«Муза міського шаленства» — це книга про міське середовище і про перформативні мистецтва у ньому, про міста, в яких швидкі соціально-економічні та політичні перетворення підштовхнули спільноти до переосмислення власної ідентичності та створення нової. Розрахована на науковців та широке коло читачів.
Автор, американський фахівець із розвитку й урбаністики, доктор політичних наук Блер О. Рубл, досліджує, яким чином митці, наснажені своїми міськими музами, намагались розкрити характерні особливості спільнот, до яких належали.
Отримати видання дуже просто — треба бути підписаним на Instagram @prostranstvo.magazine та @art.huss і поставити в коментарях + або написати «хочу книгу!».
Переможця визначимо 28 листопада за допомогою генератору випадкових чисел.
Уривок з книги «Муза міського шаленства»:
Пісні вітру
Ось чому мій голос такий незвичний — бачите,
він долинає здалеку, дуже, дуже здалеку.
Сатіма Бі Бенджамін у фільмі Дена Йона
«Сатіма та її “Пісня вітру”», 2010
Кейптаунська музика, яка бере початок від марабі, південноазіатських і африканських вокальних стилів, гри на барабанах ґума й місцевої карнавальної музики, не просто імітувала імпортовані з США інновації. Кейптаунський джаз тієї епохи — це більше, ніж музика. Як підсумовує усний історик Колін Міллер, який опитав близько двох десятків місцевих музикантів, «досі кейптаунські традиції переважно асоціювалася з конкретними етнічними чи расовими групами. Одна з яскравих прикмет місцевого джазу полягає в тому, що він не визнавав таких розмежувань. Джаз уперше звів докупи музикантів різного расового походження, які за інших умов, мабуть, і далі виступали б виключно у своїх спільнотах». Таким чином, кейптаунський джаз 1940‑х та 1950‑х років одночасно відображав різноманітні й складні традиції міста, де виник, і провіщав більш інтегроване існування у майбутньому.
У першій половині ХХ століття більшість кейптаунців, і білих, і «кольорових», насилу змогли б пояснити, що являють собою марабі, ісікатамія, «танець у гумових чоботах» чи навіть хорові колективи зулусів і коса. Місцеві жителі здебільшого (майже) не контактували з десятками тисяч мігрантів, які приїжджали до тауншипів, що оточують будь-яке — велике чи маленьке — південноафриканське місто. Натомість їхнє музичне життя сповнювали звуки офіційних церемоній і богослужінь. Як і містяни з інших частин світу, кейптаунці цікавилися популярними міжнародними мелодіями, з якими їх знайомили дедалі більш комерціалізовані музичні записи, радіо та фільми. Далекий Голлівуд визначав джазове життя респектабельного Кейптауна середини ХХ століття сильніше, ніж сусідня Ланґа.
Епоха почалася з війни — хоча головні театри воєнних дій Першої світової розміщувалися далеко від Кейптауна. Саме місто й суспільство, до якого воно входило, ставали на ноги після жорстокої Другої англо-бурської війни, тож протиборство між європейськими державами спочатку здавалося чимось віддаленим. Однак «війна, покликана покласти край усім війнам» ніяк не закінчувалася, а невтолима потреба британського війська в солдатах наблизила Південноафриканський союз до воєнного кровопролиття. Спершу новий уряд зіткнувся з потребою захищати свій кордон з Німецькою Південно-Західною Африкою. У Кейптауні перед місцевою владою постало додаткове завдання: контролювати значну німецьку спільноту, яку водночас розглядали і як громадян ворожої держави (особливо тих її представників, котрі не отримали громадянства Південної Африки), і як важливий елемент місцевого суспільства. У листопаді 1915 року місцева воєнно-економічна діяльність вийшла на новий рівень: брати участь у європейській бійні вирушили Південноафриканські заморські експедиційні сили.
Кейптаунців залучили до тилових заходів на допомогу фронту, а тим часом бойові втрати зростали. Як і в Канаді, де франко-канадці досить обурювалися тим, що вважали імперською авантюрою Великої Британії в Європі, у Кейптауні Перша світова війна посилила напруженість між африканерами й містянами голландського походження (з одного боку) та їхніми британськими сусідами (з іншого боку). На місцеві настрої негативно вплинула і глобальна повоєнна епідемія грипу, яка призвела до подальших людських жертв.
Завершення війни викликало в Кейптауні — не чужому ейфорії, яка отримала назву «буремних двадцятих», — загальну радість. Популярна американська музика, а особливо її новий жанр, джаз, помітно впливала на музичне життя міста. Місцеві виконавці, прагнучи продемонструвати майстерність, спиралися на партитури й свіжі музичні записи із США. Як стверджує антрополог Девід Коплен, «творчі біографії чорних музикантів минулого й теперішнього рясніють розповідями про те, як батьки, дядьки, сусіди, організатори любительських шоу чи виконавці, які любили музику й уміли грати на музичних інструментах, помічали талант і палку пристрасть майбутньої зірки й допомагали юному обдаруванню, безоплатно вкладаючи в це свій час і майстерність. Вартість послуг білих викладачів загалом була надто високою, проте, як не дивно, багатьом музикантам вдалося пройти у них принаймні коротке офіційне навчання… Еліта щиро сподівалася, що перформативні види мистецтва — за відсутності інших сфер самовираження — матимуть важливе соціальне й навіть політичне значення, оскільки доведуть, що чорне населення справді може опанувати культурний репертуар білих на професійному рівні».
Чорні й «кольорові» музиканти Кейптауна не просто наслідували тих білих, у кого вчилися; вони також привласнювали імпортовані з-за кордону музичні стилі й робили їх своїми через додавання виразно південноафриканських і кейптаунських складових. Визначні виконавці, такі як піаніст Саллівен Мфалеле, брали за основу вільної імпровізації американські стилі (наприклад, Мфалеле спирався на страйд Фетса Воллера), підносячи музику на новий рівень. Цікаво, що Мфалеле, який розробляв самобутній африканський стиль, подобалося видавати себе в Кейптауні за афро-американського музиканта.
