На початку травня стартував перший Загальноєвропейський ярмарок цифрового мистецтва (European Digital Art Fair — EDAF), покликаний посилювати видимість сучасних європейських диджитал-митців та мисткинь. У межах віртуальної частини ярмарку до кінця травня буде відкрито декілька міжнародних павільйонів, а восени в Амстердамі розпочнеться офлайн-частина EDAF.

Український павільйон із виставкою «Horizon of the Future/Горизонт майбутнього» відкрився першим. Експозиція, що складається переважно з робіт, створених до початку повномасштабного російського вторгнення, покликана продемонструвати колективний ментальний простір нинішнього українського суспільства. Його кураторка Євгенія Гавриленко розповіла про стан українського мистецького поля сьогодні, про нові місії українських митців та мисткинь та культурних діячів і діячок, і доречність ініціювання нових проєктів у воєнний час.

Про те, чи трансформується мистецтво під впливом війни і як саме

Відповідь на запитання «чи трансформується українське мистецтво під впливом війни?» лежить вже у його практичному аспекті. Звісно, трансформується. Хоча б просто під впливом обставин матеріального характеру. Банально — не всі митці та мисткині сьогодні мають доступ до тих матеріалів, з якими звикли працювати. Інакші матеріали — інакші підходи — інакший результат.

Друга матеріальна обставина — робочий простір і його наповнення. Багато хто з початком повномасштабного вторгнення був позбавлений можливості працювати у своїй майстерні. Зрозуміло, зміна «способу виробництва», що включає простір та інструменти, не може не спричинити змін в авторських практиках. У 2016 році вийшло дослідження чеської літературознавиці Катержини Піорецької, де вона на прикладі конкретного автора прослідковує, які модифікації відбуваються у письменництві з розповсюдженням друкарських машинок, і доводить зв’язок навіть таких неочевидних прикладних аспектів процесу творення з його результатом. Що ж говорити про українське сьогодення, в якому деякі митці та мисткині працюють у бомбосховищах? Як-от Юлія Шуткевич, чия робота meta_elements, представлена в Українському павільйоні, прямо ілюструє відповідь на поставлене запитання.

Якщо ж також дещо потеоретизувати — мова. Ми маємо достатньо велику кількість українців та українок, які незадовго до або після початку повномасштабного вторгнення повністю відмовились від російської й перейшли на українську мову, в усіх сферах життєдіяльності. І це теж має потужний трансформаційний потенціал, навіть для мистецтва, яке не працює зі словом безпосередньо. Ми знаємо, наскільки сильно мова впливає на формування свідомості. Ба більше. Я тут погоджуюсь з американською філософинею Джудіт Батлер, яка стверджувала, що ми не просто сформовані мовою на когнітивному рівні, але й що саме наше тіло «made by language». Є досить помітним, наскільки відрізняються не лише інтонаційні та змістові акценти в носіїв різних мов, але й міміка та жестикуляція. Наші рухи співвідносяться з мовою. Тому я зі свого боку ризикнула б стверджувати, що мистецтво тих, хто припинив послуговуватись російською, зазнає трансформацій вже зокрема через це. Та й багато ще через що.

Відповідаючи ж на запитання «як трансформується мистецтво?», найістотніше, про що хочеться зауважити, — воно суттєво політизується. І це прекрасно! Бо політична позиція не є меланхолійною, вона має у фокусі майбутнє, має мету рухатись вперед. Така позиція — дієва; вона бере курс на формування «програми» майбутнього через корегування ідеології (розуміючи «ідеологію» широко, як сукупність ідей, у яких ми існуємо, а не як суто машину «державної пропаганди»).

Про актуальне мистецтво

У 2016 році в моєму рідному місті Дніпрі з’явився Музей АТО. Тоді я багато розмірковувала про цей феномен. Музеєфікація — погляд відсторонений. Мені таки дивно мати музей війни, котра триває. Гадаю також, що появу подібного музею можна розцінити як оприявлення проблеми, котра й існувала у сприйнятті війни в цілому. Погляд дійсно багато в кого був відстороненим. Або став таким за два роки після початку подій. В мене зокрема.

Інший аспект — будь-яка інституалізація мистецтва задає йому свого обрамлення. Й нерідко виходить, що та «рама» починає домінувати над роботою. Тому мене особисто тішить ситуація з мистецтвом, що нині шириться соцмережами (соцмережі також задають межі нашому сприйняттю робіт, проте ці межі, як на мене, ширші за інституційні). Маючи в серці тугу за «повільним» мистецтвом скульптури, саме медіамистецтво я, однак, визначила б сьогодні як найактуальніше, розуміючи під актуальністю швидке реагування на політичні й соціальні запити — на живі виклики й «опіки», — і можливість комунікувати з широкою авдиторією.

Звісно, на цю ж ситуацію можна поглянути і як на певний вимушений відступ, крок назад від спроб ствердити заняття мистецтвом як працю, а художників і художниць — як працівників, діяльність котрих має бути оплачувана. Але тут на допомогу приходять платформи, подібні до V-Art, з ярмарками, що долають географічні обмеження й підтримують вже самих митців і мисткинь, поки останні плетуть з нашого культурного коду «антимаскувальні» сітки для українського «національного тіла».

Про державну підтримку культури

Я впевнена, що держава абсолютно правильно розставила пріоритети, висунувши захист наших кордонів і збереження культурної спадщини на передній план. Що стосується започаткування нових культурно-мистецьких ініціатив, гадаю, зараз час звернутися по допомогу до приватних інвесторів та інвесторок, іноземних інституцій, організацій і міжнародного ком’юніті. І час об’єднатися між собою, об’єднати навколо себе. Ми змушені подорослішати й самі стати державі оплотом. І продовжувати робити проєкти, спираючись на власні напрацювання та зв’язки.

Кажучи про іноземні інституції, державні, вони сьогодні надають українським культурним а́кторам помітну підтримку. Що поряд з досягненнями визнання російсько-української війни геноцидом проти українського народу, поряд з тернистою, але таки успішною боротьбою зі шкідливою риторикою іноземних політичних речників та речниць, також є результатом роботи української міжнародної та культурної дипломатії. І свідченням того, що ніхто не забуває про цю сферу і не заперечує її вагу. Так, наприклад, після початку повномасштабного вторгнення німецький уряд дозволив культурним інституціям робити запит на створення робочих місць для українців і українок — працівників галузі культури, які виїхали за кордон. Помітну підтримку я також спостерігаю з боку іноземних приватних організацій і проєктів низових ініціатив. Цим треба користуватися, поки основний державний ресурс йде на виривання нашого майбутнього з лап агресора.

Про український павільйон на EDAF

Український павільйон з виставкою «Горизонт майбутнього» продемонстрував широку панораму проблем, якими вже «розродився» і якими все ще вагітний наш час, а також, сподіваюсь, накреслив карту можливостей працювати з цими проблемами.

Відкривають експозицію роботи, присвячені переосмисленню символів традиційної української культури або радянського «надбання», місць пам’яті — це роботи Юлії Шуткевич, Roman Chizz, Володимира Сергачова. Такий початок подорожі спрямований, зокрема, на боротьбу з упередженнями стосовно української культури, яка начебто є традиціоналістською та консервативною, а ставлення якої до пам’яті є подібним до ставлення російської держави — як до інструменту легалізації недемократичних владних моделей (про ці уявлення я чула від пересічних німців, перебуваючи в евакуації у Берліні).

Далі наратив експозиції розгортає тематику екології та стосунків з живими істотами — роботи Марії Боровської, Вероніки Чередниченко, Наталії Громик та інших. Відбувається поступовий перехід фокусу на взаємодію з навколишнім простором в цілому — роботи Пьотра Армяновського і Вартана Маркар’яна. Вартан розглядає цю тему в контексті Чорнобильської катастрофи, тож драматичне напруження дозволило нам перейти в цьому місці до кульмінаційного моменту виставки — робіт про нинішню війну.

Свої висловлювання на тему війни зробили, зокрема, Олександр Притула, Юлія Шуткевич, Сергій Калагур, Марія Пилипенко. Роботу Марії про дітовбивство ми розмістили під земляним насипом — могилою-курганом. А біля виходу з кургану вирішили розташувати цифрову скульптуру Роксолани Дудки «Дерево життя», як символ української незборимості, нездоланності життя. Поруч — роботи про те, як ми переживаємо цей період, уся емоційна строкатість. Тут «Серцева машина» Володимира Сергачова, що прокачує через себе радості й смуток; «Моє життя розвішане на стільцях у випадковій квартирі» Олексія Єгорова — роздуми внутрішньопереміщеної особи про «уламки» старого життя; «Рутина» Богдани Пацюк, що питається про значення буденних ритуалів, і «Тепло» Нікіти Худякова та співавторів про вартісність фізичних людських контактів.

Наостанок ми не оминули й проблем пандемії, розвитку медіа, нових технологій та засобів комунікації, які нині є наче не такими гострими, але насправді так само продовжують чинити на наші життя значний вплив. У цій частині виставки можна побачити роботи Костянтина Мілітинського, арттандему БМ Бабак-Матвєєв, Ольги Гуріної, Катерини Шиман, Оксани Чепелик.

Зрештою, експозиція сама стала ніби окремим витвором зі своєю драматургією. А головний її меседж — розширення горизонту майбутнього попри всі наявні проблеми й нав’язувані негативні сценарії — ми підсилили кольорово-просторовим рішенням павільйону, розробленого спеціально для цього проєкту. Мету ж проєкту можна сформулювати як заклик до дієвости в будь-яких обставинах. Ми сьогодні б’ємося! Боріться разом з нами! За спільне майбутнє нашої планети.

Про роль українського мистецтва сьогодні

Українське мистецтво, котре з’являється зараз, як я вже казала, є свого роду пропрацюванням «програми» майбутнього. І йдеться не про роботи, котрі прямо візуалізують, як ми стрічатимемо перемогу чи щасливо житимемо після неї. Ні, будь-яка якісна мистецька рефлексія (і її презентація), незалежно від своєї форми, робить свій внесок: у глобальне усталення правди про цю страшну війну, у пропрацювання колективних травм і, зрештою, у закладання фундаменту нової української ідеології — тої, що й приведе нас до перемоги. І тої, що, вірю, здатна подарувати надію на оптимістичні сценарії майбутнього не лише Україні.

Спілкувалася  Євгенія Цаценко