Нещодавно в Києві завершилася виставка «ARTEFACT: Chernobyl 33». Ділимося роздумом професорки кафедри філософії Одеського національного університету ім. Мечнікова, докторки філософських наук Оксани Довгополової щодо того, яке місце Чорнобиль сьогодні займає в нашому світогляді, як питання пам’яті впливає на сприйняття сьогодення, і чому саме Чорнобильська трагедія є одним з факторів що формують нашу свідомість — а також рефлексією пані Оксани на власне виставку.


Наприкінці вересня – на початку жовтня 2019 року в приміщенні Річкового вокзалу в Києві було представлено виставку «ARTEFACT: Chernobyl 33», що репрезентувала пошуки сучасними українськими художниками відповіді на питання – як нам живеться в пам’ятанні про Чорнобиль.

Анонсувалося використання мови медіа-арт, майданчик був вибраний дуже ретельно: антураж напівзруйнованого інтер’єру Річкового вокзалу створює достатньо природний простір для роздумів про Чорнобильську катастрофу – сучасне мистецтво в примарних інтер’єрах радянської доби створює для нас ту різницю потенціалів, що натякає на можливі інсайти.

Поділюся декількома думками в контексті виставки, це в жодному разі не рецензія. Мені йдеться про місце Чорнобилю в колективному пам’ятанні в Україні (та не тільки тут), а не про оцінку сучасних мистецьких практик: в даному разі для мене мистецтво слугує media проблеми пам’ятання трагедії.

Чому зараз? Чому Чорнобиль? Дозволю собі окреслити тло, яке необхідно тримати в полі зору, коли намагаємося інтерпретувати меседжі виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33».

Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»

Не варто нагадувати, що тема Чорнобилю цього року раптово вийшла до числа топових в світі завдяки відомому серіалу HBO (переплюнути «Гру престолів» — це вам не жарти). Ризикну при цьому припустити, що тема Чорнобилю багато років (не буду стверджувати, що всі роки після трагедії, але дійсно довго) є серед топових в спробах людини поставити собі питання, що таке є вся ця наша цивілізація та ми при ній. Парадокс в тому, що проробка пам’яті про Чорнобиль відклалася в таки різні шари людської культури, що якогось єдиного цільного способу говорити про Подію просто не існує. Чому так?

Відразу після трагедії не знайшлося наративного конструкту, в який її було б зручно вписати. Нагадаю міркування Світлани Алєксієвіч про наративну розгубленість щодо Чорнобилю, яка не встигла знайти форму розуміння через те, що її «накрило» новою подією. Розвал Радянського Союзу змусив в прямому сенсі перезавантажувати життя, боротися за виживання – це надовго відсунуло інтерпретаційні інтенції на другий план.

Наративізація Чорнобилю так і зависла десь між спробами вписати його в парадигму Великої Вітчизняної чи в міфологію афганської компанії. Дослідники вже звертали увагу на іконографічну схожість пам’ятників «афганцям» та «чорнобильцям» — подвиг нібито очевидний, але незрозуміло, в якій символічний ряд його вписувати.

Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»

«Недоінтерпретована» пам’ять про Чорнобиль «протекла» в декілька просторів – в Україні є офіційна пам’ять з традиційними заходами в квітні (концерти та телепередачі), є сталкерські практики у всій їхній різнобарвності (від пошуку абендонів до медітацій щодо технологій чи радянського минулого; омажі через художні практики – як от мурали в Зоні). Є доторк до Чорнобилю в комп’ютерних іграх (звісно, iconic case це S.T.A.L.K.E.R), є українська постмодерністська література, яку Тамара Гундорова позначила як «післячорнобильську бібліотеку» з бароковими практиками іронії, є інтерес біологів, що моляться на збереження статусу Зони, бо це єдиний спосіб дати природі пожити без людини (з чим природа чудово порається). Зрештою є своєрідні практики паломництва – нагадаю щорічні поїздки до Чорнобиля Ліни Костенко, яка знаходить тут надзвичайний спокій. Всі ці шари проробки пам’яті про Чорнобиль практично не перетинаються, інколи конкурують, інколи демонструють огиду до «неправильних» способів пам’ятання (усі, крім нас, грають в дурні ігри). Зазвичай носії того чи іншого варіанту доторку до Чорнобилю просто не знають про існування одне одного.

Через свій інтерес до практик колективного пам’ятання я дуже серйозно ставлюся до всіх форм чорнобильської комеморації. І до віртуальних практик теж. І до ігор. І до муралів в Зоні.

Намагаючись сформулювати свої враження від виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33», в першу чергу я думаю саме про віртуальні практики, бо нам анонсують виставку медіа-арту (до речі, тут, на мій погляд, треба було якось ретельніше прописати – бо вочевидь йшлося про New Media Art, роботу з VR та доповненою реальністю, хоча на виставці ми побачимо роботу з цілком традиційними медіями – навіть паперовими газетами).Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»

Виставка підкреслено не буквалістська, тут немає спроб «репрезентації» трагедії, вона сприймається певною мірою карнавально, якоюсь мірою запрошує до гри, втягує у спільні дії. Заходячи до неї, потрапляєш у царину темряви – навіть таблички з інформацією про роботи треба підсвічувати телефоном (або не зважати на них, входячи просто в запропонований художниками світ). При цьому авторські задуми прописані дуже уважно – тобто від нас все ж таки чекають, що ми прочитаємо.

Простір виставки нагадує простір комп’ютерної гри, в якій ти рухаєшся з локації на локацію. Готовність входити в таке сенсове поле феномену «Чорнобиль» не дивує – досвід перебування в просторі ЧАЕС сучасна людина якоюсь мірою набула в «S.T.A.L.K.E.R».

Я дуже далека від лобових висновків на кшталт «сучасна молодь все сприймає, як гру; як можна зрозуміти трагедію Чорнобилю, граючи в монстрів». Чомусь у грі до найменшого гвинтика відтворено простір ЧАЕС: для цього її автори їздили в спеціальні експедиції, щоб задокументувати абсолютно всі локації станції та відтворити їх у віртуальності. В якійсь момент, абсолютно без відношення до сюжету гри, ми чуємо запис реального радіо-повідомлення про аварію на ЧАЕС. Інтер’єри станції виконані з такою точністю, що запрошений творцями гри робітник станції зізнався, що відчуває себе як на робочому місці. До речі, на підході нова гра «Chernobylite», для створення якої простір Зони ретельно сканувався: бажання перебувати саме тут, в абсолютній копії реального простору катастрофи непереборне.

Навіщо мочити монстрів в абсолютно реальному просторі? Навіщо переносити реальність в віртуальний світ? Тільки тому, що фантазія на тему Зони легко запускається текстом «Пікніку на узбіччі» братів Стругацьких та метафізикою «Сталкера» Тарковського? Ні, геймерам чомусь важливо опинитись саме в просторі Чорнобилю. Знати, що там все так само, як тут, у грі. Насправді гра – ледве не головний спосіб пізнання. У грі з монстрами може бути закладена та тривога запитання до світу, яку не сформулюєш в інший спосіб.

Про подію Чорнобилю (фактичний бік, замовчування, крах радянського технократичного оптимізму) в цілому все добре відомо. Окей, ми дізналися, хто винний. Дізналися, що Радянський Союз, може, скоріше впав завдяки Чорнобилю. Обурилися політикою офіційної брехні в СРСР. Далі? Подія Чорнобилю залишає нас наодинці з питаннями іншого штибу – про сенс власного перебування на землі, відносини зі світом в цілому, про межі модернізації. Ці питання важко сформулювати (інколи вони й дратують як нібито дурні інтелігентськи фантазування – особливо для тих, хто напряму травмований Чорнобилем – для цих людей всі питання є значно чіткішими та жорсткішими), але можливо візуалізувати – в фігурі Монстра.Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»

Свого часу Арт Шпігельман довів, що такий «несерйозний» жанр, як комікс, є гідним полем для спроб осягнути неосяжне – увійти в досвід Голокосту. Графічний роман про мишей та кішок, «Маус», вже давно став класикою так званої неконвенційної філософії історії та довів, що страшне може ставати ще страшнішим, коли торкаєшся його в нібито ігровій формі, а не в спробі відтворення.

Точна реконструкція минулого – це брехня, або, принаймні, самообман. Якщо хтось твердить, що вміє переміщатись в часі – не вірте. Не вміє. Ми ніколи не відчуємо те, що відчувала людина на порозі газової камери. Навіть розповісти про це нема кому, бо всі мертві. Той, хто каже, що відчуває – бреше. Але коли ми зрозуміли, що неможливо пережити чужий досвід – що нам робити з власними запитаннями? Забити на думання? Задовольнитись науковими висновками? Але ж нас цікавить не хімічна формула «Циклону В» і не те, як звали технолога, який не дотримався техніки безпеки, або партійного функціонера, який віддав наказ про проведення першотравневої демонстрації.

Чорнобиль підводить нас до ситуації «на межі» — жах від незрозумілої невидимої смерті, жах від того, що все це було створено людиною, ненависть до тих, хто офірував чужі життя заради ідеології, огида від розуміння брехні як частини людської природи. Загалом – зустріч з Чужим, що раптово з’явилося в нашому світі, який здавався таким зрозумілим. Так ось – в грі людина може підійти до ситуації «на межі», жодна статистика нам цього не дасть. В «S.T.A.L.K.E.R» є саме це відчуття. Так, це гра. Але це входження в ситуацію «на межі», в простір питання про те, ким є людина.

Інколи щілина в інший світ виникає в використанні засобу, нібито зовсім не пов’язаного з об’єктом бажаного розуміння. При цьому, ясна річ, ця щілина виникає зовсім не обов’язково – будь-хто, намалювавши комікс, не стане гарантовано Артом Шпігельманом. Але я зараз не про якість певних художніх практик, а про те, що геймеру важливо опинитись в ретельно відтвореному просторі ЧАЕС та в ситуації «на межі». Коли ти зустрічаєшся з монстром. З чистим жахом, якому немає імені. Гра доволі страшна. Відчуття жаху виникає тут не за рахунок особливо потворних чудовиськ. Такого добра сучасна культура наробила великі купи. І не страшно. В «S.T.A.L.K.E.R» моторошно страшно за рахунок відчуття реального перебування в просторі між світами. Чорнобиль стає природним середовищем для такого відчуття. Тут важливий причинно-наслідковий зв’язок – не «геймер думає, що розуміє Чорнобиль, граючи в гру», а «геймер входить у ситуацію зустрічі з неназваним жахом, і його досвід включає знання, що Чорнобиль саме є місцем такої зустрічі».

Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»На виставці «ARTEFACT: Chernobyl 33» ми зустрічаємось, зокрема, й з таким саме пошуком імені для Жаху, який раптово з’явився у житті, щоб вже ніколи з нього не піти. Так, Тетяна Зубченко в проєкті «Genus. Chernobyl. Code depressurization» розповідає нам про те, як в життя маленької дитини п’яти років увійшло поняття страху – через страх батьків, нові слова, нові практики життя. Згадуючи власні дитячі відчуття, художниця вводить нас в той сенсовий фрейм, який довгі роки нарощувався на пам’ять про Чорнобиль. Аудіо-інсталяція включає й знайомий кожному з нас запис телефонної розмови диспетчерів про вибух, і записи повідомлень різних радіостанцій (не тільки радянських) тощо. Нас охоплює хвиля слів, що стають тлом для відео-інсталяції, що розгортається в контурі трипільської фігури. Художниця втягує нас в декілька сенсових потоків: з одного боку лаконічний медіа-режим, записи робочих розмов, з іншого – міфологічна. Нібито це якась древня біда піднімається з давніх (навіть прадавніх) часів – сама земля щось промовляє до нас, сповнених страху, в нашому заповненому словами просторі.

Чорнобиль виявляється міцно вписаним в міфологічний обрій українського світу. Нагадаю в цьому контексті композицію групи ONUKA «Mainland», де Чорнобиль постає таємничим материком, який є доказом того, що людина може загратися в Бога, але це не надовго. Вокалістка групи Наталя Жижченко теж має історію дитячого знайомства з темою Чорнобиля через те, що її батько був ліквідатором, але ніколи не розповідав про ЧАЕС, запустивши таким чином самостійні пошуки доньки. «Mainland» є своєрідним порталом в вічність, в якому зустрічаються вільне від людини життя природи та самовідданий людський жест захисту Життя – через створення «саркофагу». З тим самим відчуттям порталу працює Тетяна Зубченко через апеляцію до Трипілля, що в просторі української культури малюється як «пра-»: пра-українське, пра-цивілізаційне – те, що є виходом іншого пласту часу.

Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»Сакрально-міфологічна оптика Чорнобиля провокує появу роботи Alfredo Barroso «Віртуальний ритуал», де нам пропонують взяти участь у ритуальній дії в віртуальному світі. Учасник ритуалу завдяки окулярам віртуальної реальності потрапляє в гру з вівтарем та сакральним простором. Як на мене, трохи притягнуто за вуха, але мені, повторюся, тут йдеться не про художню цінність роботи, а про пам’ять про Чорнобиль. Образ Чорнобиля в уяві художника безпомилково веде його в простір сакрального, позамежного, в простір зустрічі з чимось нелюдським. VR та пост-гуманітарні діалоги – теж елемент пам’яті про Чорнобиль.

Євген Ващенко в проекті «Atom Reaction / Interactive Map» пропонує нам відчути себе в контакті з радіацією, побродити по мапі, вдивляючись у процес розщеплення атомів. Проект є моделлю поведінки атома урану при початкових стадіях атомного розщеплення. Художник розраховує на інтерактивну взаємодію глядача та моделі атома, що поводиться в залежності від ступеню забрудненості ділянки, що її на карті визначає глядач.

До певної ритуальності, моменту спілкування з потойбічним відсилає нас і інсталяція Ірини Ворони «White Souls», присвячена душам тих, хто загинув під час катастрофи. Це світлові кулі/кільця, підвішені під стелею та сховані в прозорій тканині, що звисає до пола. Образи «білих душ» (загалом-то все в червоному світлі) нагадують високі людські (надлюдські) фігури. Моєю першою асоціацією в просторі інсталяції стали картинки з «Віднесених привидами» Хаяо Міядзакі – відчуваєш себе загубленою дівчинкою серед привидів, що рухаються у власному світі.

Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»
Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»
Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»
previous arrow
next arrow
Slider

Відлуння зустрічі з іншим пластом часу бачимо й в метафорі camera obscura з перевернутим образом світу в роботі Вальдемара Клюзко та Ігоря Бельского. Це піаніно, перетворене на металевий «саркофаг». Коли хтось всередині, ти його не бачиш, але бачиш, як рухаються клавіши – це трохи моторошно (але й смішно). Людина ж зсередини піаніно бачить світ перевернутим. Можливість залізти всередину піаніно (зрозуміло, що туди тягне дітей) виводить нас у простір гри з бароковою захопленістю штучним та прихованими кімнатами, з яких несуться голоси та створюються ілюзії. Весь простір виставки є ігровим і дещо карнавальним. Поряд з піаніно ми побачимо дзеркальні «класики», що розмічені цифрами, пов’язаними з Чорнобилем (проект Вальдемара Клюзко).

На виставці ми можемо увійти в простір того, що Тамара Гундорова позначила як постчорнобильска барокова іронія. Так, кураторка Томато Каліні запропонувала нам галерею… костюмів хімзахисту в стилістиці виставок вишиванок з різних регіонів України. Коли їдеш в київському метро, не можеш не натрапляти на зразки соціальної реклами з народними костюмами – Луганщина, Львівщина, Полтавщина тощо. Регіональні вишиванки, регіональні страви, варіанти борщу з місцевими особливостями – це звичний елемент достатньо картонного способу репрезентації різнобарвності України. Консервативний в дусі ХІХ століття варіант сучасної плюралістичної картини світу. Етнографічне різнобарв’я замість ідеї політичної нації – справжнє тло такого собі офіційного способу вписатись в ідею мультикультуралізму. Що цікаво в цій роботі мені як людині, схибленої на колективній пам’яті? Звісно, контекст. Чорнобиль та міфологічні образи суто українського аутентичного буття дуже тісно перемішані. Регіональний хімзахист виглядає іронічно, але жодним чином не штучно. Це явища з одного простору. Чорнобиль став частиною української етнографії.

Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»
Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»
Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»
Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»
previous arrow
next arrow
Slider

Гадаю, що піком карнавальних хованок-перевтілень можна вважати доволі масштабний проект Олега Харча (Харченко) «Будь готовий». Це просторий абандон*, зі стелі якого звисають п’ятсот піонерських галстуків, а на стінах дивляться один на одного плакати з гаслами «Будь готовий!» та «Завжди готовий!». На підлозі розкидані обломки кахлів, штукатурки та різного будівельного брухту. В середині інсталяції з цих фрагментів викладено п’ятикутну зірку. Проект, зрозуміло, відсилає до першотравневої демонстрації в Києві, на яку вивели школярів. Поки наївний глядач роздивляється червоні трикутники на стелі, перед ним із темряви може виринути фігура в протигазі, яка в німому благанні простягає шматок цеглини з фрагментом кахлі. Проігнорувати жест не вийде – бо воно якесь дуже щире. Комунікація, зрозуміло, безслівна.

Маю зізнатися, що саме момент інтерактиву включив мене «у відносини» з виставкою: якщо до цього моменту я ходила приміщеннями Річкового вокзалу зі снобістською думкою «Описання були цікавіші за виставку», то тепер, подумки проговоривши «Чорт, воно працює» відправилась шукати місце для цієї нещасної цеглини. Знайшла. Підправила нею зірку. Насправді, що тут спрацювало? Думаю, гра. Гра в чужий та нестрашний світ. Важливо – що саме тут являє себе як чуже та нестрашне? Правильно – радянська реальність. Чорнобиль тут є обличчям радянської реальності, що є чужою та нестрашною (не Чорнобиль не страшний, а саме радянська реальність).

*Абандон (сленгове слово) – закинутий міський/індустріальний простір, який стає об’єктом туристичного інтересу та естетичного замилування.

Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»Ось на цьому моменті хотілося б теж призупинитись. Виставка «ARTEFACT: Chernobyl 33» ставить катастрофу Чорнобиля перед дзеркалом радянського минулого та запрошує нас у це дзеркало зазирнути. Місце для виставки було обрано не випадково – посеред старанно вибудованого публічного простору Поштової площі (тут модне місце, простір урбаністичного експерименту, тут гуляють, роблять івенти, катаються на скейтах та інших штуках тощо) стоїть старий Річковий вокзал, який всередині є суцільною руїною. В такому ідеальному антуражі нам обіцяють «ревіталізацію занедбаного радянського минулого як переосмислення питань, що намагалися приховати та забути, але вони просто стоять перед очима». В мене є претензії до формулювань, але меседж зрозумілий.

Амбіція кураторів постає в сміливому погляді вбік минулого, від якого не втечеш. «Час торкатися минулого, для якого немає місця в історичному наративі» — попереджає нас інформаційний стенд на підступах до виставки.  Творці проекту бачать безпосередній зв’язок між відкритістю нових часів та відкритим не так давно простором Річкового вокзалу, який довго був серед «потаємних кімнат» оселі мешканців міста. Нас запрошують зануритись в українське підсвідоме минуле. Що тут є підсвідомим? Чорнобиль? Чи радянський час? Чорнобиль постає певним протуберанцем радянського часу в українську добу, через який ми можемо придивитися до самої доби.

Не буду зараз критикувати твердження авторів про відсутність місця в наративі – для радянського часу місце в українському наративі якраз є. Можливо, з цим місцем щось не так. Зокрема цей меседж намагаються нам послати через виставку «ARTEFACT: Chernobyl 33». Щиро – коли я йшла на виставку, мені було цікаво, як само вони з цим будуть працювати. Можливо, я мала завищені очікування через присутність в українському культурному просторі глибокого теоретичного осмислення ролі радянського минулого в Кмитівському музеї, стьобу «Польоту Мрії над Садами Джардіні», пошуків музею «Територія терору» тощо. А, можливо, в мене було передочікування, яке не знайшло підтвердження та відкрило для мене трохи іншу площину роботи з колективною пам’яттю в Україні.

Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»Здається, важливим тут є жест пошуку зустрічі з Чужим, яке репрезентується двома феноменами – Чорнобилю та Радянського. При цьому одне чуже має обличчя Монстра, того дзеркала, яке постає перед людиною та ставить останню на межу існування. Інше Чуже – це радянське, яке є зрозумілим та нестрашним. Два обличчя Чужого зливаються тут у щось одне, накидують одне на одне якісь контекстуальні риси, розмивають послання одне одного. Отже, тема Чорнобилю вписується в міфологічну минувшину, через що її можливо бачити в оптиці Трипілля чи етнографічних кліше. Катастрофічність Чорнобилю осмислюється в контексті бажання людини погратися в Бога. Коли людина загралася, вона неминуче зустріне Монстра, прадавнє Зло, доторкнеться до точки запуску первинної руйнації світу. Це місце зустрічі з Чужим у чистому вигляді – в його магічній привабливості (інсталяції з лазерними променями Оксани Бузяк втягують в красу видовища) та жаху (невидима та незбагненна смерть являє себе в різних обличчях – прозора людина випромінює образи та сенси в інсталяції «Випромінення», автори RASSVET and Astian Ray).

Водночас Чорнобиль бачиться і як той портал в радянське минуле, через який ми можемо вдивлятись в епоху, якої вже немає. Парадокс оптики радянського тут полягає ще й в тому, що міфологічність Чорнобиля створює фрейм і для радянського в цілому – недавня доба опиняється в сенсовому полі того ж Трипілля та доторку до первісної руйнації прадавньої гармонії світу. Природним ландшафтом для репрезентації радянського стає абандон, Річковий вокзал опиняється образом стародавнього простору, чогось на кшталт мінойських споруд для прийшлих дорійців – які породжують страхи, фантазії про чудовиськ, які це могли створити. При цьому пряма зустріч з власне радянським (не фантазованим) відкидає нас знову ж таки в простір «на межі»: одним з найпростіших та найпотужніших інсталяцій на виставці є «Правда» Олесі (Шамбур) Геращенко: перед глядачами розміщені сторінки газети «Правда» від 26 квітня 1986 року до початку травня. Ти просто стоїш віч на віч з простором злочинної брехні.

Примарне місто в лабіринтах колективного пам’ятання: нотатки на маргінесах виставки «ARTEFACT: Chernobyl 33»

Чорнобиль – це той портал невідомо куди, який є поряд з нами. Наостанок поділюся враженням від дуже простої ідеї Світлани Коршунової та Валерія Коршунова – створити портал Чорнобиль на Burning Man: «Burning Man як і Чорнобиль почався 33 роки тому. 33 роки тому на одній стороні світу люди створили Чорнобиль, а на іншій Burning Man. Сьогодні в Чорнобилі в буянні природи майже постапокаліпсис, а на Burning Man посеред пустелі – свято життя та культури. В якому світі ми будемо жити завтра – залежить тільки від нас та нашого свідомого споживання і поширення інформації». Якось мені раптово пригадався епізод з чудового мультфільму Тіма Бартона «Corpse Bride», в якому можливість виходу зі світу мертвих до світу живих здійснюється завдяки українському заклинанню (саме так – Ukrainian spell). Простір, де відкриваються брами, де може вийти назовні те, з чим ми навряд би хотіли зустрітись. Чорнобиль став тим міфологічним образом, що дозволяє працювати всім цим сенсам – як для нас всередині, так і для світу «ззовні».

Текст: Оксана Довгополова

Фото: Ілля Колотій, Кирило Русанівський, Artefact art-project