Така звична річ як вікно нечасто змушує нас замислитися, а між тим це досить цікавий матеріал для досліджень. Про історію виникнення цієї невід’ємної частини майже будь-яких споруд, про різновиди і стильове розмаїття вікон у європейській архітектурі розповідає Віра Степанян.

У міфах багатьох народів світлові отвори — один з важливих символів, який формує на основі «видиме-невидиме» таке поняття як «відкритість-прихованість, або закритість». Зокрема, вважалося, що вікно використовується надприродними силами: наприклад у міфології західних семітів бог смерті Мот потрапляє у палац Баала через вікно, а знамените «Благовіщення святій Анні» Джотто ді Бондоне (1266–1337) змальовує, як через стінний отвір у кімнатний простір проникає ангельська сутність.

«Благовіщення святій Анні» Джотто ді Бондоне (1266–1337)

У давнину вікна виходили у внутрішній двір і оздоблювалися магічними орнаментами. Вікно стало неусипним «оком» будинку і в деяких випадках безпосередньо зображалося у формі ока. Вікно може виступати і як «всевидяче око» в різних утіленнях, навіть у театральних виставах, а також бути перешкодою між невидимим і видимим зовнішнім. У давніх ісландців вікно перекладається як «око вітру». І справді вікна за давніми уявленнями — це «очі» будинку, крізь які надходить світло і повітря, а самі вони надають будівлі елегантності та самобутності.

Вікно є символом світла, що встановлює зв’язок людини із небесними тілами, найчастіше із сонцем (над вікнами часто зображали сонячний диск) та місяцем (кругле віконце — фр. lunette), а також небом і богами.

За античної епохи форми архітектури сприйняли такі якості як простота і ясність композиції, гармонійність та пропорційність, єдність естетичних елементів. Храми будували без вікон, що відповідало духовній атмосфері святилища — світло проникало через двері, або через великий отвір на даху. До прикладу Пантеон, що не має аналогів у давньоримській архітектурі ні за конструкцією, ні за композицією: він перекритий куполом діаметром у 43 метрів, в зеніті якого є отвір діаметром в 9 метрів. Крізь отвір денне світло проникає у храм і по-особливому наповнює світлом увесь внутрішній простір: створює світлові рефлекси на полірованому мармурі або ж навпаки легкий присмерк. Пантеон прикрашали ніші замість вікон трикутної або круглої форми і статуями. Саме у Римі, який був лідером у розробці нових технологій, була вперше використана технологія вікон: дерев’яні рами пом’якшувалися водою, потім їх заповнювали гарячою скляною масою. Відомо, що перше засклене приміщення — це будівля в Помпеях. Усі основні будівельні правила того часу, що посприяли розвиткові римської архітектури, виклав у трактаті «Десять книг про архітектуру» видатний архітектор початку I століття до н. е. Вітрувій. Він розробив основні архітектурні етичні принципи: міцність, користь та краса. Серед його здобутків — так зване вітрувіанське вікно, нижня частина якого ширша за верхню, а обрамлення дуже просте (як у храмі Афіни та Посейдона на Акрополі в Афінах).

Сходи та драбини: історія архітектурної думки, спрямованої вгору

Християнські храми освітлювались краще, невеликими арочними вузькими вертикальними вікнами в наріжних стінах, а в барабані — такими самими вікнами, але ще вужчими і меншими за розміром, по колу. З метою максимального освітлення темних приміщень у VII столітті були винайдені так звані французькі вікна — панорамні, до самої підлоги, якими освітлювали всі куточки приміщення.

Вікно за своєю формою і декором надає можливість визначити епоху створення будівлі, тому його називають «фасадом у мініатюрі». Зодчество Середніх віків принципово відрізнялося від античної архітектури, особливо романський стиль XI–XII століть та готичний — XIII–XV століть, для якого були характерні каркасні споруди, більш досконалі, полегшені конструкції, котрі; згодом переходять у складні будови, перш за все декоративні, так званої «пломеніючої готики». Романські вікна були подібними до круглих арок невеликого розміру, а щоб у приміщення потрапляло більше світла бічні отвори робили розширеними та й ще під конкретним кутом направлення світла. Так спроєктований собор XII століття в німецькому місті Вормсі, який має характерний романський фасад: арочні вікна, а на трансепті по три великих вікна, на вежах — різні за розміром і формою.

Собор Святого Петра у Вормсі (ХІ–ХІІ ст.)

З’являються потрійні вікна — це переважно високі вузькі вікна загострені зверху, які називалися ланцетними (можливо за формою середньовічного хірургічного інструменту), іноді вікон такого типу бувало і більше, скажімо, п’ять).Вони були характерними для романської та ранньої готичної архітектури XIII століття, коли з’явилися вікна-трилисники. в яких середнє вікно вище за інші — звідси і ступінчаста композиція.

Готичні будівничі обрали легку конструктивну систему, яка здатна була освітлювати внутрішній простір. Ця конструкція створювалася шляхом поєднання стрілчастих арок, склепінь на нервюрах, аркбутанів (їхня функція полягала в урівноваженні ззовні розпір стрілчастих склепінь) і контрфорсів — завдяки цим елементам вона спроможна нести масу готичного собору і надавати йому характерний для готики вертикальний порив, дозволяє залишати замість стін широкі вікна, тому особлива роль відводилась вітражам (фр. «vitre» — віконне скло). В цю епоху образ Христа символізував Світоч світу, що і надихнуло абата монастиря в Сен-Дені Сугерія запровадити віконні вітражі. Техніка виготовлення вітражів була відома ще на початку XII століття з трактатів ченця Теофіла. Монах у своєму трактаті виклав процес виготовлення кольорового скла — річковий пісок змішується із поташем, флюсом, вапном; саме скло варили у сферичних печах. Оксиди металів, з яких виготовляли фарби додавали у розплавлене скло, однак воно не завжди було однорідним і це надавало йому тим не менше особливої принадності. Вітражні вікна виготовлялися із шматків різнокольорового скла, яке вставлялося у свинцеву оправу і з’єднувалися разом у залізній рамі. Загальна площа вітражів сягала сотень квадратних метрів, а зображалися на них переважно фігури святих або геометричні композиції за релігійними схемами.

Вогняне серце оселі: як змінювалося домашнє вогнище протягом тисячоліть

У XIII столітті з’являються вікна з ажурним заповненням, найпоширенішим мотивом у середньовічних готичних соборах стає коло —символ безкінечності, вікно-розетка заповнюється найтоншими кам’яними візерунками або викладається з різнокольорового вітражного скла. У готичних соборах особливе вікно мало форму так званої рози як алегорії ідеальної світобудови. Уже в XIX столітті Джон ла Фарж і Луїс Тіффані намагалися досягти середньовічної неоднорідності скла. Великі за розміром, високі, стрілчасті вікна простягалися вгору багатокольоровими композиціями, що іскрилися розмаїтими фарбами, серед яких переважали вишнево-червоні, винні, пурпурові та сині тони. В цілому вони зливалися в яскравий інтенсивний, фіолетово-червоний колір як, наприклад, вітражі у Шартрському соборі. При соборі існувала відома своїми вітражами майстерня, саме вона диктувала стиль майже всій Франції. Численні вітражі були втрачені під час великих історичних подій, а нині в музеї Метрополітен у Нью-Йорку розміщена цікава колекція готичного мистецтва, зокрема вітражів, заснована Рокфеллером-молодшим у монастирському комплексі.Вікно-розетка, деталь церкви Санта-Марія-делла-Спіна у Пізі

Невеликі вежі часто прикрашали вертикальними слуховими вікнами, які слугували не тільки для освітлення, але й для вентиляції. Зустрічається так зване сітчасте заповнення, яке було популярним у XIV столітті: S-подібні криві увігнуті всередину і зовні у верхній частині вікна створюють переплетіння подібне на сітку. Таке заповнення в пізній період стає більш декоративним: S-подібні криві створювали типову форму сльозинок у «пломеніючій готиці» Франції, Італії, Португалії, і ці візерунки у вікнах сприймали як язики полум’я, звідки і пішла ця назва. У пізній англійській готиці відомий так званий перпендикулярний стиль, для котрого характерні горизонтальні елементи — імпости, що розділяють вікна, та вертикальні — середники, тобто вже починають звучати ренесансні мотиви, створюється свого роду синтез готики з ренесансом.

В архітектурі Ренесансу відбувається заміна каркасних конструкцій готики на нову конструктивну систему — просту і достатньо гнучку, що відтворює давньоримські форми. З’являється новий стиль саме в Італії, яка була передовою країною у всіх відношеннях: швидко зростали міста, зводились житлові будинки так звані палаццо (найкращі взірці їх зосередились у Флоренції). Над вікнами почали з’являтися фронтони, щипці, обрамлення у вигляді колон або пілястрів, самі вікна набули двоаркових або триаркових форм, а згодом стали прямокутними. Увінчувалися вони сандриками, що виступали з трьох сторін та захищали скло від попадання на нього опадів. Модними були великі вікна з двох арок об’єднаних однією спільною аркою. Фасадні еркери стали типовими елементами великих будинків в епоху Ренесансу, як округлі еркери замку XVI–XVII століття у Фрідріхсбурзі, Данія. Вікна сакральних споруд мали символічне значення, наприклад у вівтарях нідерландської школи XV–XVI століть вікно було символом Бога-Отця, три вікна — Святої Трійці.

Основоположником високого Ренесансу в архітектурі вважається Донато Анжело Браманте. Саме він створив новий проєкт грандіозної центрально-купольної будівлі — Собору святого Петра у Римі, будівництвом якого займався й Мікеланджело. Собор прикрашений прямокутними вікнами, що увінчані фронтонами та круглими нішами, а верхні ряди — карнизами у формі горизонтальних прямокутників, які підтримуються декоративними кронштейнами. Собор має вікна в апсиді, а центральна нава освітлюється вікнами верхнього ряду. На стінах палацових або громадських будівель розміщувалися арочні вікна, іноді групами по два-три вікна, розділених колонками та об’єднаних суцільною аркою над ними.

Собор святого Петра у Римі

В оздобленні фасадів палаццо теж відбувалися зміни як, наприклад, в палаццо Фарнезе — триповерховий палац розчленований на три яруси. Основою оздоблення став мотив едикули, що використаний в обрамленні вікон: фронтони двох типів — трикутні та лучкові, що чергуються, підтримуються двома малими колонами.

Поступово своїх видимих форм починає набувати стиль бароко, який у різних країнах мав особливі національні риси. Основні з них — монументальність, репрезентативність, використання пишного декору, динамічність, перевага криволінійних форм та розповсюдження «деконструктивних» частин: розірваних фронтонів, волют тощо. Барокові вікна відрізнялися більш витонченими формами, хоч і створювалися на основі ренесансної архітектури. В інтер’єрах барокових храмів використовували безбарвне, прозоре скло, яке добре освітлювало приміщення. Домінуючим елементом стали фронтони (фр. fronton — чоло), прикрашені виключно пишним декором: бюстами, орнаментами, гірляндами. З’являються невеликі світлові віконця, які розміщувались у верхній частині будівлі. Овальні вікна, відомі як «волове око», служили прикрасою фронтонів, щипців або слухових вікон, бувало що і дверей.

Види фронтонів

Для пізнього бароко характерні деякі нововведення як, наприклад, «звисаючий замковий камінь» у верхній частині вікна, а самі вікна часто обрамлялися рустами. Яскравий взірець — Коллегіенкірхе у Зальцбурзі архітектора Фішера фон Ерлаха, де можна спостерігати об’єднання різних напрямів в архітектурі —«замковий камінь», «волові вікна» тощо. На фасадах використовувалися і так звані вікна-двері — панорамні французькі вікна до підлоги, вони надавали легкості фасаду і візуально збільшували приміщення, освітлюючи всі його куточки.

Італійський архітектор Андреа Палладіо, який надихнув окремий напрям паладіанства, використовував у своїх проектах класичні ордери, руст, правильні пропорції. Його творчість вплинула на світову архітектуру XVII–XVIII століть, зокрема ідеї Паладдіо наштовхнули англійських та американських архітекторів до розвитку country house, заміських вілл XVII століття. Свої ідеї він виклав у трактаті 1570 року «Чотири книги про архітектуру». Він перший ввів у практику згодом широко розповсюджене вікно, відоме за його власним іменем: палладіанське вікно. Складалося з трьох частин: середній арочний отвір, з обох сторін прямокутні отвори із прямими перемичками, обрамлене колонами або пілястрами. Можливо, архітектора надихнули діоклетіанові або термальні вікна часів імператора Діоклетіана — напівкруглі вікна, розділені двома середниками.

«Чотири книги про архітектуру», 570 рік

Неокласичний період відомий тим, що в архітектурі з’являється інтерес до давньогрецьких форм: колонад, портиків тощо. Проблеми освітлення архітектори неокласики вирішували за рахунок прямокутних вікон, розділених колонами. Характерними у XVIII–XIX століттях були розсувні вікна, які були винайдені, як вважають, у XVII столітті вченим Робертом Хуком. Засклені панелі розділені на квадратні секції, які розташовувалися одна ад одною та прикрашалися фронтонами. Популярними були заокруглені еркерні вікна — так звані напівкруглі еркери (елементи, що виступають від площини фасаду), а також створчасті вікна у готичному стилі із оздобленими верхівками, а також терасні вікна. Хоча з 1830-х років західною архітектурою оволоділи ретроспективізм, еклектизм, імітація стилів готики, ренесансу, бароко та їхні суміші, розсувні вікна продовжили поширюватися, набуваючи розмаїтих форм і видів. Новинкою стали розсувні вікна не розділені на квадрати, а суцільні скляні. У романтизмі ж вікно стало виключно потужним символом прориву в невідоме або поетичного натхнення.

Протягом 1800-х років вікна стають більших розмірів, іноді навіть весь фасад міг бути засклений як, наприклад, у «Кришталевому палаці» — павільйоні 1851 року Лондонської всесвітньої виставки (архітектор Д. Пекстон), котрий у 20 разів більший ніж собор Святого Петра у Римі. Каркас споруди складався з чавунних секцій та дерев’яних арок, був майже повністю покритий склом. На жаль, він був знищений пожежею у 1936 році.

«Кришталевий палац», 1851 рік, Лондон (архітектор Д. Пекстон)

Міські вертикалі: як вежі формують обриси європейських міст

На межі XIX–XX століть архітектори ар-нуво (модерну), при формуванні свої композиції вдавалися до асиметричних рішень у розташуванні вікон і дверей: вони відмовлялися від прямих ліній та оздоблень. знову модними стали вітражі з рослинним зображенням.

УXX столітті скляні фасади, так звані скляні стіни, були характерними для архітектурної школи Баухаус, яка створювала будівлі без декору з бетону, скла, сталі намагаючись поєднати якість та ефективність з економічністю.

У сучасних хмарочосах скляні вікна не відкриваються, тому мешканці залежать від кондиціонерів, а це створює проблему розходу енергії. Нові будівельні технології дають можливість використовувати великі стальні балки, що витримують навантаження без опору, тому з’являються вікна довжина яких більша за висоту — стрічкові вікна. Технічний прогрес ХХ століття дозволив дизайнерам вікон розробити новий тип вікон — з відмінною теплоізоляцією і надійністю — пластикові вікна.

Вікна торгових споруд теж мають свою специфіку. За доби Середньовіччя товари і продукти продавали в лавках, які мали ставні, а вночі захищали від шахраїв; вдень, коли опускалися, перетворювалися у прилавки. В ренесансну добу торгівля сягнула розквіту, найбільш успішні купці будували собі кам’яниці, а на першому поверсі розташовували магазини. Розвиток скляного виробництва у XIX столітті надав можливість створювати вітрини: стекла вставляли у дерев’яні рами, а між прольотами розміщували металеві стійки. У ХХ столітті в торгових центрах вітрини були вкрай великими, іноді повністю заскленими без структурних перегородок як, скажімо в лондонському універмазі «Пітер Джоун» 1936 року, де стекла кріпляться до великої сталевої балки над вікнами. Товари можна було розглядати у вітринах-вежах по обидві сторони входу у вигляді вигнутих скляних панелей, що спирались на міцні дерев’яні опори знизу — вітринні стійки.
Особливо колоритний опис вітрин належить перу всесвітньо відомого фантаста та філософа Станіслава Лема. У своїй книзі «Високий замок» він описує власне дитинство, яке пройшло у місті Львові. Лем згадує, як черговий раз зупинився біля цукерничої вітрини магазину Залевського на вулиці Академічній (сьогодні — проспект Шевченка): «це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювались декорації, що були тлом для вражаючих скульптур і алегоричних фігур з марципану. Якісь великі натуралісти, рубенси цукерництва, втілювали на ній свої фантазії, а надто перед Різдвом і Великоднем, коли за шибами поставали дивовижі, застиглі в мигдалевій масі та чоколяді. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів ринули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках спочивали шинки й риби в галяреті, теж марципанові із кремовою начинкою. […] Навіть скибки цитрини, що просвічували крізь галяретку, були витвором цукерничого різб’ярства. Пам’ятаю стада рожевих свинок із чоколядовими оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери і скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки — лискучою глазур’ю».

Зазвичай ми просто не замислюємось над тим, що вікно, безпосередньо пов’язане із освітленням та комфортним сприйняттям простору — це невід’ємний елемент призначеного для людей приміщення; без вікон таке приміщення втратило б статус повноцінного та пристосованого для людського перебування. Відсутність вікон або їх недостатність швидко повертає до усвідомлення значущості тієї ролі, яку вони відіграють в нашому житті.

Авторка: Віра Степанян