Вітражі завжди викликають у споглядача особливі почуття, ніби від перебування в зачарованому світі. Будь-яка будівля, оздоблена кольоровим скляним орнаментом, набуває величності і дещо таємничої атмосфери. Про те, де і як збереглися витвори монументально-декоративного мистецтва  минулого століття в Україні, а також про розвиток і майбутнє цього напрямку розповіли редакції Простору мистецтвознавиця Євгенія Моляр, краєзнавиця Ірина Пустиннікова і дослідник мистецької спадщини міста Кам’янського Дмитро Кубанов.

Радянські вітражі отримали частину заряду від сакральних попередників. Зрештою, з-поміж інших монументально-декоративних форм вони найменш тривкі, найменш тактильні, найбільш позацьогосвітні.

Мистецтво у громадських просторах: за і проти

«Сакральне звісно ж проявлялося, як у вітражах так і в мозаїках передовсім через композицію, манеру зображення», — каже мистецтвознавиця, дослідниця радянського монументального мистецтва Євгенія Моляр. «А ще й ця осяяність, коли сонце підсвічує скло — це тільки посилює враження позалюдського, божественного. Тут і німбів не треба! Вітражі у київському НДІ будівельних матеріалів та виробів на вулиці Костянтинівській, 68 (Ілля Толкачев створив їх 1985 року) перегукуються з готичними європейськими складнями-вівтарями. Ця асоціація так і напрошується. Чи група вчених у центрі вітража у Харківському національному економічному університеті: там же весь світ крутиться довкола них — це ж деміурги», — мовить краєзнавиця, засновниця групи «Вітражі УРСР» Ірина Пустиннікова.

Але нинішня розповідь не тільки про сакральне у вітражах. Це кілька штрихів і розповідей про непересічні зразки — така собі знадоба до цієї монументальної теми.

— Навряд чи можна виділити окремі міста, де було найбільше вітражів. Як на мене, вони досить рівномірно розподілялися. Хоча найбільше монументалки було в індустріальних містах, таких як Маріуполь чи Кам’янське (Дніпродзержинськ). Великі промислові підприємства запрошували видатних художників, — пояснює Євгенія Моляр. — Власне, в Кам’янському є видатний вітраж на релігійну тематику. Це, здавалося б, нонсенс для радянського часу. Місцевий художник Михайло Додарев у 1987 році зробив для ресторану готелю «Олімпія» вітраж «Прохана вечеря». Достеменно не відомо, як цей твір пройшов комісії. Можливо, в пізньорадянський період не надто вже зважали на зміст творів. Можливо, роль зіграла назва, котра пасувала ресторану. Цей вітраж мені кілька років тому показав місцевий дослідник Дмитро Кубанов, коли ресторан був на ремонті. Нам вдалося вмовити адміністрацію впустити нас подивитися та зробити фото. Сподіваюся, під час ремонту з ним нічого не трапиться. Це справжній шедевр. А ще в Кам’янському є гігантський вітраж одного з найвідоміших українських монументалістів Ернеста Коткова. Разом із Валерієм Ламахом вони у 1970 році працювали над художнім оформленням палацу культури «Хімік». Прикметно, що манера, в якій Ернест Котков зобразив хіміків у вітражі «Наука», перегукується із манерою зображення ликів святих.

Дослідник мистецької спадщини Кам’янського Дмитро Кубанов доповнює:

— Для того, щоби погодити роботу, Михайло Додарев змінив назву з «Тайної вечері» на «Прохану вечерю». Вражає не тільки сюжет цієї роботи — художник зобразив життя Христа: його народження, тайну вечерю, зречення апостолів, покладення до гробу; а й розмір — це понад 20-метровий вітраж. Про роботу «Наука» Ернеста Коткова писав журнал «Образотворче мистецтво» за 1978 рік у статті «Сучасний український вітраж»: «у цьому творі відбилася тенденція інтелектуально-раціонального сприйняття світу. Тема його розкривається в галереї образів сучасних вчених… В основі досить складної пластичної структури вітража лежить багатоманітність формуючих елементів: ромби, прямокутники, неправильні чотирикутники у фонах, а також складні овали, площини м’яких абрисів у фігурних зображеннях. Рисунок енергійний і чіткий». Для цього вітража Ернест Котков використав високоякісне ризьке скло — фактурне, фарбоване з обох боків.

Щодо традиційних сюжетів, то серед них — індустріальна тема, Всесвіт та освоєння космосу, а один із найпопулярніших образів — Прометей, символ міста. Цікаві вітражі збереглися в пожежних частинах, на одному зображений рятувальник, прототипом якого став працівник цієї частини.

Наприкінці радянської доби у Дніпродзержинську існували сотні вітражів. Це було велике, впливове та заможне промислове місто, тож було багато високоякісних творів монументально-декоративного мистецтва. У Кам’янському працювало чимало знакових митців, діяли майстерні художнього комбінату. Найбільше вітражів у адміністративних будівлях, промислових спорудах, культурних, торговельних, лікарняних і навчальних закладах… Скажімо, наприкінці вісімдесятих у місті існувало понад сто дитсадків і чимало з них прикрашали вітражі. Вітражі були різні — і зовсім невеликі, часто абстрактні, й величезні сюжетні роботи, площею в десятки квадратних метрів, чимало — з підсвіткою, вони були самостійними декоративними елементами.Скільки вітражів у місті сьогодні — складно сказати, адже, починаючи з дев’яностих, вони постійно зникають. Хтось розуміє їхню цінність і пишається ними, іншим — до них байдуже.

Ірину Пустиннікову запитую про особливості сюжетів, чи бували у них повтори та обов’язкові елементи, про те, як вітражі співвідносилися із місцем.

— Мені жодного разу не доводилося бачити копії чи повтори вітражів (вікна всі різного розміру, а добути кольорове скло у радянський час було не так то й просто). Крім того, вітражі були найменш заідеологізованим видом візуальної пропаганди. Ленін чи серп та молот — вони були, але дуже рідко.

Полілог із реальністю: мова стріт-арту

Сюжети відповідали призначенню будівель. Мої врятовані вітражі з музичної школи на Київщині, й на них співають жінки та грають на скрипках хлопчики, а бджілки рояться навколо фанфар. На київському іподромі у напівабстрактних динамічних сюжетах ледве зчитуються абриси жокеїв верхи. На управлінні Південної залізниці у Харкові у вітражах переплелися вокзали, рейки, паротяги. У вітражах, якими прикрашали дитячі садки, завжди сюжети про щасливе дитинство. Часом тема була пов’язана з будівлею опосередковано: приміщення залізничного вокзалу в Кам’янці-Подільському прикрашають вітражі із зображеннями архітектурних пам’яток міста, на вітражі Івана Кляпетури в будинку культури в Хотині — схематичне зображення Хотинської фортеці. Але дуже часто сюжет ніяк не був пов’язаний з будівлею. У заводській бухгалтерії у Ямполі на Вінниччині —  неймовірно красиве зображення жінки та метелика, цей вітраж знову виставили для продажу на OLX, але зі спостережень, справа ця безнадійна і покупців такі лоти знаходять нечасто. У поліклініках, їдальнях чи бібліотеках часто були кольорові абстракції чи орнаменти без жодного ідеологічного навантаження.

Пані Ірина згадує про врятовані вітражі — п’ять років тому придбала на інтернет-барахолці десять великих вітражів із, як їй сказали, музичної школи Боярки, проте потім з’ясувалося, що у тій школі вітражів і не було… Так чи інакше — зараз у пані Ірини кілька фрагментів вітражів із різних місць України.

— Час від часу я заходжу на найвідомішу інтернет-барахолку, щоб подивитися, скільки ще уламків епохи потрапляє на продаж. Майже завжди щось та продається, висить місяцями, роками. За них просять вже значно більше, ніж у 2015-му. Продавці усвідомили, що це мистецька унікальна робота. А от де взяти таких самих свідомих покупців, — невідомо. На жаль, мій сімейний стан кілька років тому змінився — і тепер я не маю жодної фінансової можливості рятувати вітражі. Хоча дуже-дуже хочеться.

Євгенія Моляр провадить далі:

— Є низка регіональних ініціатив, що займаються вивченням і збереженням українського радянського монументального мистецтва, зокрема й вітражів. І це надзвичайно важливо, адже це мистецтво дуже вразливе до умов експлуатації, ремонтів та різноманітних «покращень».

Запитую, чи нині практикують вітражі у публічних просторах. Відповідає пані Ірина:

— Загалом так. По-перше, зараз знову бум храмового вітража. По-друге, ними прикрашають готелі чи спа-салони у великих містах, наприклад, киянка Лариса Піша робила розкішний вхідний дашок для львівського п’ятизіркового Bankhotel. За роки незалежності у моєму Кам’янці прикрасили вітражами не лише кілька храмів, а й кілька кафе, переважно це роботи Ірини Бондар-Кляпетури та Анжеліки Лукс. До речі, студенти кафедри «Монументально-декоративне малярство» Львівського фахового коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша щороку виготовляють кілька вітражів як дипломні роботи. Так прикрасили вітражами приміщення факультету міжнародних відносин ЛНУ, фонд комунального майна Львова, міське управління культури та обласну філармонію.

Спілкувалась Анна Золотнюк