Дощ у місті — впізнаваний культурний образ і важлива частина багатьох міських міфів. Не випадково за Львовом, Парижем, Дубліном і Лондоном закріпилася репутація «дощових столиць».

Певно, найяскравіші картини дощу в місті ми пам’ятаємо з візуальних мистецтв — передовсім кіно. Від класичної сцени танцю біля ліхтарів у «Співаючи під дощем» до романтичного поцілунку під зливою в «Людині-павуку» 2002 року, від атмосферного, повитого мрякою Токіо у «Труднощах перекладу» — до безкінечного дощу в футуристичному місті «Того, що біжить по лезу». Дощ у культурних інтерпретаціях може бути чим завгодно: тлом або кульмінацією романтичної історії, символом очищення, метафорою зневіри, вражаючим кадром чи фінальним акцентом.

Не бракує дощових міст і в художній літературі. Відвідати їх у прозі Ремарка, Гемінгвея, Підмогильного, Бронте й Вулф пропонує дослідниця Христина Семерин.

Дощовий Лондон — поширений топос вікторіанської прози. Наприклад, це затягнуте хмарами місто з’являється в романі британської письменниці Шарлотти Бронте «Вільєтт» (1853). Тут Лондон — холодний, великий, важкий, пройнятий безкінечними зливами. Таке ж дощове містечко Вільєт зустрічає героїню по той бік Ла-Маншу, на французькому березі. Перше знайомство з Вільєтом відбувається в романтичних, навіть готичних декораціях. Залишившись без багажу в місті, мовою якого не володіє, героїня Люсі поночі добирається до готелю. Вона проходить просторою вулицею обіч незнайомця, минає велику площу з громіздкими будівлями навколо. Увесь цей час дощ не припиняється. По дорозі Люсі відбивається від нав’язливих чоловіків і губиться. Так вона потрапляє до пансіонату для дівчат, із яким пов’язана історія роману.

 «Тихенький дощ падає на місто», — описує незмінний паризький пейзаж Артюр Рембо, поет ХІХ століття. Цей рядок як епіграф у Поля Верлена (1844–1896), французького поета-символіста, означатиме зовсім інше. Для символістів дощ, як і будь-що інше — не факт, а образ, який приховує складний, утаємничений смисл. Верленів дощ над містом відображає душевний стан. Природа й свідомість людини існують в унісон. Балансування між символом і пейзажем, між формою і додатковими сенсами визначає образи задощілих міст у літературі наступного, ХХ століття.

 «Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м’яко, ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли натрапляли на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, пробиваючись до молодих, податливих листочків, стікаючи по них униз — це було містичне свято таємничого просякання аж до коріння дерев, звідки вони знову потечуть угору, щоб стати листочками, які знову чекатимуть весняними ночами на дощ. Запанувала тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі мигтів одинокий ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки мінилися, як ясноцвітні паруси на вітрі».

Ця умиротворена картина — з роману Еріха Марії Ремарка «Три товариші» (1936). Дощу в його тексті багато. Образ вільготного міста — не лише тло, а й головна емоція, настрій цієї історії. Погода навіть є провісницею майбутнього — визначає характер чергового повороту в сюжеті. Декорації дихають в унісон із людьми, їхніми переживаннями й катаклізмами — хоча й описані без зайвих метафор, властивих символістській літературі. М’який весняний дощ із фрагменту вище відтіняє атмосферу зародження почуттів у головного героя, колишнього вояка Роббі та смертельно хворої дівчини Пат. Звідси й затишна гама кольорів і звуків: спокій уперемішку з шарудінням крапель, буяння зелені, миготіння самотнього ліхтаря, білуваті знизу й яскраві зверху дерева… Недовгі стосунки персонажів розвиватимуться в обіймах переважно затягнутого хмарами і мрякою містечка: інколи грозового, інколи сльотавого.

Пейзажі дощового міста в Ремарка на початку захопливі, як і нове почуття героя: «Дощ почався саме тоді, коли ми виходили з машини. Поки я платив, брук був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не підійшли до дверей, як він почорнів і бризкав сріблом — так уже лила на нього вода. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Гроза була саме над містом. Грім гуркотів безперервно». Ця кінематографічність, яскрава метафора мокрого міста як пантери, а ще змагання чорного і срібного, багато світла і блиску надають картині особливого, майже голлівудського шарму.

Утім, разом із порою року змінюється характер дощів, символізуючи зміни в людському житті. Надходить понура осінь. Стосунки головного героя з дівчиною і саме життя героїні добігають кінця. Постійна вогкість у повітрі, навислі цілими днями над містом хмари, перші пожовклі листки за вікном натякають на незворотність. Тож і розмови про дощ мають подвійне дно.

«Вона похитала головою.

— Ти звернув увагу, що надворі вже осінь?

— У нас ця пора зветься бабиним літом, — заперечив я.

— Ще-бо й троянди цвітуть. Іде дощ — от і все, що я бачу.

— Іде дощ, — повторила вона. — Надто вже довго йде дощ, мій любий. Іноді, коли я прокидаюсь уночі, мені здається, що я вже похована під цим нескінченним дощем».

Пат хворіє на туберкульоз. Від мряки і сирої погоди їй гіршає. Дощове місто з наступом осені перетворюється в простір небезпеки, тюрму, що загрожує життю і коханню. Навіть у цей час пейзажі сповнені яскравих деталей: «На вулиці під дощем неспокійно блимали ліхтарі. Вітер куйовдив дерева». Лаконічні деталі створюють ефект міста, яке відтворює душевний неспокій і розхристаність Роббі й Пат. Не дивно, що героїня мріє якомога швидше виїхати з цього міста на південь, у тепліші місця.

«Коли я зайшов, він підняв свою лису, блискучу голову і похмуро кивнув у бік великого вікна, в яке періщив дощ.

— Що ви скажете про цю кляту погоду?

Я здвигнув плечима:

 — Будемо сподіватися, що скоро перестане…

— Тепер уже не перестане».

Подібні настрої й підтексти звучать у романі Ернеста Гемінгвея «Прощавай, зброє» (1929). Обидва письменники, Ремарк і Гемінгвей, належать до «втраченого покоління», голосами якого вони стали. В обох романах звучить Перша світова війна, трагедія молоді, чиї долі понівечили гусениці танків, й кохання, якому не судилося довге життя. Герой роману лейтенант Фредерік потрапив у госпіталь, де закохався у свою доглядальницю Кетрін. Вони спробували втекти від війни у Швейцарію. Але там жінка померла під час пологів разом із дитиною.

У цьому романі дощ іде постійно і всюди. Переважно він важкий, знавіснілий, холодний і неприємний. Навколо тривають бої, розстріли, на кожному мості й під ним чатує небезпека. У місті все по-іншому: пари дощу огортають екіпажі і коней, блищить мокрий асфальт, звуки дощу за вікном додають затишку в кімнаті. Обов’язковий атрибут дощового міського пейзажу — ліхтарі, світло яких заломлюється в краплях дощу і складках мокрої одежі. «У променях ліхтарів водяні потоки мерехтіли срібними нитками», — поетично описує такі пейзажі Гемінгвей.

Коли ж Фредерік і Кетрін нарешті дісталися Швейцарії, дощ їм видається приємним і теплим.

«Поглянь на ці будинки. Яка гарна площа, правда ж? А отам ми можемо поснідати.

— А дощик який приємний! В Італії ніколи такого не буває. Веселий дощик».

Але центральний для роману діалог із глибоким сенсом стоїть не в фіналі, а ще в середині. Кетрін і Фредерік розмовляють під час сильного дощу:

 «— Справжня злива.

— Ти завжди мене кохатимеш?

— Завжди.

— І дощ нічому не завадить?

— Ні.

— От і добре. А то я боюся дощу.

— Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав дощ.

— Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу.

— А я люблю дощ.

— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні.

— Я завжди кохатиму тебе.

— Кохатиму тебе і в дощ, і в сніг, і в град… Як там далі?

— Не знаю. Здається, я от—от засну.

— Спи, любий. Я тебе однаково кохатиму.

— Невже ти справді боїшся дощу?

— З тобою — ні.

— І чого ти його боїшся?

— Не знаю.

— Скажи.

— Не треба.

— Скажи.

— Ні.

— Скажи.

— Ну гаразд. Боюся тому, що часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ.

— Не може бути.

— А іноді ввижається, що й ти помер.

— Оце вже ймовірніше.

— Ні, любий, ні. Адже я можу вберегти тебе. Я певна, що можу. А от самому собі ніхто не зарадить.

— Ну, годі вже, будь ласка. Не хочу, щоб ти була цю ніч навіженою шотландкою. Нам недовго лишилося бути разом.

— Твоя правда, та все одно я навіжена шотландка. Ну, годі, то й годі. Усе це дурниці.

— Авжеж.

— Звісно, що дурниці. Нікчемні дурниці. Я не боюся дощу. Я не боюся дощу. О боже, боже, якби ж то мені його не боятися!.. — Вона вже плакала.

— Я почав заспокоювати її, і вона затихла. А дощ надворі усе не вщухав».

Цю розмову неспроста визначають через властиве для всієї творчості Гемінгвея поняття «айсбергу»: приховування інших глибоких емоцій та ідей за зовнішньою, начебто прозорою канвою тексту. У ній — весь смисл цієї історії: нещасливого кохання, передчуття ранньої смерті, краху надій на краще майбутнє у цілого воєнного покоління.

Дощ у Києві інколи спіткає героя найвідомішого українського урбаністичного роману «Місто» (1928) Валер’яна Підмогильного. Тут показано розрив сільського покоління з селом, болісний, інколи сумнівний процес урбанізації свідомості. Весняний дощ приносить головному героєві Степанові Радченку не насолоду від тепла в місті, а ностальгію:

«Але весняний спогад Степанів про село, принесений теплом і свіжими дощами, не мав тієї сили, що справді може скорити. В ньому був сум за дитячими роками й жаль за минулим, що на відстані набуває чар, незалежно від якості, і він сам надіявся, що ця тихенька скорбота розвіється, як танущий туман».

Видно, що пам’ять про рідне село, відчуття прив’язаності до дому поступово занепадає. Так розмивається зв’язок нового покоління із селом, а дилема міста і села — загострюється. Попри те, картина дощового Києва в романі невтішна.

«Несподівана осінь розгорнула над містом сірий мокрий покров, повиваючи дні вогкими туманами, дощами і гидкою мрякою. Гострі вітри, знімаючись раптом і вщухаючи, гнули гілля каштанів й зривали з них ще зелений лист. Брук і дахи лопотіли холодними слізьми, що потім невпинними струмками стікали з ринв і лились вздовж вулиць при пішоходах, де у вибоїнах асфальту стояли несохнучі калюжі, тремтячи поверхнею від крапель. Візники ховались під напнуті будки своїх колясок, що чорна нитка їх на розі здавалась забутою разом із похнюпленими кіньми. Вуличні продавці цигарок безпорадно тулились під ґанками вкупі з газетярами, крамничники з штучними мінеральними водами, квасом та ситром знімали свої мальовничі вивіски, і вщухало веселе гукання перекупок про яблука ранет та груші бери. Вогкість і нудьга проймали повітря й людей».

Вона з періоду стосунків Радченка з містянкою Зоською. Знаємо, що цей герой опановує місто через його жінок — представниць різних міських класів. Зоська ніби представляє першу сходинку у власне міському житті Степана. Тож дощовий пейзаж, можливо, відтіняє непризвичаєність, його душевний неспокій через звикання до міста.

«В Оксфорді йшов дощ. Він падав м’яко, але невпинно, змушуючи канали схлипувати й булькати.(…) Трава стала невидимою, текучою, сірою, як вода», — так поетично описує Оксфорд, місто по той бік Гринвіцького меридіану, Вірджинія Вулф. Роман культової британської письменниці «Роки» (1937) наповнений красивими деталями: «Дрібна мряка сіялася на брук», «ватно-молочне беззоряне небо», «подув вітерець і розвіяв дощ у повітрі». В авторських пейзажах церква ніби тремтить на дощі, всюди блищить мокре листя, жовта купа розквітлого дерева зникає в патьоках води, а будівлі обступають сад темною притихлою масою. Місто тим часом жадібно поглинає вологу.

Письменниця продовжує малювати романтичні, майже готичні картини:

«Краплі падали на дахи — і в Вестмінстері, і в Ледброук-Ґроув. На морі мільйони голок кололи шкіру величезного синього чудовиська, яке наче приймало гігантський душ. На великі бані, на ширяючі в небі шпилі сонних університетських міст, на свинцеві дахи бібліотек, на музеї, закутані в бурий брезент, оксамитний дощ струмував вологу, яка зрештою доходила до фантастичних кривляк — кігтистих горгулій, виливаючись із їхніх пащ тисячами звивистих струменів.

…Ваговиті оксфордські дзвони задумливо модулювали свої мелодійні закликання, ніби неквапливі дельфіни ворушилися в олійному морі. Дрібна, легка мжичка однаково і безсторонньо поливала й мітри, й непокриті голови, немовби бог дощу, якщо є такий бог, думав: “Нехай від щедрот моїх дістанеться не лише мудрим, не лише великим, а й усім, хто дихає, хто жує і чвакає, хто неграмотний і нещасливий…”.

Отже, дощ і місто — це одна з улюблених літературних комбінацій. Дощові пейзажі дають змогу показати силу природи й фатуму, внутрішню напругу і драму, зміни почуттів, очікування й передчуття героїв та героїнь, а ще додають барв і фактури образам міст. Ототожнюючись із міськими міфами, ці картини продовжують традиції змалювання міст у художній літературі.

Авторка: Христина Семерин

Ілюстрації: Катя Березовська