дедалі збільшувалась, тому Китай намагався укласти з ними мир, скріплений шлюбними союзами. Династія Хань платила данину шовком, яким хунну обмінювались з іншими кочовиками, і водночас шукала союзників проти хунну. Імператорська розвідка сповістила, що у Фергані існують коні — нащадки «небесних коней». За легендою народжувані від драконів і кобилиць, у результаті чого виникає потомство диких, і в той же час спокійних коней. Імператор У-Ді переміг під час походу на царство Давань, що розводило оповиту легендами породу, і відправив кращих коней у Китай. З цього часу здійснюються експедиції до Парфянської імперії та Індії: посольства, що складалися з офіційних представників, перекладачів, купців везли золото й шовк. У Східному Туркестані знайшли нефрит, що був для китайців важливим символом у тому числі й достатку, який обмінюювали на чай, затребуваний у засушливому Туркестані. Аби придбати коней імператор погодив зовнішню торгівлю шовком, що до цього часу була під забороною. Постав Великий шовковий шлях, що розтягнувся Євразією, сягаючи Близького Сходу. Проте секрет виготовлення шовку відкрився лише в V столітті. Іноземні шпигуни виявили, що для цього потрібне тутове дерево, знане як шовковиця. Саме на ньому народжуються шовковичні гусені, яких цілодобово годують висушеним тутовим листям, до того моменту, коли вони починають випускати нитки. Кокони розміщують на стелажах, а з бамбуку плетуть спеціальну сітку. Її натягають на раму, під якою розташована пічка, і кокони тримають над парою, опускаючи потім в гарячу воду. Шовкову нитку виготовляють вручну, за допомогою верстату отримують різні способи переплетіння шовкових ниток, котрі потім фарбують.

Середземноморська торгівля часів античності

Конкуруючі поліси Давньої Еллади надзвичайно часто вели між собою війни. Відсутність родючих ґрунтів, гористий ландшафт не надто сприятливі для розвитку сільського господарства; населення тут найактивніше займалося ремеслами, торгівлею та рибальством. В Елладі вирощували ячмінь, тому що пшениця потребувала вологи.

Колонізувавши Сицилію та Південну Італію, які отримали назву Великої Еллади, у VIII столітті до нашої ери елліни заснували  місто Сиракузи. Воно стало чи не першим по значенню серед західних еллінських міст. Припонтійські (причорноморські) землі елліни користали як житницю. В Елладу завозили олію, срібло, хліб, пурпур, залізо, сировину різних видів. Еллінські купці володіли майстерністю обробки металів, це дозволяло вже сточувати цвяхами дерев’яні кораблі, а не зшивати кокосовим волокном, як раніше.

Після занепаду мінойсько-ахейської цивілізації елліни довгий час конкурували за морське панування в Середземномор’ї не лише між собою, але з етрусками, нащадками тірренів —знаменитих піратів Бронзової доби, та карфагенянами, нащадками найзнаменитіших мореплавців давнини — фінікійців, які в своїх експедиціях виходили далеко в Атлантику. Експансія персів в Середземномор’ї зазнала нищівної поразки, але тут на арені історії з’явились римляни. Після знищення Карфагену та успішного підкорення Еллади, Єгипту, Східного Середземномор’я, Римська республіка ввела власну грошову систему та поступово перетворилася на повноцінну імперію. Срібні монети були в обороті з ІІІ століття до н. е., а золото стало відігравати провідну роль під час Пунічних воєн. Було створено державні склади для африканського та єгипетського хліба. Рим ввозив заморські продукти, розплачуючись золотом: м’ясо привозили стадами, рибу в свіжому та соленому вигляді. У великій кількості везли овочі та фрукти: яблука — з Африки, сливи — із Сирії, вишні —з Понту, абрикоси — з Вірменії. Вино привозили з Еллади, олію — з Африки. Випадково відкривши острів Ланка, римляни везли звідти парфуми, алмази, а також шафран — рильця квітів крокусів. Прянощі — перець і кориця, прийшли з країн Далекого Сходу і завжди вважались царським подарунком.

Важливим предметом торгівлі була сіль, видобуток якої є найдавнішою галуззю виробництва ще з часів ранньої Залізної доби, коли її активно розвивали, до прикладу, кельти. Цей незамінний життєвий ресурс надав імена багатьом містам, де збули соляні шахти: Зальцбург, Зальцведель та інші. В африканських країнах соляні пластини взагалі слугували грошима. Існувало 14 тисяч видів використання солі, вона стала символом здоров’я та гостинності. Вислів «сіль життя» пов’язаний з Біблією, де сіль позначає силу, яка продовжує життя: як сіль оберігає від псування їжу, так і християни повинні оберігатися від гріховного життя. Поблизу міста Остія проходила Віа Саларія, тобто Соляна дорога. Солдати Риму навіть отримували гроші на купівлю солі — саларіум. Протягом віків сіль використовували для заготівлі м’яса та риби, зрештою, без солонини мореплавці не змогли б відкривати нові шляхи; середньовічна Венеція заради соляної монополії готова була піти на знищення цілих міст.

Рим вів успішну торгівлю в придунайських землях, особливо з ІІ століття до н. е. За посередництвом римської колонії Аквілеї розвивалось таке ремесло як виготовлення виробів з бурштину. Пліній писав, що він призначався, насамперед для виготовлення сіток, які слугували захистом імператорської ложі від нападів диких звірів під час гладіаторських ігрищ. Сам в’їзд на арену, зброя, ноші, на яких несли поранених, «смертні двері», через які проносили тіла убитих гладіаторів — усе це певний час прикрашалося бурштином. «Бурштиновий шлях» починався в Аквілеї, проходив Дунаєм через землі Північно-Східної Європи (пункт Навпорт), й далі на північ містами Паннонії (сучасна Угорщина) до кінцевого пункту Карнунт. Сам Бурштиновий шлях існував вже за Бронзової доби, і археологи знаходять бурштин у могилах наприклад ахейської доби (XVI століття до н. е.). Знаходять його й у слов’янських захороненнях Дністровсько-Карпатських земель І століття н. е.

Здавна Схід та Захід з’єднувались «шовковими», «порцеляновими», шляхами «прянощів та спецій» тощо. Кориця та імбир відомі були як ліки ще в ІІ столітті грецькому лікареві Галену, тепер вони використовуються як прянощі. У Китай везли гвоздику, перець кардамон; сам він вирощував бавовну. Крім шовку важливим предметом експорту була порцеляна, яка вражала своєю прозорістю: крізь такий посуд, як стверджують, можна було побачити блиск води.

Торгівля від Середньовіччя до Великих географічних відкриттів

Благоустрій Римської імперії тривав недовго, й рано чи пізно мала настати економічна криза, від якої Риму було вже не оговтатись. Занепад Риму на Заході поклав початок новій епосі, а нове життя Риму на Сході зазнало кризи через кілька століть. Тривали війни ромеїв із персами, які були питомі значною мірою торгівельними інтересами: Іран та до того парфянські землі завжди були буфером та торгівельним посередником між Середземномор’ям та Східною Азією. Однак з 600-х років з’являються арабські завойовники, яких повів за собою новий пророк. Дуже цікаво зауважити, що сам він був професійним купцем. Мусульмани захопили частину Східної Римської імперії, вели боротьбу за територію Азії. У новій державі, Халіфаті, виготовляли килими, видобували кобальт, виводили нові породи коней, торгували рабами, натомість купували китайську порцеляну, спеції, коштовне каміння. Від стабільності видобутку Халіфатом дорогоцінних металів довгий час залежала Європа. Після Таласької битви 751 року війська Халіфату в зіткненні із силами китайської династії Тан на річці Талас отримали перемогу. Відтак — здобули панівну роль на Шовковому шляху. Більше того: серед полонених китайців були виробники паперу, які відкрили секрети цього мистецтва. Була відкрита також секретна технологія виробництва шовку. У Самарканді та Багдаді почали виготовляти папір, а в місті Куфа відкрили фабрику з виробництва шовку.

Знаменита «Тисяча і одна ніч» постає яскравим свідоцтвом про торговий світ тих часів, особливо Сіндбада, де змальовані будні купців-мореплавців. Кожну експедицію герой починав із закупівлі товарів, тонких тканин Багдада, плив спочатку на маленькому судні, потім пересаджувався на великий корабель, що плив Індійським океаном. Поповнивши запаси товарів, Сіндбад торгував ними в своїй родинній лавці в Багдаді. Реальні подорожі набували в казках та легендах якості неймовірних пригод, які увійшли в скарбницю світової літератури та культури.

Не можна обійти й Африку: золотоносні торгівельні імперії південніше Сахари були настільки багатими, що зазнавали бурхливих політичних потрясінь та постійних завоювань. У регіоні «Золотого берега» щорічні опади та повені вимивали золото у вигляді камінців або золотого піску. Малійський правитель початку XIV століття Муса I став завдяки цим багатствам одним з найбагатших людей в історії. Мусульманські хроністи та мандрівники, оспівуючи ці золотоносні землі, писали, що золото тут нібито росте у піску наче морква, і збирають його на світанку; інші повідомляли, що службовці вимітають золотий пісок спеціальними волотками просто на вулицях. Тим часом у Західній Африці за гроші правили каурі — мушлі невеличких молюсків тропічних вод.

Хазарський каганат та Волзька Булгарія відігравали важливу посередницьку роль в євразійській торгівлі, а євреї-рахдоніти налагодили цілу мережу торгівельних зв’язків, які покрили значні області континенту та сягали Африки. Руська держава на початках розвивалась як ланцюг торгівельних факторій скандинавських купців та піратів, які просувались до Константинополя та Багдаду.

Тим часом у Середземномор’ї розгорталась динамічна боротьба за морське панування та торгівельні шляхи між Генуєю та Венецією. Торгівельні інтереси Венеції навіть змусили перетворити один з Хрестових походів на початку XIII століття на завоювання Константинополя — християнської «столиці світу». Найзнаменитішим мандрівником Заходу став венеціанський купець Марко Поло. Він здійснив експедицію до підкореного монголами Китаю на початку 1270-х років, а повернувся через 25 років. У камері генуезької в’язниці, куди він потрапив, перебував італійський письменник Рустічелло Пізанський, який записував зі слів Марко Поло «Книгу про різноманітність світу». З книги нам відомо про цукор, що вироблявся в районі Кінсая, і про те, що монголи принесли в Китай більш якісні способи рафінації, отримуючи цукор чорного кольору.

На Півночі Європи низка міст об’єдналися 1306 року в Ганзейський союз. Ними було засновано Торговий маршрут, центром якого стало місто Любек, а членство отримали міста Берген, Лондон, Брюгге, Великий Новгород та інші. Рига постачала зерно, Новгород — хутро, Скандинавія — морських оселедців, Англія та Фландрія — текстиль. Англія активно збагачувалась внаслідок торгівельних зв’язків із континентальними Низинними країнами, особливо Фландрією.

Територіями сучасної України проходили шляхи між Заходом і Сходом, і варто згадати, що купецтво тут з певного часу користувалося знаменитим Магдебурзьким правом, а в Києві, Львові, Кам’янці-Подільському утворилися вірменські, грецькі та італійські колонії; динамічного розвитку зазнали традиції ярмарків та право складу. Галичина була важливим центром соледобування. Тим часом у Криму утвердились та стали панувати генуезці — запеклі конкуренти Венеціанської республіки. Процвітала мусульманська Каффа, яка свого часу була продана генуезцям; звідси купці вивозили рабів до Єгипту та Туреччини.

Щоб уявити, наскільки небезпечним був побут купців звернімося до середньовічних документів, які було знайдено в сховищі Головної Синагоги в Каїрі. Отже, купці повинні були мати із собою обов’язкові рекомендаційні листи, які дозволяли безпечно проходити крізь чужоземні володіння, а також товариша (рафіка). Небезпека могла з’явитися у разі смерті рафіка, адже звинуватити в загибелі напарника могли купця, що при зловживанні владою могло волікти тортури. Ускладнення відбувалися й на морі: галера, яка могла вміщати до 500 веслярів, команду і пасажирів, могла страждати від антисанітарії та спалахів хворіб на судні. Галери могли бути пограбованими і дрейфувати течіями, перетворившись на «кораблі-привиди». На суші купці наражалися на іншу череду небезпек, наприклад, постійниі напади розбійників, степових кочовиків та бедуїнів. До того ж попит та ринкові ціни динамічно змінювались, і якщо торговець доставляв свій товар у неналежні строки, то міг й збанкрутувати.

Згадуючи про те, що торгівля сприяє також і поширенню хвороб та епідемій, слід навести приклад із знаменитою пандемією чуми, відомої як «Чорна смерть» у Європі. Її збудником стала чумна паличка. У Середньовіччі переносником інфекції став бабак, а також тварина тарбаган. Чорний шур став посередником зараження між цими гризунами та поселеннями людей. Блохи прискорювали цей шлях, і, якщо гинув щур, вони перескакували на верблюдів, коней, людей. Здавна чорний щур пристосувався до мандрування Великим шовковим шляхом на кораблях. Чума лютувала, спустошуючи населення цілих імперій. Підкоривши значну частину Євразії, монголи опанували Великий шовковий шлях, а згодом опинилися в Криму. Історик В. Макніл з університету Чикаго вважає, що проміжними об’єктами в процесі як торгівлі, так і поширення хвороб, епідемій, були караван-сараї. Чума дісталася монгольських військ, які тримали в облозі Каффу. Хроніст того часу Габріель де Мюссі писав, що війська, свідомо чи ні, заряджали катапульти саме зачумленими тілами. Невдовзі згубна інфекція сягає Середземномор’я разом із генуезькими втікачами з Причорномор’я. Пандемія, яка прийшла з глибинної Азії, окрім Європи, охопила Близький Схід та частину Африки.

Для Заходу прянощі були настільки важливими і жаданими, що їх щорічно привозили 3 500 000 фунтів. Задля насолоди Європа була готова на все. Прянощі додавали в напої: вина являли собою розчини з прянощами, їх спочатку варили, а потім зціджували. Лікарі, використовуючи рідкісні спеції, лікували хвороби. Під надзором європейців у Індії вирощували мак, екстракт якого викликав сильну залежність. Більш ніж сам мускусний горіх цінився мускатний цвіт або мацис з лушпиння ядра, який став необхідним для надання стравам тонкого аромату. Кориця за рейтингом стоїть поруч із перцем, а от сік її квітів сягав ціни золота, а коричне масло коштувало чверть ціни. Перець однак залишався головниою спецією європейської кухні. До того ж Захід потерпав від нестачі монет, східних виробів, хоч самі європейці й славились скляними виробами та середземноморськими коралами. Чим же оплачувались прянощі? Скидається на те, що між 1200–1500-ми роками італійські купці розплачувалися крім іншого рабами, поставляючи їх для мусульманських армій, а також у Єгипет і країни Леванту. Із османським завоюванням Константинополю 1453 року почалась нова ера, а більшість торгівельних шляхів вимушено повернула на Захід або в обхід Османців: європейці шукали шляхів до Індії та Східної Азії.

Торгівля прянощами стала справжнім рушієм для торгівельної експансії Заходу, який до початку Великих географічних відкриттів мав порівняно скупий раціон страв. Багато звичних нам продуктів, без яких не мислимо щоденного та святкового столу, з’явилися в наслідок саме цієї жаги. За висловом дослідника Вольфґанґа Шивельбуша, внаслідок пошуків нових «шляхів прянощів» розгорнулась «соціальна історія прянощів, збудників та дурманів». І дійсно, сьогодні багато людей споживають каву, чай та тютюн, які мисляться джерелом бадьорості і є незамінною частиною культури відпочинку та задоволень, світського ритуалу або невимушеного спілкування в кав’ярнях.

Авторка: Віра Степанян