Успішне місто – це місто доступне. Хоч це не очевидно на перший погляд, але з проблемою доступності стикаються усі, будь-хто може опинитися у маломобільній групі, наприклад, зламавши ногу.

Ми поспілкувалися про те, що таке доступний простір, як його створювати й для чого, з Володимиром Висоцьким – співзасновником студії універсального дизайну ORFO. Володимир має 10 років досвіду в проектах із соціальної реінтеграції людей похилого віку, консультує з інклюзії музичні фестивалі, зокрема «Atlas Weekend» та «Файне місто». Він розповів, яким має бути місто, де кожна людина має змогу вийти з дому та реалізувати себе і свої потреби.

Що таке доступність і з чого вона формується

Міська доступність, або інклюзія, означає певний ступінь комфорту, коли пересування містом перестає бути чимось, що ми помічаємо, і стає органічним процесом. Важливо, щоб він відбувався плавно і передбачувано. Доступність – це про рівність, недискримінацію і відсутність соціальної ізоляції.

Доступність – це про рівність, недискримінацію і відсутність соціальної ізоляції

Матеріальний аспект ще називають архітектурною доступністю. Є конкретні стандарти, є державні будівельні норми, які в Україні хоч і відстають від розвинених країн, але принаймні їх варто було б виконувати.

Проте в поняття доступності простору входить не лише матеріальна сторона, а й ментальна. Йдеться про психологічний стан людини, яка розуміє, що простір пристосований до різних потреб. Ми почуваємо себе в безпеці, коли можемо передбачити ситуацію, і навпаки, знервованість призводить до колапсів у публічних просторах.

Отже, поняття доступності – це про певні матеріальні риси, але також і про наявність у просторі інформаційних маркерів, про атмосферу. Інклюзія в цьому випадку означає, що людині стає доступна інформація, знання про цей простір, його історію і людей, які ним опікуються.

Як визначити доступність міста?

В Україні місто розглядається радше як господарський комплекс, а не як соціально-технологічна система. Інфраструктура – це лише частина.

Як визначити чи місто доступне? Найпростіший спосіб – запитати у маломобільної людини, як часто вона ходить в магазин, користується транспортом чи іншими благами міста. Всі знають, що їздить автобус, але далеко не всі можуть до нього потрапити. Питання тоді – а що не так з автобусом, якщо ним не всі користуються, можливо, щось не так із зупинкою?

Є конкретні геометричні показники висот і довжин поверхонь. Найпростіший приклад – пандус. Щоб людині самій безперешкодно долати зміну рівня поверхні, кут нахилу пандусу має бути 1:20 – на 1 см підйому 20 см довжини. Тобто якщо потрібно піднятися на 1 метр, довжина пандусу має бути 20 метрів. Мінімально допустимим рішенням є 12%.

Але не роблять і цього. 99% того, що створюється в Україні, не відповідає параметрам доступності і є замилюванням очей, – вважає Володимир Висоцький. Нам показують пандуси, яким люди користуватися не можуть. На сьогодні українські міста мало наближені до світових стандартів, політика побудови міського простору підкорена не демократичним цінностям та цілям сталого розвитку, а інтересам політичних сил. Міський розвиток – це також політичне питання, дуже багато залежить від рішень міської ради.

Схожа тема: Доступні простори – тренд і необхідність

Проблему з інклюзією в Україні доводять масштабні заходи типу Євробачення. Хто на них приїжджає? Переважно молоді чоловіки. А скільки бачимо туристів з інвалідністю та літнього віку? Навіть великі українські міста погано пристосовані для життя маломобільних груп – не завжди можна заселитися в доступний готель чи знайти заклад харчування з доступною вбиральнею.

Інклюзія для незрячих

У цьому випадку йдеться про пристосування, які роблять світ таким, щоб його могли краще відчувати люди з вадами зору. У міському просторі це тактильна навігаційна плитка, якою формують шляхи.

Є дві основні функції плитки – попереджувальна і спрямовуюча. Перша сигналізує про зміну рівня на шляху. Вона встановлюється перед переходами, ліфтами, сходами. Стаючи на неї, людина відчуває, що за кілька см треба бути максимально обережним, бо починається перепона. Людина за допомогою тростини її вивчає і долає.

Спрямовуюча плитка має рельєфи з ліній – горизонтальних, вертикальних чи діагональних. Так людину інформують, в якому напрямку рухатися. Якщо лінії прямі – прямо, якщо починають повертати – треба змінити напрям руху. Така плитка має бути на центральних вулицях, в місцях великого скупчення людей: скверах, площах, вокзалах – це ключові об’єкти, без яких неможливо уявити сучасне життя.

Наступний елемент окрім тактильної плитки – звукові сигнали світлофорів. Це може бути голос, який повідомляє, що перехід через вулицю закінчився, або ж метроном, який сповіщає незрячу людину, що ще йде час зеленого світла. Ще одна річ: пандуси мають будуватися так, щоб передбачати 5-10 см бортику, який дає змогу людині з тростиною відчувати його, сигналізує про обмежений простір.

Це все прописано в нормах закону, але не виконується. Важливим моментом для незрячої людини є підготовленість міських служб та сервісів. Багато залежить від людського фактору, тому про інклюзію треба говорити, щоб усі розуміли, що ділять простір з різними людьми. Секрет міського успіху в тому, що місто забезпечує фізичну рівність.

Доступність для людей на візках

Чи не всі міжнародні вимоги доступності виконує аеропорт «Бориспіль» у Києві. На його прикладі розглянемо, з чим стикається людина з інвалідністю.

Все починається з висадки пасажирів. Людина на візку висаджується на паркінгу або на під’їзній алеї і потрапляє одразу безбар’єрно в зал. На цьому етапі все нормально – встановлені автоматичні двері. Аеропорт обладнаний тактильною плиткою, яка веде до входу.

Далі – зал контролю, який теж повністю доступний для людини на візку – в «Борисполі» все на одному рівні, сходи продубльовані ліфтами з широкими дверима і достатньою кількістю місця для 2-3 користувачів візка одночасно.

Стійки контролю та реєстрації – важливий момент: вони мають мати висоту, яка відповідає тій, що доступна людині на візку, і ця висота значно нижча, ніж звична для людини, яка стоїть. Це рівень 85 см. Така стійка – істотний маркер того, що не тільки людина з інвалідністю стає повноправним клієнтом, але і дитина, і людина низького зросту. Понижена поверхня стійки реєстрації чи бару може багато сказати про те, чи думав власник або менеджер простору про маломобільну групу. В «Борисполі» цей стандарт дотримали.

Добре, коли доступність – це комплекс, а не одиничні випадки

Ще один важливий момент – доступна вбиральня. Хоча б одна кабінка має бути з більшою шириною – до 1,5 м, вхід – на рівні 1 м, поручні біля сидіння унітазу, зручне розташування сушарки, рукомийника, дзеркала. «Бориспіль» проектувала іноземна компанія, тож міжнародні аеропортові стандарти, ідентичні для всіх країн, там дотримано. Але потім людина приїжджає до метро чи на залізничний вокзал де вже ніякої інклюзії нема. Добре, коли доступність – це комплекс, а не одиничні випадки.

Що каже закон?

Сучасні міста є складними інфраструктурними комплексами, їх функціонування залежить від багатьох факторів і ефективності міського менеджменту.

Успішні міста, які ми сьогодні бачимо у світі, довели, що ефективність здобувається декількома кроками, і серед них багато ціннісних. Причому це досить прості цінності: інтереси людей на першому місті, екологічність, недискримінація і врахування вікових та гендерних аспектів. Міста, які це все роблять, стають незалежними і самодостатніми, у них розвивається культура і повага до різноманітності.

В Україні ці погляди закріплені і в Конституції, і в законах. Наприклад, в ЗУ «Про архітектурну діяльність» держава бере зобов’язання створити безперешкодне середовище для осіб з інвалідністю, в ЗУ «Про правопорушення у сфері містобудівної діяльності» передбачено штраф, за не створення безперешкодного середовища. Виконуються ці закони? Ні. Їм відповідають державні будівельні норми, які також не виконуються. Чому це відбувається? Від браку усвідомлення, що це необхідно.

Принципи універсального дизайну: чи є альтернатива?

Принципи універсального дизайну можна по-різному трактувати, але вони справді загальновизнані, їх завжди 7 і вони стосуються простору. У розвинених країнах це концепція «будувати все для всіх». Для українських реалій ці принципи можна сформулювати так.

• Неупередженість: продукт або послуга корисні для всіх і можуть використовуватися людьми незалежно від їхніх обмежень;
• Гнучкість: простір може задовольнити широкий спектр індивідуальних потреб і вподобань. Простий приклад – кавова машина з сенсорним дисплеєм, де можна обирати напої на різні смаки;
• Інтуїтивність: продукт чи послуга прості, а користування зрозуміле інтуїтивно;
• Ефективність: послуга спрацьовує в більшості випадків;
• Толерантність або терпимість до помилки: послуга чи продукт враховують можливість помилкових або необережних дій користувача. Наприклад, якщо двері прозорі, робимо їх автоматичними і так знижуємо ризик травмування;
• Продуктивність: дизайн не виснажує користувача, а задовольняє психофізичні вимоги і потреби. Це, наприклад, зручне сидіння для очікування транспорту;
• Доцільність: продукт розрахований на більшість користувачів з погляду ергономіки, має фізичні параметри, які враховують виміри людського тіла.

З кого брати приклад?

Серед хороших кейсів – розвиток інклюзивного середовища в Британії, Канаді, Бельгії, Швеції, Норвегії. Ці країни демонструють небачені темпи включення шляхом правильного дорожнього будування, розподілу міської площі між автомобільним, громадським транспортом і пішохідним рухом. Рецептів багато, треба створювати власні. Скуштувати кухню різних країн, але все-таки свій борщ навчитися варити, хай з іноземними спеціями. Володимир Висоцький пропонує орієнтуватися на досвід Торонто. Канада – хороший приклад для України. Це, по-перше, наші широти, по-друге – близький менталітет.

Канада – хороший приклад для України. Це, по-перше, наші широти, по-друге – близький менталітет.

У Канаді на рівні міст чітко прописані вимоги до доступності, це приклад комплексного переходу як політичного, так і соціального, економічного, політичного прошарку на нову парадигму розвитку. Починати треба з того, щоб усвідомити ці речі, виробити конкретні напрацювання для окремих міст, попрацювати на місцях з громадами, з представникам людей, які скажуть – так, ми цього хочемо!

Далі йде довіра і освіта. Без них рух до інклюзії неможливий. Важливо все – дії міської влади, гроші, дотримання законів, готовність девелоперів до роботи за новими вимогами, активність мешканців міста, запити від людей з інвалідністю – все це потрібно. Без запиту громади не оберуть позитивних депутатів, без запитів від людей з інвалідністю та інформування суспільства про новації і тенденції теж нічого не буде змінюватися. Сторони повинні залучати громади і експертів, але не з радянського минулого, а з практичним досвідом роботи з вразливими групами і міжнародними партнерами, які розуміють інклюзію широко.

Досвід, якого б ми хотіли позбутися

Радянський спадок лишився як ментальний – його все менше – так і матеріальний. Це відмерлі простори, страшні енергонеефективні будівлі, які потребують модернізації, занепалі промислові комплекси, жахлива кількість не використовуваних територій в містах і навколо них, що потребують термінової ревіталізації з впровадженням стандартів інклюзії. Це потрібно артикулювати і вимагати від міських головуючих, девелоперів, бізнесу, інших ринкових гравців.

Инвалидность и мобильное гражданство в постсоветской Украине: встреча с Сарой Филлипс

Українські містобудівники керуються здебільшого економічними показниками і необхідністю швидко продати певну кількість нерухомості. Це ліквідне капіталовкладення, але при будівництві порушуються численні норми – щодо кількості паркомісць, інфраструктури: немає достатньої кількості зелених просторів, дитячих садків та шкіл. Це продовжує радянський досвід, якого б ми хотіли позбутися.

Тим не менше, комерційні структури поступово приходять до того, щоб робити доступне житло відповідно до дуже просунутих міжнародних стандартів. Інклюзія не всім по кишені, але це великою мірою залежить від ідеології і того, на яку аудиторію розраховує забудовник.

Багато залежить від культури попиту українців і від того, чого очікують люди, купуючи житло, відправляючи дітей до школи, користуючись медичними послугами. Окремий бізнес вже задовольняє наші потреби на європейському рівні. Будівництво до цього прийде так само, але це вимагає більше часу. Тут потрібний і певний політичний вплив, і зміни концепції міського проектування, відмови від пріоритету автомобілів, перехід на безпечні громади, на відновлювані джерела енергії. Все разом це формує розумне місто.

10 питань про Фестиваль Рівності: що, для чого, як, чому?

Українські містобудівники вміють і можуть будувати інфраструктуру європейського рівню, але наразі це пригальмовується і об’єктивною бідністю населення, і низькою купівельною спроможністю. З іншого боку, політично це не дуже вітається, «будуємо інклюзію» – не гасло для країни. Хоча є зміни: в законодавстві термін «інвалід» замінюється на «особа з інвалідністю», публічні заклади проходять реконструкцію та враховують вимоги доступності.

Як створити місто дружнє до будь-якого віку?

Перед містом, на думку Володимира Висоцького, постають три завдання:

• Повернути публічні простори громадам – змінити пріоритет автомобілів на пріоритет людей, створювати місця щільного пішохідного руху: це сприятиме розвитку малого бізнесу, доступного транспорту та неформального спілкування. Це сприятиме ущільненню громади, тобто вона ставатиме життєздатнішою і потужнішою економічно;
• Забезпечення здорового довголіття у місті. Йдеться про протидію хронічним, інфекційним хворобам, забрудненню повітря; підтримку людей з деменцією, психосоціальними проблемами, тимчасовою втратою працездатності;
• Міська безпека – треба дивитися на місто як на точки соціальної, економічної і політичної напруги. Вони мають бути обладнані всім необхідним, щоб мінімізувати конфлікти, стимулювати комунікацію і співпрацю, сприяти ущільненню. Це виявляється у попередженні порушення прав маломобільних груп, проявів злочинності; забезпеченні архітектурної доступності, безпечних переходів, звуженні трас, встановленні камер спостереження, патрулюванні.

Досвід сучасних міст показує, що правильне планування і врахування інтересів мешканців дозволяє досягти і економічного зростання, і розвитку культури. Тобто доступність – це не тільки трендова вимога часу: за нею стоять реальні фінансові показники і здорове та безпечне середовище.

Моніторингом закладів на інклюзивність займається громадська ініціатива «Доступно UA».

Проект здійснення мрій людей з інвалідністю – On3Wheels.

Матеріал підготовано разом з експертом з інклюзії та співзасновником студії універсального дизайну ORFO Володимиром Висоцьким.

Текст: Христина Петрик