Ми звикли сприймати простір і час фоном, як серцебиття, і, мабуть, постійна  концентрація на своїй локомоції могла б довести будь-кого до божевілля.

Втім є моменти, котрі проявляють нашу одночасну зав’язаність на ці координати, та  можливість пересуватися ними, сприймати їх як живу, гнучку дійсність. Про те, як мистецтво трансформує дотикову реальність, зшиває сучасність та архаїку, а ще про простір і важливість моменту розповів харківський митець Костянтин Зоркін. У перформансі, інсталяціях, об’єктах і ленд-арті він переосмислює поняття помежів’я, використовує матеріальні та нематеріальні шари.

— B одному інтерв’ю ви сказали, що працюєте на помежів’ї. Помежів’я яких саме пластів вас цікавить?

— Я називаю стан, у якому працюю, зазором — це стосується і часу, і простору. Адже намагаюся створити те, що перебуватиме поза традиційними координатами речей, те, що буде схожим багато на що та водночас не буде нічим конкретно. Таке мета виникла органічно: у мене нема мистецької освіти (співрозмовник культуролог за освітою — А. З.), тому я не бачив сенсу в конкуренції ні з художниками, ні з фотографами, або ж праці в тих галузях мистецтва, котрі вже розвинені.

SPELLS. фото Катерина Перевєрзєва

Мені подобається працювати із об’ємом і деревом. Об’єкти я створюю в зазорі між іграшкою, театральною лялькою, культовим об’єктом і скульптурою. Подобається робити те, що є нічим із перелічених вище, а водночас поєднує все, що мені подобається у цих речах. А подобається мені у них, серед іншого, відкритість до взаємодії, те, що вони дозволяють гратися з собою. Дії, котрі виконую з цими об’єктами, теж перебувають в зазорі між діями звичайними, характерними для мене, й тими, котрі вони змушують мене виконувати. І цей зазор, ця тріщина між звичайним і незвичайним, очікуваним і ситуативним, розхитує моє бачення світу (можливо, й глядачеве) і це те, що не дає світові закам’яніти — так через протилежності, через абсурдність дій відбувається повернення до магії.

Антон Логов: інсталяція як режисура реальності

— Дії, котрі предмети змушують вас виконувати?

— Кілька років тому я співпрацював із театром ляльок. На людину-ляльку можна повністю проєктувати себе, занурюючись у неї, забуваючи, ким ти є. Але лялька має певні обмеження: вона не може робити все те, що робить людина, і тому, працюючи з нею, починаєш рухатися по-іншому — змінюючи пластику та швидкість, і, як наслідок, занурюєшся в інший час.

Кінь. фото Вікторія Тимошенко

Я переніс досвід роботи з ляльками на створення об’єктів. У них є «вхід» для людини — щось на штиб ручки, так вони можуть взаємодіяти зі світом, тільки взаємодія ця виходить абсурдною, бо ж цей предмет не є тим, чим він здається — це не повною мірою іграшка. Поступово збільшував кількість технічних деталей в об’єктах — найчастіше вони мають шарніри. Можливість рухатися робить їх схожими на самостійні форми життя. Відчуття можливості руху дуже важливе для мене.

Графічні ландшафти Анни Миронової

— Ваші роботи асоціюються із чимось архаїчним, на це наштовхують матеріал — дерево та природні, органічні образи, підкреслено рукотворна метода створення об’єктів. І мені бачиться, що фізичний вимір твору — його матеріал і форма — не менш важливі за ідею. Тобто сама форма і є буквально нею. Як перші статуетки богів, приміром.

— Мені здається, що архаїчна практика, коли то можна так називати, відсилає до часу, коли мистецтво мало магічну, а не естетичну функцію. Правда, ми про це нічого не знаємо, і можемо хіба покладатися на розмірковування, засновані на формі давнього мистецтва.  Розкодувати цю форму в мене вийшло майже випадково. Хоча, звісно, культурологічна освіта теж допомогла — модель світового дерева вкоренилася в мені на якомусь дуже особистісному рівні. Міфологічна модель світу досить доступно пояснює, як треба діяти  — виникають проблеми — повертаєшся у центр світобудови, виконуєш ритуал і рухаєшся далі. Думаючи про свій центр, зрозумів, що докопуючись до нього, знаходжу власну внутрішню кишенькову міфологію. Коли торкаюся її, то підключаюся до загального міфологічного поля, бо принцип приватної та загальної міфології один і той самий, просто вони масштабуються. Власне мої практики — спроба знайти центр усередині себе й від нього відраховувати систему своїх координат.

Сколопендра. Фото Сергій Солонський

Я довго думав, для чого шамани виготовляли об’єкти, і прийшов до висновку, що для полегшення входу в міфологічній стан, людині потрібен носій такого стану.

Взаємодіючи із об’єктами, думаючи про їхню абсурдність, і те, як вони підштовхують мене до абсурдних дій, зрозумів, що магічне мислення — мислення, де діють категорії не логіки, а проте асоціацій. Так поступово вийшов на тему шаманізму та його естетики. Я зрозумів, що міфологема закладена на рівні ритуалу, і повторюючи дії, можна потрапити у міфологічне поле. Кастанеда писав, що наміри древніх були настільки сильними, що навіть доторкнувшись до магічного поля, створеного ними, взаємодієш із ним.

— Власне сама робота є ритуалом?

— Так. Я працюю з деревом і єдиний мій посередник — це ніж. Контакт із тілом дерева для мене дуже важливий, як і ремісничий процес надання йому форми. Я займаюсь різними видами діяльності, зокрема, викладанням, тому багато говорю, і заземлитися, знайти рівновагу дуже важливо. Вирізання — дуже чоловічий, суворий процес.

Важливо, аби всі складові — інструменти й матеріал — були обґрунтовані, власне, інструмент і дерева найчастіше самі знаходять мене. Дерево — це тіло, навіть структури чимось подібні одне на одного — волокна дерева та волокна м’язів. Всередині дерева є рух, потоки, можна прослідкувати, як воно росло. І всі ці складові впливають на мої дії з матеріалом.

Бути художником — бути алхіміком: змішувати та розсіювати

— Якось ви сказали, що вас цікавить інженерія абстрактного, як ось зробити ляльку дощу чи вітру. Чому?

— Інженерія абстрактного — це моделювання складних процесів у простій формі. Абстрактні процеси ніколи не втрачають актуальності, а модель цих процесів абстрактніша, ніж самі процеси.

Створюючи абстрактний об’єкт, перш за все, моделюєш процес мислення, що допомагає розібратися в тому, як і що ти думаєш. Моделювання — це відокремлені елементи/знаки/шаблони, квінтесенція процесів, між якими виникає зв’язок. Щось схоже на ворожіння на картах Таро, коли дуже сильні та складні елементи можна розкласти у певній послідовності й тоді складні зв’язки між ними створять нове повідомлення, новий образ, новий процес. Одна з моїх робіт — алфавіт дерев’яних елементів із простими образами — пташкою, людиною. Власне, моделювання — схоже на те, як людина створює свою реальність — не вигадуючи нові елементи, а по-своєму вибудовуючи зв’язки між ними.

Фотоперформанс. фото Катерина Щедра

— Ви працюєте також із перформансами. Як під час нього змінюється відчуття часопростору?

— Під час перфоменсу час і простір відчуваєш по-іншому, ніж у повсякденному житті. Час і простір у ньому існують, як матеріал, а занурюючись у стан ритуальної дії, відчуваєш повноту буття. Із виконаних перфомансів я можу побудувати окрему лінію свого життя, — я чітко пам’ятаю їх і вони завжди зі мною, вони існують не лінійно, а тут і зараз. Перформанс — це стан. Перебуваючи у ньому, відчуваєш і не відчуваєш час одночасно, відчуваєш все в міфологічному вимірі.

Одна знайома описала цей стан як той, коли в дитинстві виконуєш побутові ритуали: приміром, повернутися тричі на нозі, щоби бажання здійснилося. Таким ритуалам ніхто не вчить, знання про них існують самі по собі. Мені здається, діти підключені до магічного поля, а потім відключаються. Тому перформанс в якомусь сенсі дитяча дія — робиш щось нелогічне та дивне, але щось дуже красиве, і в цьому стані потрапляєш в окрему реальність.

Спілкувалася Анна Золотнюк